17 квітня у Львівському органному залі відбулася премʼєра – «Lacrimosa» Олександра Щетинського
Твір написано в перші дні війни, розв’язаної росією проти Украни. А виконали його музиканти Луганської філармонії, які змушені були евакуюватись, і львівська органістка Світлана Позднишева. Диригент – Іван Остапович.
Команда Львівського органного залу з 24 лютого майже не припиняла роботу, і вже 18 березня відновилися концерти. Навіть у часи лихоліття митці мають відчувати підтримку, потребу в творчості й можливість наживо послухати нову музику.
Олександр Щетинський не вперше пише для органа. На початку року в органному залі прозвучала премʼєра його сонати.
«Lacrimosa» створена для унікального інструментального складу – органа, скрипки, гобоя, валторни та двох тромбонів. Однак чулися й сирени повітряної тривоги, і людський плач, і звуки обвалів будинків, і гудіння авіації.
Від назви «Lacrimosa» очікуєш переважно сентиментальну мелодію, що викликає катарсис, емоційне очищення. Однак про яку мелодію варто говорити, коли будь-який звук може раптово перерватися або замовкнути назавжди? Чи можна вишукувати закінчені фрази в музиці, якщо так важко передбачити завершення жаху в житті?
«Lacrimosa» Олександра Щетинського – то не твір, після котрого наступає просвітлення. Це зафіксований напружений момент, у якому ми всі опинилися. Мить, якої ми ще не можемо оплакати всіх наших загиблих, тож і класичне трактування «Lacrimosa» наразі не для нас.
Композиція розпочинається тривожним монологом тромбона на одній ноті, до якого доєднуються інші інструменти та орган. Спочатку це створює ілюзію хоралу, та щойно вступає гобой – настрій змінюється. Звучання все більше нагадує сирени машин. Партія гобоя сприймається болюче, ніби тендітна ниточка життя, що подеколи майже зникає.
Цікаву роль відіграє єдиний в ансамблі струнний інструмент. Підсвідомо ми визначаємо скрипку близькою до людського голосу. Скрипкова партія у «Lacrimosa» – це ті почуття, які несила втримати. Скрипка немов оповідає одну з тих страшних історій, якими зараз просякнута наша реальність.
Перед премʼєрою команда органного залу попередила, що варто завантажити додаток із оповіщеннями про повітряні тривоги, оскільки звук органа може бути гучнішим від сирен. Перед кульмінацією твору ми почули сирену у виконанні органа. Вона була так органічно вплетена в музичну тканину й водночас правдоподібна, що тільки мовчання телефону заспокоювало.
Чи впізнають у цих звуках сирени через 100 років? Що чутимуть у цій музиці люди, які ніколи не знали війни?
Органістка Світлана Позднишева ділиться враженнями: «Твір справді відчувається єдиним монолітом напруги – як у фугах Баха. Музика захоплює увагу з перших же звуків і розряджається у повітрі лише після затухання останнього акорду. Примхливі ритми на одній ноті нагадують тремтіння серця перед чимось невідомим. Пронизливі соло скрипки та гобоя схожі на вразливу душу, що, як свічка, миготить на вітру. Потужні фанфарні ходи тромбонів і валторни, як віра у перемогу, раз-по-раз перериваються болючими зойками органа, неначе крик: “Чому? За що?”»
Твір Олександра Щетинського – це не просто інструментальна композиція, це художній перформанс. Виконавці вільно переміщались залом. Музика немов поглинула глядацький простір, бо з усіх боків доносилися звуки. Слухачі почувалися в епіцентрі подій.
«Lacrimosa» весни 2022 року – не лише про гул літаків, жахіття, волання, а й про пісню. Йдеться про тендітну мелодію, що виринає наприкінці. У ній чутні інтонації знайомих пісень, різдвяних ластівочок і веснянок. Саме цією мелодією завершується протистояння.
У «Lacrimosa» Олександра Щетинського поки не йдеться про оплакування. Музика – про боротьбу й те нетлінне, що залишається з нами. У ній теж багато сліз і болю, але поки ми памʼятаємо наше коріння, поки в нас живуть наші пісні – ми стоятимемо.
Марія СИДОРАК
Фото – Євген ЧЕРВОНИЙ
