Не переповідатиму біографію митця та зупинюся на головних етапах його творчого шляху. Мета, яку я поставила перед собою, – окреслити місце маестро Гошуляка в українській культурі, оцінити внесок, що зробив він для української національної співочої традиції
Почну зі загального спостереження. Працюючи над дослідженням української музичної культури ХХ століття, я зауважила цікаву річ: коли насильницьки знищується, обрубується якась надзвичайно важлива, плодоносна гілка української культури, часто в іншому, зовсім неочікуваному, несподіваному місці постає явище, що перебирає на себе функції цієї знищеної гілки і продовжує підтримувати й розвивати перервані перед тим процеси.
Уперше я зауважила цю особливість, вивчаючи динаміку взаємодії процесів музичного розвитку в радянській і галицькій, підпольській, Україні 1920–1930-х років. Коли небувалий музичний розквіт 1920-х в Українській радянській республіці був раптово обірваний нещадним сталінським терором, у 1930-х надзвичайно інтенсифікується музичне життя в Західній Україні: галицькі музиканти підхоплюють естафету розвою культури від східних колег, що на той час уже були змушені замовкнути…
Подібне явище можемо спостерігати і щодо української музичної культури 1950–1980-х років, і це вже безпосередньо стосується нашого ювіляра. Коли в підрадянській Україні зусилля владних структур, керованих Москвою, спрямовувалися на приниження української музики, на вилучення та викреслення з національної спадщини цілих велетенських пластів української музичної традиції, і, таким чином, зведення її до статусу провінційної, другорядної, меншовартісної, тут, по інший бік Атлантики, на іншому континенті з’являється, спалахує надзвичайно яскравий феномен Йосипа Гошуляка.
Видатний співак із прекрасним голосом, великий артист, музикант, він один із доброї волі поклав на себе місію пошуків, віднайдення, вивчення, високохудожнього виконання та доведення до найширшого слухацького загалу (і не тільки українського!) найкращих перлин української вокальної скарбниці, що на той час були занедбані, забуті, заборонені на їхній батьківщині.
Як вдалося цій людині, що фактично свідомо протиставила себе величезній відпрацьованій машині совєтських владних структур, виконати з честю цю шляхетну і нелегку місію? Цьому сприяло багато чинників.
Перше. Бог обдарував Йосипа Гошуляка справді могутнім, надзвичайної краси та сили голосом. Коли канадський критик Дейвід Робертсон почув Гошуляка наприкінці 1950-х, ще на зорі співацької кар’єри, він назвав його другим Шаляпіним і зарахував до найкращих голосів тодішнього світу. Інші, українські критики ставили Гошуляка поряд із найвизначнішими українськими басами всіх часів – Михайлом Донцем, Іваном Паторжинським і Борисом Гмирею. Вони відзначали дивовижну красу і барвистість тембру співака, виняткову рівність усього діапазону «із густим низьким регістром і легкими, майже баритоновими верхами» (цитую Івана Гамкала), м’якість і глибину звучання, гнучкість і пластичність фразування, чистоту й точність інтонації, феноменальну чіткість дикції, незалежно від того, співав артист українською чи іншими мовами.
Друге. Рідкісний голос поєднувався з високою культурою співу та унікальною виконавською майстерністю. Йосип Гошуляк почав учитися вокалу ще в Німеччині, одразу після війни, у відомого українського педагога та співака Дометія Йохи-Березинця. Потім продовжив студії в Амстердамі у Анни Ель-Тур, а завершив у Торонтській консерваторії в класі відомої співачки Джини Чиньї. Однак і по закінченні формальних студій він продовжував самовдосконалюватися.
Надзвичайна працьовитість і вимогливість до себе вивели співака на найвищий мистецький рівень. Він продемонстрував це не лише в українському репертуарі, а й у виконанні шедеврів світової класики – Бетховена, Доніцетті, улюбленого Верді, Пуччині, Бізе та інших. При цьому Гошуляк ніколи не вдавався до всяких, за висловом Романа Савицького, «сальто-мортале», чи дешевих ефектів, як-от надмірне форсування голосу, мелодраматичні вигуки в кульмінаціях тощо. Виразності, переконливості інтерпретації він досягав винятково віртуозним володінням секретами вокалу.
Третє. В особі пана Гошуляка поєднувалися надзвичайно висока співацька, музична та загальномистецька культура і чудовий художній смак в оцінці музичного матеріалу й доборі репертуару. Саме естетичні критерії, а не прагнення показних, «попсових кавалків», як це часто-густо бачимо в інших співаків, керували Гошуляком у віднайденні, вивченні, виконанні та запису видатних українських творів. Таких як драматичні монологи Лисенка «Молітесь, братія, молітесь», «Понад полем іде», «Гетьмани, гетьмани», чудовий лірико-драматичний солоспів Людкевича «За байраком байрак», величні епічні картини «Ой поля ви, поля» та «Псалом Давида». А унікальний монолог-сцена Вериківського «Чернець» поки що, наскільки мені відомо, має в особі Гошуляка єдиного виконавця! Ці та інші високохудожні зразки в репертуарі співака і становлять золотий запас української вокальної спадщини.
Усі вищезгадані риси підсилювалися у маестро величезною любов’ю до України, української музики та пісні, поезії, особливо геніального Тараса Шевченка.
