lysenko_mykola

Пропонуємо ще один цікавий матеріал з архіву журналу «Музика» у низку публікацій в ювілейний рік українського класика, славетного Миколи Лисенка (1842–1912)

Для кожного народу, а тим паче поневоленого, особливого значення набувають національні культурні прояви. Адже саме вони дають нації усвідомлення спільності, історичної спадкоємності поколінь, відчуття власної гідності і впевненості у правильності обраного шляху. Музичне мистецтво спроможне активно впливати на людей, формуючи світогляд у часи соціальних потрясінь, коли відбувається злам моральних цінностей, пріоритетів, традиційних культурних орієнтацій. Тому так важливо для розвитку суспільства, у тому числі його музичної культури, мати проводиря, в особі якого поєднуються риси талановитого музиканта, відважного громадського лідера і чуйної людини. Саме такими лідерами своїх народів стали Микола Лисенко в Україні та Стеван Мокраньяц у Сербії.

Навіть за побіжного перегляду фактів їхнього життя та діяльності око вихоплює силу подібних деталей. Проте ця зовнішня схожість ґрунтується на глибинних процесах, пов’язаних з особливостями світоглядних позицій, особистих морально-етичних якостей українського й сербського музикантів, які спонукали їх у відповідних ситуаціях діяти аналогічно.

У кожного з цих видатних особистостей бачимо беззаперечну багатогранну творчу обдарованість, колосальну працездатність, величезне прагнення навчатися, мистецьку щедрість, зацікавленість не тільки власною творчістю, але й ширше – усією сучасною музикою, бажання допомогти оточуючим, поділитися набутим із колегами. Ми бачимо, як митці поступово переростають у громадських діячів, як переносяться акценти з власної творчості на важливі соціальні й суспільні моменти, коли на перше місце виходять питання творчих об’єднань, якісного, національно спрямованого професійного навчання, наукових досліджень у галузі національної музичної культури. Зрештою, обидва композитори піднесли музичну культуру своїх народів до європейського рівня, відіграли вирішальну роль у становленні національних музичних шкіл України та Сербії.

Микола Лисенко (1842–1912) і Стеван Мокраньяц (1856–1914) жили приблизно в один час. Історичні події у Сербії та Україні другої половини ХІХ – початку ХХ століття були багато в чому подібними. Час «пробудження народів» вивільнив притиснутий багатовіковим поневоленням народний гнів, прагнення свободи, викликав шалений культурний національний сплеск.

Сербія, при великій допомозі Росії (за участю й численних українських добровольців), виборола незалежність від Османської імперії і стала розвиватися як самостійна слов’янська країна. Вирішення величезної кількості нових, доти незнаних невідкладних завдань, які виникли при цьому, значною мірою лягло на плечі Стевана Мокраньяца.

В Україні національно-визвольний рух, хоч і пізніше, також обумовив появу незалежної держави. Проте Лисенко цього не дочекався. Але він був свідком і учасником процесу, за якого український народ зазнав дуже важливих, глибоких ментальних змін. Українці почали активніше усвідомлювати себе окремою нацією, чия культурна спадщина перебувала не в палацовій культурі, а в народному середовищі. Тому саме фольклор на той час став тим колосальним джерелом національної культурної пам’яті, яка відкривала українцям їхню історію, мову, пісню. І Микола Лисенко відчув своїм чутливим серцем первинність, правдивість українського фольклору.

Музична підготовка обох митців була приблизно однаковою: музикальні матері, домашнє навчання. Микола Лисенко – піаніст, Стеван Мокраньяц – скрипаль. Обидва дуже хотіли навчатися музиці, проте їм не одразу це вдалося. За бажанням батьків, які прагнули надати синам «справжню» професію, Микола навчався на природничому факультеті спочатку Харківського, потім Київського університетів, а Стеван – на філологічному факультеті Белградського університету. Але саме у студентському середовищі – активному, патріотичному – визначився напрям усього подальшого життя юнаків.

