Попри всі непрості й трагічні обставини нинішнього часу, хочемо нагадати, що рік Миколи Лисенка триває. З нагоди 180-ліття від дня народження українського класика подаємо цей матеріал з архіву журналу «Музика»
Відгукнувся на ювілей Лисенка 2012 року і відомий український кінорежисер, тоді художній керівник студії «Укртелефільм» Олег Бійма, знявши документальний фільм «Микола Лисенко» в двох частинах. Олег Бійма створив багато фільмів про музикантів – співаків, композиторів. Однак робота над кінострічкою про Лисенка стала для нього особливим досвідом. Пропонуємо увазі читачів ексклюзивну розповідь про це самого режисера.
Мені ніколи не була важлива прив’язка до дати. Радше навпаки – завжди намагаєшся робити щось усупереч тому, що очікує від тебе швидкозмінна влада, яка щоразу хоче бути достойно й шляхетно представленою на телебаченні й разом із тим – постійно намагається «поставити культуру на місце», відводячи їй третьорядну роль, задвірки суспільного життя. Також ніколи не прагнув відтворювати хрестоматійні речі. Важливо, щоб і для себе під час роботи я міг відкривати щось нове, – хочеться зробити зупинку на станції «Забуття», освіжити в пам’яті насправді гідне, те, що має залишитися назавжди.
Не можу сказати, що був палким прихильником творчості Миколи Лисенка. Для мене він завжди був просто класиком – у бронзі, мармурі. Але завдяки його онуці Аріадні (Раді) Остапівні Лисенко, директорці Музею Лисенка Роксані Скорульській, зрештою, праправнуку композитора Миколі Лисенку-молодшому (вони беруть участь у фільмі) я відкрив для себе нову постать – неординарну, суперечливу. Побачив і особисту людську трагедію, і трагедію у загальноукраїнському масштабі.
Лисенкові довелося пережити дуже складну історичну і власну життєву смугу – відстояти у тих нелегких умовах своє «Я», захистити Україну від не-України. Я зняв понад сто фільмів про видатних українських музикантів, наших сучасників – це мене завжди цікавило найбільше. До постаті Лисенка не звертався, оскільки його час був для мене, так би мовити, «музейною архаїкою», давньою історією, яку мені ніяк не вдавалося повернути обличчям до сьогодення. Але що більше заглиблювався в тему, то більше мені відкривався зв’язок із нинішнім часом. А часи повторюються – теперішня реальна Україна, немов хвіст, прив’язана до кортежу розкішних авто, заміських віл, позолочених унітазів тощо. Справжня, духовна Україна перебуває на узбіччі нашого сьогодення.
Потрібно було мати величезну силу духу, щоб лишитися самим собою у той непростий час, щоб не зрадити тому, чому ти служиш і чому присвячуєш життя. З огляду на те, яким блискучим піаністом був Лисенко, який авторитет він мав у Києві як викладач фортепіано, він міг, пристосувавшись до тогочасних умов, дуже комфортно, навіть розкішно влаштувати своє життя, – наприклад, ставши гастролюючим артистом і таким чином забезпечивши безбідне існування власній родині на довге майбутнє. Однак він обрав інший шлях.
Він створював складності, які потім доводилося долати у напруженій внутрішній і зовнішній боротьбі. Це виховує внутрішнє «Я». Я б назвав це вчинками самозахисту. Але, зрештою, він і багато чим пожертвував із того, що було в ньому закладено: на тлі потужних стильових новацій його часу – у творах Олександра Скрябіна, Клода Дебюссі, а пізніше – Ігоря Стравінського, Пауля Хіндеміта, Арнольда Шенберґа – музика Лисенка сприймалася сучасниками як запізніла.
Особливо мене вразили камерні твори Лисенка – вокальні та інструментальні. У них – людина «зсередини», з усіма її муками, внутрішній світ творця, його інтимне спілкування зі слухачем. Мабуть тому я відчув їхню музичну мову як цілком сучасну.
Натомість і досі зовсім чужою для мене залишається «Наталка Полтавка». Цей твір – як місток між автором і пересічним слухачем, актуальний для того часу діалог, намагання іти назустріч аудиторії, не ускладнюючи мову.
Фільм побудовано як телевізійну екскурсію лисенківськими місцями Києва. Це і дім на Рейтарській, де Лисенко з родиною мешкав до 1894 року і приймав Петра Чайковського, і будинок на вулиці Золотоворітській, у якому збиралися видатні діячі української культури, члени Літературно-артистичного товариства, і Зал купецького зібрання (нинішній Колонний зал імені Миколи Лисенка Національної філармонії України), де Лисенко виступав з клавірабендами та хоровими концертами, і Київський пансіон шляхетних дівиць (нині Міжнародний центр культури і мистецтв – «Жовтневий палац»), і, звичайно ж, будинок Лисенка на вулиці Саксаганського.
Я використав матеріали з архівів «Укртелефільму», а також – з мого особистого архіву. Це відеофрагменти з виступами молодих Єлизавети Чавдар, Юрія Гуляєва, Марії Стеф’юк, Анатолія Мокренка, які виконують твори Лисенка, – зйомки ще тих часів, коли не було можливості відзняти відео синхронно з якісним «живим» звуком, тому артисти співали під фонограму. Виходило чудове відео, гарний звук, але все це було трохи штучним, – бо голосові зв’язки, м’язи гортані не працюють, обличчя якісь анемічні. Але пізніше, коли з’явилася нова апаратура, я, немов одержимий, знімав усі, навіть скромні, не анонсовані гучною рекламою, концерти наших видатних артистів – Анатолія Солов’яненка, Євгенії Мірошниченко та інших. У картині задіяні також відеоматеріали з тоді ще зовсім молодими виконавцями, котрі по-новому, самобутньо сприймали й подавали матеріал, – Андрієм Шкурганом, Володимиром Гришком. Згодом вони стали зірками.
У фільмі є ще один «учасник», якого за кадром озвучує актор Олексій Богданович. Це – монологи alter ego, потік думок, почуттів героя, про якого я знімаю фільм. І зазвичай (бо так уже не раз бувало) сповідь героя перетворюється на мою власну. Виявляється, що ми з героєм мислимо «в парі» – намагаємося вийти з глухих кутів, знаходимо місце, де чорний тунель, зрештою, закінчується.
Олег БІЙМA
Друковану версію див.: Бійма Олег. Монологи alter ego // Музика. – 2013. – № 1. – С. 64, 65.
