Мазепа. Чайковський. Пропаганда

238

Пушкін vs Байрон та Гюґо, Чайковський vs Ліст. З історії протистояння російської пропаганди європейській «моді на Мазепу» і творення імперського анти-міфу про українського гетьмана

В українській історії однією з найбільш яскравих постатей є гетьман Іван Степанович Мазепа, котрий пройшов шлях від дипломата польського короля Яна ІІ Казимира до очільника Січі Запорізької і лідера великої держави. Легендами овіяна історія про те, як він потрапив в Україну. В ній є відсоток правди, решта – вимисел. Проте саме до вигаданої історії була прикута увага, яскравими барвами її описав Вольтер у своєму творі про Карла ХІІ. Мазепа, якого прив’язали до коня, мчав на батьківщину без жодної гарантії вижити, без їжі та води, на межі божевілля. Його переслідувала зграя хижих птахів, голодні вовки, що мчали за конем та Мазепою. Стікав кров’ю, але боровся за життя.

Іван Мазепа. Портрет невідомого художника кінця ХVIII ст. Дніпровський художній музей

Обраний гетьманом, Мазепа впроваджував системну державну політику в суспільстві, дипломатії, безпеці, медицині, освіті, культурі. За його правління було відкрито велику кількість шкіл в усіх містах та селах, і наприкінці XVII століття українці були стовідсотково грамотні. Він бачив Україну сильною та рівною серед європейських держав.

Це не могло подобатись нашому північному сусіду, який за часи Петра І набирав політичної потужності та зміцнювався військово. І після вирішальної битви під Полтавою, на жаль, перелам в історії стався не на користь України. За життя на Мазепу було накладено анафему РПЦ МП, та аж до 1917 року ім’я гетьмана церковні попи згадували з прокльонами. Нині самопроголошена московська церква його вже не проклинає (як виявилось нещодавно), але й анафему не знімає.

Іван Мазепа, як ніхто серед очільників нашої країни, став каменем спотикання для імперської ідеології. Все XVIII століття з ним боролись, намагаючись стерти або применшити його досягнення як державного діяча. З історичною постаттю важко боротись, якщо з наявних інструментів – лише брехня. Але імперська пропаганда не втрачала надію, що подолає історичного Мазепу.

Орас Верне. Мазепа серед вовків. 1826 р.

Сер Джордж Ґордон Байрон у 1819 році опублікував свою поему «Мазепа», яка стала взірцем романтичної літератури. В Європі почався справжній бум. Поему перекладали різними мовами, художники малювали романтичні полотна, а першою літературною рефлексією стала однойменна поема Віктора Гюґо. Все це докотилось до Російської імперії, де почали шукати шляхів, як перебити популярність творів Байрона та Гюґо і загалом – «моди на Мазепу». Завдання було поставлено особисто Миколою І Олександрові Пушкіну, який на той момент уже перетворився на придворного поета.

Поема «Полтава» була, скоріше, реакцією на твір Гюґо. Французький романіст обрав епізод, коли Мазепа долав свій страшний шлях. Мазепа в нього – молодий, бунтівний, незламний. Тому, природно, у Пушкіна він перетворюється на пряму протилежність – на підстаркуватого, хитрого, підступного спокусника молодих дівчат. І хоча деякі освічені критики вважали пушкінську поему прохідним та невиразним твором, це була єдина зачіпка, за допомогою якої можна було б розкрутити імперський анти-міф проти європейського романтизованого героя Мазепи.

Будова Дирекції імператорських театрів у Санкт-Петербурзі, сучасний вигляд

Цензурний комітет взявся за музично-театральні адаптації поеми Пушкіна, доручаючи цю роботу різним авторам. Виставу Гаврила Солодовнікова «Мазепа» було відхилено у 1844 році. Трагедія в п’яти діях Олександри Віламової-Пісанецької «Мазепа, гетьман Малоросії» була настільки бездарною, що навіть для пропаганди не підійшла. Єдиною музичною виставою, що витримала театральні сезони з 1859 року, була драматична опера «Мазепа» барона Філінгофа, який ще зумів заручитись схвальним листом нащадків того самого Кочубея. Але жоден так і не зміг перекрити вже потужну тенденцію в європейському мистецтві.

