17 січня 2020 року, в день 75-річного ювілею видатного українського композитора ХХ століття, диригента, педагога, музично-громадського діяча, народного артиста України, професора Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Івана Федоровича Карабиця (1945–2002), у Національній філармонії України відбувся меморіальний концерт-присвята «На березі вічності. Іван Карабиць»
Господь відвів йому всього 57 років земного життя, але який помітний слід він зміг залишити в історії української музичної культури ХХ століття! Унікальність постаті цього митця визначила насамперед його оригінальна й самобутня композиторська творчість, яка всотала в себе народнопісенні джерела і традиції української музичної класики, накреслила шляхи розвитку новітньої української музики і дала потужний імпульс сміливим експериментам і новаціям. Учень і послідовник видатного українського композитора Бориса Лятошинського, Іван Карабиць успадкував від учителя конфліктно-драматичний тип симфонічного мислення і тяжіння до масштабних оркестрових і вокально-симфонічних жанрів.
Симфонія «П’ять пісень про Україну», концерт для хору, солістів і симфонічного оркестру «Сад божественних пісень» на вірші Григорія Сковороди, опера-ораторія «Київські фрески», Концерт для оркестру № 3 «Голосіння», кантата «Молитва Катерини», «Концерт-триптих» для струнного оркестру – ці та інші твори митця належать до найцінніших скарбів української музики ХХ століття. Уже з самих назв видно, що композитора приваблювали глибокі філософські теми пам’яті, Батьківщини, історії і сучасності, людини і суспільства.
Загалом Іван Карабиць залишив вагомі здобутки в усіх основних музичних жанрах. Це 3 симфонії, 2 ораторії, 2 фортепіанних концерти, 3 концерти для оркестру, вокально-симфонічні опуси, вокальні цикли, численні камерні твори, естрадні пісні, джазові композиції, музика до кінофільмів і театральних вистав. Водночас композитора цікавили радикальні новації і пошуки нових засобів музичної виразності, суголосних часу, разом із Валентином Сильвестровим, Леонідом Грабовським, Віталієм Годзяцьким та іншими митцями він входив до неформальної групи композиторів, яка мала назву «Київський авангард».
Інша важлива іпостась творчої особистості Івана Карабиця – його активна громадянська позиція і плідна музично-організаційна діяльність. З іменем Івана Карабиця пов’язують найбільш вдалі проекти в галузі академічного музичного мистецтва, які утвердилися в світовому культурно-мистецькому просторі завдяки його зусиллям і успішно функціонують донині: Міжнародний музичний фестиваль «Київ Музик Фест» і Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця.
Іван Карабиць упродовж життя обіймав різні відповідальні посади у сфері музичного мистецтва: голова правління Музфонду України, заступник голови правління Спілки композиторів України з питань міжнародних зв’язків і керівник комісії масових жанрів, художній керівник ансамблю солістів «Київська камерата», директор і художній керівник Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест», співзасновник Міжнародного благодійного фонду конкурсу пам’яті Володимира Горовиця, голова журі Міжнародного конкурсу піаністів пам’яті Володимира Горовиця, художній керівник Міжнародного музичного фестивалю «Київські літні музичні вечори»… Щоденною копіткою працею він утверджував патріотичну ідею, відкриваючи світові Україну як державу з великими духовними надбаннями і високим рівнем розвитку музичного мистецтва.
У справі широкої міжнародної презентації української музичної культури він завжди шукав однодумців, співпрацював із багатьма мистецькими колективами і виконавцями як в Україні, так і за її межами. Особливо плідними були творчі стосунки Івана Карабиця зі скрипалями Олегом Крисою, Юрієм Мазуркевичем, Анатолієм Баженовим, піаністом Миколою Суком, диригентом Федором Глущенком, піаністом, диригентом і продюсером Вірком Балеєм (США), видавцями і меценатами Мар’яном та Іванною Коцями (США), композиторами Мар’яном Кузаном (Франція), Анатолієм Мірошником (Австралія), Юрієм Фіалою (Канада) й багатьма іншими. Чимало успішних мистецьких проектів підготував він із такими відомими творчими колективами України, як струнні квартети імені Миколи Леонтовича і Миколи Лисенка, камерні оркестри під керуванням Аркадія Винокурова та Ігоря Блажкова, хорова капела «Думка» й багатьма іншими.
