Prezydia

Рік, що добігає кінця, для української музичної культури позначений двома взаємопов’язаними меморіальними датами: 100 років тому загинув Микола Леонтович і 100 років тому утворився Комітет його пам’яті. Вже за кілька тижнів від появи осередку до його назви додали прикметник “всеукраїнський”.

Сьогодні очевидно, що це уточнення не була випадковим. Адже Комітет, що постав ніби у відповідь на злочинне вбивство композитора, первинно задля вшанування його пам’яті, майже одразу почав діяти як організація, що свідомо і цілеспрямовано консолідує музично-творчі сили задля вільного розвитку національної культури. Ця сутнісна зміна у баченні фундаторами новоутвореного осередку його місії відобразилася вже у першому Звіті про діяльність Комітету за період з 1 лютого до 15 червня 1921 року. Зокрема, у документі чітко зазначено, що відтепер «метою Комітету стало сприяти розвиткові музичної культури на Україні всіма засобами величезних інтелектуальних сил, які увійшли в Комітет і працюють в нім» (Ф. 50 №3, арк. 1 зв.).

Показово, що на момент складання Звіту ця теза не декларувала бажане, а по-суті «легалізувала» дійсне: вже до червня 1921 року завершилася підготовча робота по відкриттю перших філій Комітету в Умані, Звенигородці, Кирилівці і Полтаві. Далі справа була за їх юридичним оформленням. Якщо взяти до уваги нестабільну політичну ситуацію, економічну розруху, епідемію тифу, що лютувала в Україні, тривалу невизначеність статусу самого Комітету (відповідні органи затвердили його лише у квітні 1921-го) і стислі часові рамки (від моменту його появи минуло усього чотири з половиною місяці), то такий результат діяльності нового творчого об’єднання не може не вражати. При цьому, наголосимо, Комітет послідовно працював над виконанням тих завдань, які були визначені як провідні безпосередньо у процесі його утворення. Якими ж вони були?

У Наказі про утворення Комітету та в усіх підготовчих чернеткових документах, що передували появі його Статуту – а це чотири варіанти тексту, – одним із наскрізних завдань новоутвореного творчого об’єднання є видання творів Миколи Леонтовича. Слід зазначити, що публікування композицій митця після його загибелі могло бути не стільки самостійним рішенням членів Комітету, скільки логічним продовженням і втіленням починань самого композитора. Адже в леонтовичезнавстві існує версія згідно з якою, перше значне видання творів Миколи Леонтовича під назвою «Народні пісні» десятки ІІ – V, упорядковане Кирилом Стеценком і видане 1921 року, початково укладалося самим автором. Так це чи ні, але безперечно, перше масштабне видання творів митця вимагало великої первинної джерельної бази. Стосовно будь-якого композитора таку функцію завжди виконує рукописний нотографічний архів. Між тим, сама рукописна спадщина Миколи Леонтовича була розпорошена: якась частина нотних автографів зберігалася у їх автора і безпосереднього власника, окремі рукописи знаходилися у диригентів, керівників хорових колективів, виконавців, учнів.

Відтак, перед фундаторами Комітету по вшануванню пам’яті Миколи Леонтовича постало важливе, але непросте завдання – віднайти і зібрати нотографічну спадщину митця. Пошукова місія випала членові Комітету мистецтвознавцю Гнатові Яструбецькому: саме його відрядили на Поділля «задля збирання творів померлого композитора М. Д. Леонтовича та біографічного матеріалу про нього» ( цит. за: Ф. 50, №44 арк. 2 – Відкритий лист за підписом Юхима Михайліва та Олеся Чапківського). Відомо, що упродовж другої половини лютого – початку квітня 1921 року Яструбецький побував у Тульчині та Марківці, де зібрав значну частину рукописів Миколи Леонтовича. Зокрема, у вже згадуваному Звіті про діяльність Комітету зазначається, що у його розпорядженні є «більше 1000 аркушів для підготовки музичних творів для видання і для популяризації їх серед людності» (Ф.50, №3 арк. 2).