На початку 1850-х років Ференц Ліст пише свої неперевершені твори – симфонічну поему та трансцендентний етюд «Мазепа». У середині ХІХ століття у Європі романтичний міф про Мазепу, який символізував героя, що бореться за свою державу, стояв на трьох китах – поезії, живопису та музиці. А створення імперського анти-міфу значно запізнювалось.

І тільки в 1883-му російський композитор Петро Чайковський написав оперу «Мазепа», і нарешті було поставлено крапку в протистоянні європейській мазепіані. Імперський новостворений міф вже міг конкурувати із західним. Але як втягнули в усе це Чайковського, котрий усе своє життя був наче поза політикою та вирішував свої особисті екзистенційні питання?

По-перше, для Чайковського не було проблемою демонізувати Мазепу музичними засобами, оскільки він вірив у царя. По-друге, до цього кроку його підштовхнуло й іще дещо: новий директор Імператорських театрів Іван Всеволожський підвищив авторські гонорари з 2 до 10% (тобто у п’ять разів!). Чиновник, який щойно прибув з Європи та очолив цей департамент, вочевидь, не мав розгалужених зв’язків в мистецьких колах, тому запропонував готове оперне лібрето за мотивами сюжету поеми Пушкіна ректору Санкт-Петербурзької консерваторії Карлу Давидову. І той майже завершив оперу, навіть оркестрував.

Чайковський, коли дізнався про новий проєкт департаменту, одразу написав листа Давидову, в якому дуже просив віддати йому це лібрето. Він не шкодував фарб та епітетів, щоб досягти мети: «У мене є для тебе достатньо делікатне та незручне прохання. Боюся, що торкнусь болісної струнки твого серця, але якщо так станеться, то сподіваюся, що ти великодушно пробачиш мені… Чи не відчув ти, внаслідок довгої перерви, охолодження до свого сюжету, так що навіть і у разі зміни обставин ти б охочіше взявся за щось інше? Словом, чи потрібне тобі лібрето твоєї опери, скільки пам’ятається, зроблене кимось із талановитих літераторів? Якщо ні, то моє прохання полягає в тому, щоб ти лібрето це віддав мені», – писав Чайковський Давидову 17 травня 1881 року.

Причина, з якої Давидов погодився, залишається загадковою «білою плямою». Або підпорядкований департаменту Маріїнський театр не хотів ставити оперу ректора консерваторії, або самому Давидову, котрий не мав творчого досвіду в оперному жанрі, не подобався написаний ним твір. Але і у Чайковського робота не задалась – він писав, вимучуючи кожну сторінку, впродовж двох років.

Була ще одна делікатна обставина: Петро Ілліч отримував солідне грошове забезпечення від меценатки – вдови залізничного магната Надії фон Мекк. Композитор, імовірно, побоювався, що вона дізнається про шоколадні гонорари за оперу та перегляне суму власних асигнувань або, не дай боже, припинить їх. Тому писав їй листи, в яких жалівся на відсутність натхнення чи дивувався, чому з таким ентузіазмом найбільші театри, Большой у Москві та Маріїнський у Санкт-Петербурзі, взялися за постановку «Мазепи». У грі між тим, хто дає, і тим, хто просить, психологічна залежність останнього змушує його на постійні приниження, на погляд знизу вгору відданими очима.

У фіналі подій на сцену вийшов касир департаменту Імператорських театрів: він видав Чайковському гонорар, який був меншим за суму, на яку розраховував композитор. Пояснення було безапеляційне – опера не на чотири, а всього на три дії. Хіба не міг Чайковський написати твір на чотири дії? Звичайно, міг, але це була пастка або невеличке покарання за жадібність і безпринципність.

Тим не менше, «Мазепа» Чайковського стала всесвітньо відомою оперою, яку ставили на різних світових сценах чи приймали з гастролями російські трупи. Так отруйний імперський міф завоював прихильність мистецького світу й було завершено пропагандистську кампанію проти українського гетьмана. Пушкін проти Байрона і Гюго, Чайковський проти Ліста.

Євгенія МОРЄВА

На головному зображенні – фрагмент конверту платівки Апрєлєвського заводу грамплатівок із записом арії Мазепи з однойменної опери Петра Чайковського