Видне місце в цьому ряду належало ансамблю солістів «Київська камерата» – провідному мистецькому колективу України, створеному в 1977 році піаністом і диригентом Валерієм Матюхіним. Метою творчої діяльності ансамблю завжди були виконання і популяризація музики сучасних українських композиторів, хоча репертуар «Камерати» значно ширший і включає музику різних епох і стилів від раннього бароко до наших днів. Високий професійний рівень артистів оркестру дозволяє кожному бути солістом, і саме тому «Камерата» називається не оркестром, а ансамблем солістів.
Іван Карабиць був художнім керівником цього колективу з 1994 до 2000 року, ініціював і втілив у життя цикл концертів «Час камерати». У той період, коли набирав обертів започаткований ним у 1990 році Міжнародний музичний фестиваль «Київ Музик Фест», «Київська камерата» завжди була основним виконавцем фестивальних концертів камерної музики. І донині цей ансамбль є першим інтерпретатором багатьох творів сучасних українських композиторів, частим гостем всеукраїнських і міжнародних музичних форумів. Добре знаним є цей колектив і за кордоном – він багато гастролює світом – Німеччина, Австрія, Франція, США, Росія, Польща, Греція, Вірменія, Грузія, Китай… Саме в той час, коли його художнім керівником був Іван Карабиць, діяльність ансамблю солістів «Київська камерата» була високо оцінена державою й музичною громадськістю України: у 1997 році колектив відзначено державною Премією імені Миколи Лисенка за активну діяльність із пропаганди творчості українських композиторів, а в 2000-му йому присвоєно статус Національного.
Не випадково програму ювілейного вечора-присвяти Іванові Карабицю підготував саме Національний ансамбль солістів «Київська камерата» на чолі з народним артистом України, Шевченківським лауреатом Валерієм Матюхіним. Вималювалася й концептуальна ідея заходу – показати «різного» Карабиця, а саме камерні твори різних жанрів і різних періодів творчості композитора від 1960-х до 2000-х років, які є найбільш яскравими і показовими з точки зору еволюції композиторського стилю митця.
У процесі підготовки концерту коло його учасників несподівано розширилося, і до нього долучилися інші колективи і виконавці, однак це не зашкодило головній ідеї заходу, а тільки поглибило її. Ліричним хоровим прологом став виступ Хору старших Київської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату імені Миколи Лисенка, якому випала честь відкривати цей меморіальний вечір. Колектив під орудою заслуженого діяча мистецтв України, професора Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Юлії Пучко-Колесник представив музичній громадськості досі невідомий акапельний твір раннього періоду творчості Івана Карабиця «Ой засвіти, місяць» на народні тексти для мішаного хору і альта соло пам’яті Миколи Леонтовича (1969). Цю хорову мініатюру віднайшла в архіві композитора його дружина, доктор мистецтвознавства, професор НМАУ імені Петра Чайковського Маріанна Копиця-Карабиць і довірила перше виконання одному з кращих юнацьких хорових колективів України.
Свою частку внесли до програми і земляки Івана Карабиця з його рідної Донеччини. Випускниця Бахмутського коледжу мистецтв імені Івана Карабиця, а нині – студентка Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського, переможниця ІХ Відкритого конкурсу української фортепіанної і вокальної музики імені Івана Карабиця Єлизавета Степаненко виконала «Елегію» (2000–2002) – один з останніх фортепіанних творів композитора. У мелодиці, ритмах, гармонії цієї кількахвилинної ліричної п’єси відчувалося захоплення автора естрадною і джазовою музикою, яке він проніс крізь усе життя.
Єдиним твором у концерті, який не належав Іванові Карабицю, стала композиція «Different Worlds» («Різні світи») Єлизавети Гессе (творчий псевдонім – LisiVeri). Скрипалька і композиторка, член Спілки композиторів Німеччини, Єлизавета Гессе багато гастролює в різних країнах світу, її як солістку й концертмейстера не раз запрошував на фестивалі в Америці всесвітньо відомий диригент Лорін Маазель.