Стеван Мокраньяц відчув свою стихію не в лекційній аудиторії, а на репетиціях Белградського співацького товариства – видатного музичного закладу, що плекав традиції хорового співу. Миколі Лисенку студентське середовище надало можливість познайомитися з широким колом різноманітних культурних проявів, зокрема етнографічних, серед яких він обрав також хоровий спів, заснувавши (!) хор Київського університету, котрим керував багато років.

Показово, що обидва студенти, попри значний хоровий досвід, який набули у студентські роки, не задовольнилися ним, намагаючись усіма силами отримати вищу професійну музичну освіту. І Лисенко, і Мокраньяц вчилися у Лейпцизькій консерваторії. Мокраньяц спочатку попрямував до Мюнхена, діставши стипендію на навчання від сербського міністерства просвіти. Однак згодом, утративши стипендію через «балканське вільнодумство», опинився у Римі й лише 1885 року – в Лейпцигу, де займався композицією у класах професорів Саломона Ядасона та Карла Рейнеке (також Лисенкового педагога).

Перебування за кордоном сильно вплинуло на їхнє формування як музикантів і патріотів, сприяло осмисленню подальшого шляху. Безумовно, в європейських культурних центрах перед молодими митцями відкривався увесь світ музики. Навчання у видатних учителів виховувало творчі особистості, ставило високу професійну планку. З іншого боку, саме тоді молоді люди дійшли висновку про «тупиковість» шкільної музичної науки, яка не визнає національних особливостей. Вони відчули обмеженість німецького дидактичного педантизму, придуманих правил складання творів без урахування живого пульсу, що струменіє з народної пісні.

І Микола Лисенко, і Стеван Мокраньяц саме за кордоном починають розуміти важливість вивчення національної музичної культури, бо бачать лише в ній, у народній пісні джерело натхнення і фундамент професійної творчості. «Сербські музиканти повинні цікавитися своїми народними піснями, які не менш ніж пісні інших народів дають найцікавіший матеріал для творчої розробки», – пише Мокраньяц (тут і далі цитати стосовно Стевана Мокраньяца наводяться за вид.: Мартынов И. Стеван Мокраньяц и сербская музыка. – М., 1958. – Ред.).

Так само мислить і Лисенко, адже саме у Лейпцигу він упорядковує та видає перший випуск «Збірника українських народних пісень» для співу з супроводом фортепіано, створює першу серію «Музики до “Кобзаря” Шевченка», блискуче виступає як піаніст у концерті в Празі 1867 року з власними обробками українських пісень.

Лейпцигом Стеван Мокраньяц завершив навчання, тоді як Микола Лисенко його розпочав (далі будуть студії у Миколи Римського-Корсакова в Санкт-Петербурзі).
Після повернення на батьківщину обидва музиканти одразу потрапляють у самий вир суспільного й музичного життя. «З його іменем пов’язані численні значні успіхи у розвитку музики Сербії. Він виявив себе як композитор, хоровий диригент, педагог, організатор», – пише про Стевана російський дослідник Іван Мартинов. Те ж саме можна сказати й про Миколу Лисенка, який після завершення навчання пише багато музики та силу часу присвячує громадській роботі.

Вони глибоко вивчають національний фольклор, намагаються розібратися у ладових, ритмічних особливостях народної мелодики. Тонке відчуття музики доповнюється у них глибиною теоретичного узагальнення законів розвитку фольклору, що вплинуло і на їхні композиторські твори, просякнуті народнопісенними інтонаціями.

Наші композитори не обмежуються лише закоханістю у музичний фольклор власних народів. Демонструючи широту поглядів, вони прагнуть якомога більше пізнати ближнє слов’янське оточення. Мабуть, поштовхом до цього стала визвольна війна проти турецького поневолення балканських, переважно слов’янських, народів. Мокраньяца ці події, так би мовити, зачепили кровно. Але й Лисенко, який не був безпосередньо втягнутий у балканський конфлікт, щиро відгукнувся на слов’янське пробудження.