Йосип Гошуляк прожив в Україні, на дорогому його серцю мальовничому Поділлі лише два перших десятка літ. Крізь усі роки життя на чужині проніс він незгасний вогонь синівської любові до рідної землі. Саме вона надала особливої цілеспрямованості усій його тривалій, кипучій і багатогранній діяльності.
Зокрема, в репертуарі співака перевага надається не інтимній, особистій ліриці, а величним епічним полотнам, історичним картинам, драматичним монологам та фісолософським роздумам про Україну, її історію і природу, її минуле, теперішнє і майбутнє, про долю українського народу.
Особливе місце у вокальному доробку Гошуляка займає музика Миколи Лисенка. Цього композитора начебто офіційно визнавали і шанували в радянській Україні, а насправді не дбали належним чином про його творчість. Та й, на жаль, продовжують занедбувати її і сьогодні, вже в незалежній Українській державі. Серед співаків, приміром, встановилася думка, що Лисенко – штучний, складний, незручний для співу, невокальний, некантиленний. Однак варто лише послухати Лисенка у виконанні Гошуляка, почути наскільки легко, природно й невимушено звучить він у таких шедеврах композитора, як «Мені однаково», «Косар» чи «Ой Дніпре, мій Дніпре», щоб зрозуміти всю несправедливість, упередженість подібних суджень.
Ще одна важлива річ, яку гостро усвідомлював маестро Гошуляк, – недовговічність творчого шляху співака-виконавця. Цю минущість, на жаль, розуміли далеко не всі видатні українські співаки. Так, маємо, наприклад, платівки з голосом Соломії Крушельницької, але не збереглося жодного запису її не менш знаного сучасника, драматичного тенора Модеста Менцинського.
На щастя, Йосип Гошуляк, не шкодуючи часу, праці, непростих організаційних зусиль і власних, інколи дуже значних коштів, зробив у період творчого розквіту чимало записів на платівках, магнітних стрічках. Його партнерами у цій справі були першокласний піаніст Лео Баркін, акомпаніатор Тетяна Ткаченко, Капела бандуристів імені Тараса Шевченка, а також високопрофесійний симфонічний оркестр під керівництвом диригента Ернесто Барбіні. Успіхові «продукції» посприяла рідкісна «фоногенічність» співака: в його записах голос звучить так само добре, як у живому виконанні. Завдяки сучасним технологіям маємо можливість перевести їх у сучасний формат і таким чином донести до нових і майбутніх поколінь слухачів.
Підсумовуючи мистецькі здобутки маестро Гошуляка, можемо з певністю стверджувати: його творча доля таки вдалася. Йосип Гошуляк обрав нелегку дорогу українського співака-патріота, котрий своїм мистецтвом утверджував і примножував найкращі традиції національної музичної культури. Його ім’я і творчі досягнення назавжди вписані в золоту книгу української музики.
Довідка: Співак Йосип Гошуляк народився 7 жовтня 1922 року в селі Палашівці Чортківського району на Тернопільщині у багатодітній селянській родині. Після закінчення Чортківської гімназії навчався у Станіславівській (нині Івано-Франківська) духовній семінарії, викладачі й учні якої у 1944-му подалися на Захід. Продовжив семінарійне навчання в Німеччині та Голландії.
Співав в українських хорах, зокрема був солістом семінарійного хору Мирослава Антоновича. У повоєнній Німеччині та Голландії, завдяки відомим співакам-педагогам, оволодівав технікою вокалу, продовжив навчання у Канаді, куди емігрував у 1950 році.
Священником не став: перемогла любов до музики. Як оперний співак деб’ютував у 1957-му на сцені Канадської оперної компанії, де був солістом упродовж багатьох років, також солістом у канадській радіопрограмі «Пісні мого народу», телепередачі «Рапсодія», у Капелі бандуристів імені Тараса Шевченка. Окрім того, репрезентував українську музичну класику на англомовних радіоканалах Канади, виступав на діаспорних культурних заходах, влаштовував самостійні концерти.
У 1980-му здійснив низку концертів у підрадянській Україні. Записав музичні альбоми: «Українська класика І. Тебе я в пісні бачу, рідний краю», «Басові арії та монологи», «Тарас Шевченко – український бард. Українська класика ІІ». Зробив перезаписи музичних альбомів, зокрема «У поклоні Кобзареві», до 200-річчя Тараса Шевченка.
Збагатив українську епістолярну літературу книгами «Свого не цурайтесь», «Орав свій переліг. Йосип Гошуляк: від маминої пісні до вершин вокалістики», «Свою Україну любіть», а також збірником «Пісні, дума та романси з репертуару Йосипа Гошуляка» та фотоальбомом «Миті життя». Брав участь у презентаціях свого літературно-музичного доробку в деяких містах уже незалежної України.
Багатоформатну духовну спадщину співака передано у провідні музеї-архіви та бібліотеки України.
Помер Йосип Гошуляк 25 травня 2015 року, похований на українському цвинтарі поблизу Торонто.
Дагмара ТУРЧИН-ДУВІРАК (Канада)
Стаття подається у скороченні.
Фото надані дружиною Йосипа Гошуляка пані Мартою Онуфрів.
На головному фото: За дарчими підписами на презентованому фотоальбомі «Йосип Гошуляк. Миті життя». Львівський меморіальний музей Соломії Крушельницької. 2002 р.