Єлизавета Гессе створила композицію «Different Worlds» у 2019 році та присвятила її пам’яті Івана Карабиця. Основою концепції твору є протиставлення драматичних, а часом – войовничо-брутальних оркестрових фрагментів, у яких виділено тембр туби (лауреат міжнародних конкурсів Віктор Слупський), із вишукано щемливими ліричними епізодами скрипки соло (лауреат міжнародних конкурсів Єлизавета Гессе) в поєднанні з флейтою піколо (лауреат міжнародних конкурсів Марія Кіях) і фортепіано (заслужений діяч мистецтв України Наталія Лукашенко). Емоційно наснажене виконання світової прем’єри твору солістами й ансамблем «Київська камерата» викликало теплу реакцію публіки.
Але все ж таки основною в концерті була музика Івана Карабиця. Прозвучали п’ять його фортепіанних прелюдій в авторському перекладенні для струнного оркестру. Як відомо, цикл «24 прелюдії для фортепіано» був написаний у 1976 році. Почавши співпрацювати з ансамблем «Київська камерата», композитор у 1994-му переклав для струнних 6 прелюдій, а в 1997 році – ще 7. Відтоді ці мініатюри посіли вагоме місце в репертуарі колективу. Диригент Валерій Матюхін відібрав для концерту прелюдії за принципом образно-смислового контрасту: наспівно-ліричну № 1 Andante, тривожно-гротескну № 8 Moderato, енергійно-драматичну № 17 Allegretto, меланхолійну № 22 Andante і жваву, в дусі perpetuum mobile № 11 Vivo.
Добре «вписався» у драматургію концерту вокальний цикл Івана Карабиця «Пастелі» на вірші Павла Тичини для сопрано з оркестром (оркестрування Тетяни Бачул). Цикл поетичних мініатюр «Пастелі» зі збірки «Сонячні кларнети» (1918) – зразок неповторного поетичного стилю раннього Павла Тичини з його метафоричністю, рафінованою витонченістю і глибинними сенсами, вмінням передавати найтонші психологічні відтінки настрою, заворожливою музикальністю і фонізмом вірша.
Першим з українських композиторів звернувся до цієї поезії Костянтин Данькевич, котрий у 1930 році створив однойменний вокальний цикл. У часи хрущовської «відлиги», коли в українських видавництвах почали друкувати поезії молодого Тичини, одразу кілька композиторів звернулися до тичинівського циклу «Пастелі» і створили вокальні цикли: Леонід Грабовський (1964), Леся Дичко (1967), Іван Карабиць (1970) і Геннадій Ляшенко (1974).
Твір Іванна Карабиця, який виник у період тісного спілкування композитора з угрупованням «Київський авангард», вирізняє опора на засоби авангардного письма – атональність, сонористику, алеаторику. У метафоричних образах чотирьох частин циклу, які уособлюють різні фази доби, втілено контрастні настрої і стани: тремтливу боязкість ранку («Пробіг зайчик»), активний рух дня («Випив доброго вина залізний день»), меланхолійну замріяність вечора («Коливалося флейтами»), тривожну зловісність ночі («Укрийте мене»). Складну для виконання атональну музику вокального циклу Івана Карабиця віртуозно інтерпретувала заслужена артистка України Тамара Ходакова (сопрано) у не менш майстерному супроводі «Київської камерати».
Окрасою першого відділу концерту став один із ранніх творів Івана Федоровича – віртуозна концертна п’єса для скрипки соло «МузИка», написана в 1974 році. У цій мініатюрі з програмною назвою створено колоритний образ музИки – народного скрипаля-аматора. Це ніби маленький театр одного актора, в якому виконавець демонструє майстерність в імпровізаційній манері гри. Не будучи сам скрипалем, Іван Карабиць глибоко вивчив народну манеру скрипкового виконавства, і тому його «МузИка» став справжньою енциклопедією засобів традиційного народного музикування.
Як відомо, скрипалі-музИки з гумористичною метою вдавалися до різних звуконаслідувальних ефектів, досягаючи яскравого відтворення звуків сопілки, волинки, співу птахів, окремих слів людської мови і навіть цілих розмовних сцен. Коли ми слухаємо цю п’єсу, іноді здається, що звучить не одна, а дві скрипки – такий унікальний тембровий ефект двоголосся виникає завдяки контрастному зіставленню регістрів і засобам підголоскової поліфонії. В інших епізодах ми явно чуємо, що це вже не скрипка, а ніби балалайка – виконавець використовує характерний балалаєчний принцип гри. А ще на скрипці можна наслідувати гру гусляра або кобзаря-лірника – такі асоціації виникають, коли ми чуємо складні арпеджовані акорди. Допитливі музикознавці відшукали в цьому творі цитату: в одному з епізодів використано елементи української народної пісні «Ой на горі та й женці жнуть». При всій неофольклорній спрямованості п’єса «МузИка» звучить дуже сучасно, в ній використовуються найсучасніші технічні прийоми, штрихи, засоби звуковидобування.