Ще 1868 року, навчаючись у Лейпцигу, Лисенко надіслав Михайлові Старицькому лист, «де просить, щоб він (Михайло Старицький. – М. Ю.) перевів на малоросійську мову поезії сербських поетів, бо серби цим сильно цікавляться». 2 серпня 1869-го просить вислати йому зі Львова до Лейпцига, серед іншого, «од сербських книгарів:
1. Вук Стефанович Караджич – сербські казки – останнє видання.
2. Подорожні листи про Сербію з усіх країв Сербії.
3. “Життя сербського селянина”, спорудження Милечовича.
4. “Гласник”, журнал ученого товариства у Белграді».

9 лютого 1870 року він пише Анатолеві Вахнянину: «Коли не зі Львова, то з Відня або й з Праги випишіть збірників народних пісень чеських, моравських, сербських, хорватських, словацьких, лядських й своїх галичанських з текстом, мелодією співу та пригравом або й без того, – та таких чесних збирачів, щоб спів народний не попсований та не покуйовджений був» (тут і далі цитати з листів Лисенка наводяться за вид.: Микола Лисенко. Листи. – К., 2004. – Ред.).

Лисенко задумав масштабну справу: розпочати серію так званих Слов’янських концертів. 17 березня 1870 року в залі Першої гімназії Києва відбувся Перший слов’янський концерт Миколи Лисенка. У програмі – українські, російські, чеські, сербські, моравські народні пісні. Сам Лисенко як піаніст виконав, зокрема, і власну Українську сюїту g-moll у формі старовинних танців на основі народних пісень, ор. 2.

6 та 19 березня 1871 року в залі Дворянського зібрання на Хрещатику Лисенко диригував хоровими концертами з пісень слов’янських народів (українських, чеських, сербських, болгарських, хорватських і російських) у власній гармонізації. Окрім інших, тоді прозвучали сербські пісні «Я сам Србинъ», «Сви шайкаши одоше, лако» («Всі човнярі попливли тихо»), «Дико плаве, лане моя» («Мила дівчино, красуне моя») зі збірника Корнелія Станковича, хорватська воєнна «Naprej». У четвертому Слов’янському концерті в Міському театрі 4 березня 1873 року виконувалася сербська народна пісня зі збірника Корнелія Станковича «Што нисамъ давно» – аранжування для чоловічого хору Миколи Лисенка. На жаль, рукописи цих Лисенкових хорових обробок утрачені.

У липні того ж 1873 року Лисенко з Олександром Русовим вирушили в етнографічну подорож слов’янськими країнами. 26 липня композитор повідомив домашніх із Кракова про намір їхати до Хорватії та Сербії. Він відвідав Белград, Ірез і Срем, що засвідчив у відомій праці «Характеристика музичних особливостей українських дум та пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм». Там композитор записав сербські (в основному епічні), хорватські й македонські народні пісні. У Загребі Микола Лисенко зустрівся з відомим ученим, основоположником хорватської музичної фольклористики Франьо Кухачем. Нотні записи болгарських, сербських, моравських, хорватських, македонських, молдавських, турецьких, єврейських, татарських пісень, танців, маршів, здійснені 1873 року, збереглися.

1874 року Лисенко поїхав на навчання до Петербурзької консерваторії. Уже під Різдво він зібрав хор з українських студентів, які вчилися у Петербурзі, й організував із ними перший відкритий концерт. Це був знаменитий «Етнографічно-слов’янський концерт» 1875 року у Соляному містечку, де виступив також кобзар Остап Вересай. У рецензії на концерт повідомлялося про виконання сербських народних пісень «Сви Шайкаши», «Дике плаво». Протягом першого півріччя 1875 року Лисенко дав у Санкт-Петербурзі 10 (!) подібних концертів, після чого хор було розпущено за наказом царської адміністрації.

Повернувшись до Києва, Микола Віталійович продовжує практику Слов’янських концертів. Два з них відбулися 16 жовтня та 14 листопада 1876 року. Лисенко повідомляє Михайлові Драгоманову: «Хор дуже добре співав. Співали тільки чеські та сербські, більш ніяких». Згодом вийшла друком укладена Лисенком збірка «Сербські думи і пісні історичні», переклад яких здійснив Михайло Старицький.

До зв’язків Лисенка з Сербією можна додати ще й факт перебування його рідного брата Андрія (лікаря за фахом) у Сербії під час бойових дій, за що він був відзначений Хрестом «Токова».