На жаль, у Звіті не визначено, яким був якісний показник цього значного за своєю кількістю масиву нотографічних матеріалів. І це цілком зрозуміло. Адже станом на середину червня 1921 року з’ясувати зміст корпусу автографів Миколи Леонтовича було просто неможливо. Для цього необхідно було ретельно вивчати рукописи, що у свою чергу потребувало часу і зусиль.

Разом із тим наступні після 1921 року видання творів Миколи Леонтовича – «Музичні твори» (за редакцією Пилипа Козицького, 1924-1925 років) та «Музичні твори. 8 збірників (упорядкування Георгія Масютіна, 1930-1931 років), здійснені на основі зібраних Комітетом автографів митця, максимально повно репрезентують світську частину творчого доробку композитора. Видання, що побачили світ уже за часів державної незалежності України доповнюють композиторську спадщину Миколи Леонтовича творами сакрального змісту і призначення. Їх рукописи також входять до числа матеріалів, які опинилися в музичному архіві композитора внаслідок пошукової діяльності членів Комітету. Не забуваймо також і про ненотні автографи майстра: навчально-методичні матеріали і розробки, спогади, щоденник. Усі ці рукописні скарби свого часу потрапили до Комітету, згодом – Всеукраїнського музичного товариства імені Миколи Леонтовича, зберігалися у його фонді.

Олександр Дзбанівський

Із реорганізацією у лютому 1922 року Комітету на Товариство, його перетворенням у 1928 році на ВУТОРМ і наступною ліквідацією 1931-го місцем зберігання рукописів Миколи Леонтовича став музичний відділ Всенародної бібліотеки України. До цієї установи зібрання автографів композитора (як, до слова, і Кирила Стеценка, Якова Степового та інших) потрапило завдяки зусиллям Олександра Тихоновича Дзбанівського, музикознавця, музично-громадського діяча, фундатора музичного відділу ВБУ. У фондах музичного відділу автографи Миколи Леонтовича перебували до 1950 року, поки їх не передали до відділу рукописів (тепер – Інститут рукопису НБУВ), де вони зберігаються і донині.

Чи поповнювався музичний архів Миколи Леонтовича новими автографами митця після ліквідації Товариства? Таких даних немає. Але можна припустити, що той масив документів, який нині ми називаємо музичним архівом Миколи Леонтовича був сформований упродовж кількох перших місяців після смерті композитора членами Комітету з ушанування його пам’яті. Без перебільшення, це – унікальне зібрання. Його винятковість визначають тип і зміст самих документів. Адже майже усі вони є рукописами у прямому значенні цього терміну і попри очевидну неповноту зібрання дають можливість представити постать митця у різних ракурсах його діяльності: композиторському, педагогічному, організаторському. Саме цей корпус документів зробив можливим не лише проведення музикознавчих студій творчості Миколи Леонтовича, його наявність стала запорукою усіх видань спадщини майстра, а отже – самого існування і виконання його творів. Безперечно цього не сталося б, якби не свідома позиція і цілеспрямована діяльність членів Комітету пам’яті Леонтовича.

Будівля Музично-драматичної школи Лисенка, де розташовувався Комітет/Товариство і зберігався архів Леонтовича

Тож сьогодні, оцінюючи внесок цієї організації у вирішенні завдань пов’язаних із постаттю одного лише Миколи Леонтовича, хочеться пригадати вислів, який сам композитор колись занотував у щоденнику. Він належав не Леонтовичу. Але митець не зафіксував би його, якби думав інакше. Отже, у «Пам’ятній книжці» від 11 квітня 1919 року читаємо: «…ми є та скала об яку мусять розбитися всі хвилі моря життєвого, а через те ми повинні залишатися на своїх місцях, при всяких умовах працювати із усіх сил» (І, 36457; 1 зошит, арк. 20 зв.). Чи не є тією «скалою» творча організація, що своєю діяльністю, визначила не лише долю музики композитора, ім’я якого носила, а й розвиток української музичної культури ХХ століття?

Валентина КУЛИК

На центральному фото: члени Президії Комітету пам’яті Леонтовича. Зліва направо: Пилип Козицький, Олесь Чапківський, Юхим Михайлів. Д. Коліух, М. Качеровський