Одним із найкращих інтерпретаторів цього твору від часу його появи і до сьогодні залишається відомий український скрипаль, народний артист України, Шевченківський лауреат, перша скрипка Струнного квартету імені Миколи Лисенка, професор кафедри скрипки НМАУ Анатолій Баженов. Публіка вже вкотре гаряче сприйняла його високопрофесійне, натхненне виконання цієї перлини скрипкової музики.
Зовсім іншим – саркастично-гротесковим постав Іван Карабиць у «Концертино» для дев’яти виконавців (1983). Тут уже помітні паростки постмодерністського типу мислення: у смислове поле твору включено стильові знаки композиторів Джорджа Гершвіна, Олександра Скрябіна, Альфреда Шнітке, використано засоби іронії, сарказму, карикатурного перебільшення форм, що особливо відчутно в «Серенаді» (ІІ частина), розгорнуто діалог з афроамериканською музичною традицією. Вигадлива фантазійна музика третьої частини з контрастними переключеннями епізодів часом дуже нагадує зміну кадрів у кінематографі. Виконавцями цього технічно складного твору стали музиканти-професіонали найвищого ґатунку Кирило Бондар (скрипка), Назарій Стець (контрабас), Дмитро Фонарюк (кларнет), Сергій Цюбко (фагот), Михайло Головін (труба), Андрій Головко (тромбон), Назар Черненко (ударні) та заслужені артисти України Георгій Черненко (ударні) і Дмитро Таванець (фортепіано).
Данину улюбленому для Івана Карабиця концертному жанру було віддано і в другому відділі вечора пам’яті, який відкрила Концертна сюїта для ансамблю скрипок (1973). Народна артистка України, завідувачка кафедри скрипки НМАУ Богдана Півненко зі студентками свого класу (Ніна Грінчак, Світлана Клінкова та Лідія Мордюк) виконали третю і четверту частини сюїти. Мелодія першої скрипки на фоні розмірених акордів решти скрипок і дует першої і другої скрипок (ІІІ частина) змінювалися скрипковими кластерами і моторним фугато, гострими скерцозними перегуками і злагодженим ансамблем фіналу.
Сучасний стиль письма в ліричній концепції «Віо-Серенади» для струнних (2000, присвята диригентові Роману Кофману) був тонко відтворений «Київською камератою» і солістами ансамблю Маріанною та Едуардом Скрипами (скрипки), Владиславом Осадчим (альт) і Золтаном Алмаші (віолончель).
Ліричною домінантою другого відділу концерту стало виконання трьох пісень Івана Карабиця на вірші видатного поета сучасності, друга і творчого побратима композитора Бориса Олійника (перекладення для голосу та струнного оркестру Олега Маринченка). Творчий тандем Івана Карабиця та Бориса Олійника дав світові багато визначних творів – це ораторія «Заклинання вогню», опера-ораторія «Київські фрески», вокальний цикл «На березі вічності», чимало ліричних естрадних пісень. Метафоричне, ємне слово Бориса Олійника глибоко вкорінене в українську народно-поетичну традицію і яскраво віддзеркалює етичні засади української ментальності.
Образ матері як засадничий для української культури і для Олійника, і для Карабиця є основою духовного всесвіту. Шедевр камерно-вокальної лірики Карабиця – вокальний цикл «Мати» (1980) представляє образ матері глибоко особистісним, інтимним: у ньому бринять і материнська любов, і її тривоги, сподівання, молитви, і щем спогадів про дитинство, і прощання з батьківською домівкою, і вічне чекання-виглядання матір’ю своїх дітей. Водночас образ матері для творців вокального циклу є суспільно значущим: через нього передані трагічні моменти історії і символічно уособлений образ України. У неперевершеному виконанні відомої естрадної співачки, лауреатки міжнародних конкурсів Мар’яни Головко прозвучали найбільш відомі частини циклу «Мати наша – сивая горлиця» та «Пісня про матір», а також пісня «За рікою тільки вишні» (1987). Вишукана, м’яка манера співу виконавиці, її позитивна енергетика і глибоке проникнення в духовний світ музики Івана Карабиця підкорили серця усіх, хто знаходилися в залі.