Звучали сербські пісні й у подальших концертах Лисенка. Його турбувала проблема збереження скарбів слов’янських музичних культур. Із листа до Філарета Колесси 22 квітня 1896 року: «Бути може, у західних слов’ян: чехів, ляхів, словаків, навіть у сербів культура західноєвропейська остільки причинилася до заглади самостійності творчої народу й самі ті народи пережили вже свій оригінальний своєнародний вік творчості остільки, що нема чого вже відроджувати, відживляти; наш же русько-український народ, якщо й починає переживати фазу упадку ліричної творчості, усе не згубив своєї фізіономії, й нахилити його в руку чужої, та до того й вужчої культури нема жодного резону».

Так само щиро захоплювався народною музикою усього слов’янського світу Стеван Мокраньяц. Одразу після того як очолив Белградське співацьке товариство у 1887 році, він не тільки удосконалив звучання хору, а й значно розширив його репертуар за рахунок творів сербських побратимів, а також композиторів інших слов’янських народів. Він організовував великі й вельми успішні гастрольні поїздки свого колективу Сербією, Македонією, Чорногорією, Боснією, Далмацією, Хорватією і навіть Туреччиною й Болгарією, з якими тоді були напружені відносини. Готуючись до гастролей, хор завжди вивчав народні пісні того народу, де виступав.

21 серпня 1895 року хор приїхав до Санкт-Петербурга, після чого дав концерти у Москві, Нижньому Новгороді та Києві, де співав хорові обробки народних пісень Миколи Римського-Корсакова й Олександра Варламова. Імовірно, Микола Лисенко міг слухати чудовий спів цього прекрасного колективу. Як свідчать, саме в Києві хор отримав найтепліший прийом, а сербські гості відчували себе радісно й привітно.

Утім найкращим підтвердженням інтересу Стевана Мокраньяца до музики інших слов’янських народів є його творчість. У своїх славетних «Руковетах» митець майстерно обробив для хору народні пісні батьківщини, а також приморських країв – Македонії, Чорногорії, Боснії, Косова, з Охриди.

Відсутність професійної національної культури зазвичай стимулює розвиток тих видів мистецтва, які є доступними, розповсюдженими й мають глибокі національні традиції. Таким провідним мистецьким явищем, як в Україні, так і в Сербії, за життя Миколи Лисенка і Стевана Мокраньяца була хорова музика. Обидва композитори змалку були занурені у стихію хорового співу, добре знали виразові можливості хору, керували колективами і саме в хоровій музиці найяскравіше виявили свій композиторський хист.

Лисенко за життя аранжував близько 600 народних мелодій, охопивши майже всі фольклорні жанри. Окрім обробок, він створив абсолютно неповторний цикл «Музики до “Кобзаря”», більшість частин якого написано для хору. Таким чином, уся його колосальна музична спадщина неначе покоїться на народній пісні й поетичному слові Шевченка.

Знамениті п’ятнадцять «Руковетів» Стевана Мокраньяца не тільки розкрили світові багатство сербського фольклору, показали людству щасливу, стражденну, героїчну душу цього (і не тільки) народу, а й самі стали душею сербської музики. Так само як і в Лисенка, найкращі твори композитора базуються на двох джерелах, але у Мокраньяца це – народна пісня і церковна музика. В обох хорових різновидах композитор дійшов такої виразової досконалості, що вони стали художніми артефактами національного значення і зразками опрацювання народної творчості для його послідовників у розвитку професійної музичної школи.

Наприкінці хочеться сказати про спільні моменти у духовних творах наших композиторів. Відомо, що Стеван Мокраньяц вважається основоположником професійної національної сербської духовної музики. Його композиції для церкви благородні, одухотворені і водночас національні. Останній елемент набуває великого значення, бо Мокраньяц у духовній музиці перебував під певним впливом творчості російських авторів другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Незважаючи на це, йому вдалося, використовуючи ладові, ритмічні особливості сербського фольклору, створити глибоко національні композиції, які стали взірцями для наступних поколінь сербських митців.