Драматичною кульмінацією вечора став Концерт-триптих для струнного оркестру Івана Карабиця, створений у 1996 році. Твір виник у період різкого суспільного зламу – розпаду Радянського Союзу і народження молодої незалежної Української держави. Ламалися ідеологічні пріоритети попередньої доби, це був час нестабільності, невизначеності, відсутності ціннісних орієнтирів і загальної кризи всіх сфер людського буття.
Івана Карабиця, як і багатьох інших митців, у той час гостро хвилювала проблема «людина і світ». У Концерті-триптиху він вирішує її в трагічному ключі, як протистояння суб’єктивного і об’єктивного світів. Цей конфлікт виявляється на мовно-стилістичному рівні твору: об’єктивне начало представлене остинатністю, підкреслено жорсткими, агресивними, механістичними ритмами, суб’єктивне – безліччю відтінків ліричної мелодики. Тут споглядання і оповідь, скорбота і приреченість, піднесення і патетика. У результаті протистояння суб’єктивне потрапляє під владу об’єктивного, ритм витісняє мелодику, індивідуальне розчиняється в загальному.
Трагічна ідея втрати людиною власного обличчя, нівелювання особистості в жорстокому сучасному світі пронизує всі три частини Концерту-триптиха: людина, роздавлена об’єктивними обставинами, втрачає власне обличчя, а суспільство – свою людяність і духовність, – такий вирок виносить Карабиць сучасності. Композитор ніби б’є на сполох, примушуючи людину зазирнути вглиб себе, віднайти джерела для духовного відродження.
У фіналі концерту було задіяно Дівочий хор КССМШ імені Миколи Лисенка (художній керівник – Юлія Пучко-Колесник), який у супроводі Національного ансамблю солістів «Київська камерата» під орудою Валерія Матюхіна виконав пісню Івана Карабиця «Мій Києве» на вірші Віктора Герасимова (1979). Велична музика твору, молоді дівочі голоси і яскраві барви національних костюмів створили урочисту атмосферу хорового епілогу, стали образно-смисловою аркою до хорового початку і достойним завершенням усього концерту.
Продуманий і чудово організований вечір-присвята пройшов ніби на одному подиху, слухачі, як того і прагнули організатори, мали змогу почути твори «різного» Карабиця – відомого і невідомого, трагічного і ліричного, традиційного і авангардного, академічного й естрадного.
Водночас по завершенні концерту залишилося кілька невиправданих очікувань, наприклад, таке: чому ж не був виконаний прекрасний вокальний цикл Івана Карабиця на вірші Бориса Олійника «На березі вічності», який дав назву програмі? Здивувала і відсутність у залі офіційних осіб, котрі опікуються сферою культури в уряді і парламенті, не видно було ні телевізійних камер, ані радіотрансляційних комунікацій… Усе ж таки, на моє переконання, митці такого таланту і масштабу громадської діяльності, як Іван Карабиць, заслуговують на якнайглибше пошанування, а їхня багатогранна і високодостойна творчість – на регулярне виконання, висвітлення і промоцію.
Але завершити хочеться на позитивній ноті, кількома штрихами до теплого, душевного вечора-спомину про чудового музиканта і людину. Прекрасним доповненням заходу став відеофільм про Івана Карабиця, який за матеріалами родинного архіву змонтувала донька композитора, музикознавець Іванка Карабиць. Фільм демонструвався на великому екрані у фойє перед початком і в антракті концерту та викликав неабияку увагу публіки. Вдалими були й інші обов’язкові атрибути меморіального мистецького заходу: змістовна програмка (редактор – Ольга Гуркова), фотопортрет композитора, люб’язно наданий Міжнародним благодійним фондом конкурсу пам’яті Володимира Горовиця, професійні коментарі музикознавця Світлани Корецької, доречні світло-візуальні акценти режисури Олени Савчук, – усе це «працювало» на ідею розкриття багатогранного універсуму особистості і творчості Івана Карабиця.
Ювілейний рік Карабиця розпочався, тож маємо сподівання, що цей перший концерт матиме великий резонанс і стане поштовхом для інших заходів з ушанування пам’яті великого музиканта – такого різного і неповторного Композитора, Митця, Громадянина.
Олена БЕРЕГОВА