Духовні твори Миколи Лисенка не всі віднайдено і їх небагато. До цього жанру композитор звернувся наприкінці життя. Проте саме Лисенко по праву вважається родоначальником української національної духовно-музичної школи. Він першим зрозумів потребу використання народних елементів у духовно-музичній творчості. Його обробки мелодій кантів або «псальм» від українських лірників відзначаються майстерністю, якої він набув упродовж усього творчого шляху, в них застосовуються ті самі прийоми, що й у найкращих обробках народних пісень.

Не можна не згадати і про два короткі духовні співи, котрі, як у Лисенка, так і у Мокраньяца, стали духовними гімнами своїх народів. Це знаменитий Лисенків «Боже Великий, Єдиний» на слова Олександра Кониського та не менш знаний у Сербії «Гімн святому Саві» Стевана Мокраньяца, що є обробкою одноголосного тропаря третього гласу. Обидва релігійні твори символізують єдність народу, його духовну силу та одвічну красу.

Для Лисенка і Мокраньяца схожими були не лише завдання у композиторській творчості, а й інституційні проблеми, які постали перед ними у тогочасних суспільно-історичних умовах в Україні та Сербії. Вони стикнулися з фактом відсутності професійних національних музичних установ у своїх країнах. Їм довелося буквально все робити з самого початку. Однак якщо музична культура Сербії після кількасотлітнього поневолення мала будуватися фактично заново, але як культура корінного народу, то українська музична культура продовжувала існування типово провінційної у великій імперії, коли нехтуються, а часом відверто забороняються усілякі національні прояви.

На той час не було на наших теренах, мабуть, жодного національно-культурного починання, до якого би не долучився і в якому б не відіграв вирішальну роль Микола Лисенко. Він брав участь у «Філармонійному товаристві любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики і співу» та «Гуртку любителів музики» (Я. Спиглазова), у запровадженні недільної школи для хлопців-селян, підготовці «Словника української мови», переписі населення Києва, роботі Південно-Західного відділення Російського географічного товариства. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення ІРМТ, на вечорах Літературно-артистичного товариства, у щомісячних народних концертах в залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з Олександром Кошицем заснував музичне товариство «Боян» у Києві (1905 р.). У 1908–1912 роках був головою Ради старійшин Київського українського клубу. Та однією з найголовніших своїх справ Микола Лисенко вважав відкриття у 1904 році Музично-драматичної школи, що мало величезне значення для запровадження вищої музичної освіти в Україні.

Сербську музичну школу Стеван Мокраньяц, разом із Цветко Манойловичем організував 1899 року. Так само, як і школа Лисенка, вона згодом стала базою для утворення Белградської музичної академії. Композитор інтенсивно розбудовував музичне життя своєї країни. 1907 року за його безпосередньої участі було засновано Товариство сербських музикантів із дуже широкими статутними завданнями розвитку національної музичної культури.

Дослідники відзначають цінний внесок Мокраньяца у справу збирання фольклорних матеріалів. Він записав близько 500 мелодій, брав активну участь у підготовці до друку етнографічного збірника, виданого Сербською академією наук, «Сербські народні пісні і танці» (1902 р.). За свою діяльність Стеван Мокраньяц був обраний членом Сербської академії наук.

Микола Лисенко також зробив чимало в цій галузі, проте він не міг сподіватися на визнання його заслуг тогочасною владою.

Музично-громадська діяльність обидвох композиторів і їхня творчість були добре знаними на батьківщині. Надзвичайна популярність виявилася, зокрема, у відзначенні ювілейних дат – 35-річчя художньо-творчої діяльності Миколи Лисенка та 20-ліття діяльності Стевана Мокраньяца.

Останній біографічний штрих, що навдивовижу схожий у біографіях митців: їхні похорони перетворилися на національні маніфестації.

Найпрекрасніший пам’ятник поставили собі композитори власною творчістю. Їхні твори, які виросли з рідного музичного фольклору, наповнені талантом і професійною майстерністю авторів, переросли свою національну сутність, ставши витворами інтернаціонального мистецтва.

Мстислав ЮРЧЕНКО

Друковану версію див.: Музика. – 2013. – № 1. – С. 12–15.