Життя спільноти учнів і викладачів початкової мистецької освіти нашої держави наприкінці 2020–2021 навчального року було прикрашено яскравою подією: у рамках міжнародного освітньо-методичного проєкту «Crescendo Art Forum» (авторка – Олена Садівнича), проведеного вже вдруге, також вдруге відбулася Всеукраїнська учнівська конференція «ARS LONGA»

В останньому заході знайшла продовження започаткована восени під час учнівської конференції «Мистецтво без меж: шлях до науки» лінія спілкування учнів та їхніх викладачів із хедлайнерами мистецької сфери. Участь у конференції «ARS LONGA» взяли відомі постаті української культури сучасності у різних галузях мистецтва: диригент, журналіст, теле- і радіоведучий Микола Лисенко, оперний і театральний режисер Євген Лавренчук, бандурист Володимир Войт, радійник, журналіст, піаніст, композитор Роман Коляда, театральний художник Юхим Руах.

Пропонуємо увазі читачів діалог із Миколою Лисенком, прямим нащадком фундатора української класичної музики Миколи Віталійовича Лисенка. Він носить знакове ім’я, бо є потрійним тезкою свого знаменитого прапрадіда, має яскраву артистичну біографію і творить промоції музичного процесу сучасної України. Працюючи з Державним академічним естрадно-симфонічним оркестром України, Лисенко-диригент здійснив різноманітні творчі програми, серед яких фестиваль української симфонічної музики «Віковічні джерела», велике оркестрове шоу «Рок-симфонія», численні гала-концерти з циклу «Свято на Софійській площі», український тур із Мішелем Леграном, рок-опера «Моцарт», мюзикл «Нотр-Дам де Парі» та багато інших. Участь Миколи Віталійовича у конференції викликала велику зацікавленість як в учнівської, так і викладацької аудиторій.

Онлайн-зустріч із митцем, яку модерували Тимофій Стаднійчук (КДМШ №10), Єлизавета Мех та Павло Курочкін (обоє – КДМШ №3 імені Віктора Косенка), супроводжувалася демонстрацією унікальних світлин родинного архіву Лисенків.

– Вітаємо Вас, Миколо Віталійовичу, на нашій конференції. Вам, мабуть, не раз доводилося відповідати на запитання чи складно бути нащадком відомого українського композитора, який так багато зробив для України, як це відобразилося на Вашому житті й чи вплинуло на вибір професії? А також розкажіть щось цікаве про Вашого прапрадіда. Можливо, щось, чого ми не прочитаємо в книжках або в інтернеті.

– Дякую за запрошення. Вітаю вас сердечно зі славетного Січеслава, який зараз носить ім’я Дніпро і є знаковим містом для України, її культури і самого Миколи Віталійовича. Адже саме тут він спілкувався з істориком Дмитром Яворницьким, саме тут здійснював хорові подорожі, відкривав своєму народові духовні очі, ніс Україні рідну пісню.

Наше з вами спілкування я також хочу розпочати з пісні. Це буде своєрідна загадка. Один із найвідоміших нині творів Миколи Віталійовича у першій редакції мав назву «Дитячий гімн» і писався як вранішня щоденна молитва для українських шкіл Галичини. Але що це за твір? Під якою назвою ми його знаємо?

– У чаті написали, що це «Молитва за Україну» («Боже Великий, Єдиний»).

– Так, нині це духовний гімн Незалежної України. Я дуже хотів би, щоби він лунав не тільки по церквах наприкінці відправи, а й у школах, щоби ним розпочиналися чи завершувалися мистецькі, спортивні та інші заходи. У цьому тексті є маленька відмінність від широко вживаного тексту: «Боже Великий, Єдиний, Русь-Україну храни». Хтось мені зауважить: ми ж не в Русі живемо, наша держава називається Україною. Але ми повинні пам’ятати, що саме тут, на київських пагорбах осердя Русі, а ми є спадкоємцями всього того культурного, мистецького, духовного скарбу, який накопичувався від часів Київської Русі. Думаю, Микола Віталійович це прекрасно розумів і саме тому звернувся до тексту Олександра Кониського.

Також я дуже хотів би, щоб наприкінці нашої зустрічі ми заспівали цей твір. А зараз скажу, що бути Миколою Віталійовичем Лисенком і складно, і надихаюче водночас. Адже в житті кожної людини є своя точка опори. Вона дозволяє пережити складні часи, спонукає рухатися вперед, розвиватися, духовно зростати. Моєю точкою опори, величезною силою, що стоїть за мною, є мій прапрадід.

З іншого боку, це величезна відповідальність. В усьому, що б я не робив, які би проєкти не втілював, я завжди звіряюся з духовними і творчими орієнтирами Миколи Віталійовича. Так було і під час роботи над багатьма популярними концертними програмами, зокрема над «Рок-симфонією», і під час найважливішої роботи на честь мого прапрадіда – маю на увазі десятирічну епопею випуску студентів-композиторів Національної музичної академії України імені Петра Чайковського.

Переходячи до цікавих подробиць, розпочну з того, що Микола Віталійович у своєму житті йшов непроторенною дорогою, змінивши сімейні традиції на 180 градусів. Адже до нього усі чоловіки в родині були професійними військовими. Ви, напевне, знаєте, що Лисенки – це старовинний козацько-старшинський рід, який здобув герб і шляхетство у ХVІІ столітті. Зауважу, що саме здобув, і не просто так, а за бойові звитяги.

Із героїчним минулим пов’язане і прізвище Лисенко. Воно виникло не тому, що хтось у роду був лисим. Існує версія, що предком Миколи Лисенка був професійний військовий, який через переслідування змушений був тікати на Запоріжжя. Через завзяття у бою його стали називати Вовгурою, тобто вовком, а через кмітливість і хитрість – лисом. Ось так наш пращур перетворився на Вовгуру Лиса, його нащадки стали зватися Лисенками.

Документально підтверджено, що одним із засновників роду є Іван Лисенко – наказний гетьман, учасник усіх походів гетьмана Самойловича. Його син, Федір, служив генеральним суддею Війська Запорізького. Якщо порівняти їхні посади із сучасним табелем про ранги, то вийде, що перші Лисенки були міністром внутрішніх справ, генеральним прокурором та прем’єр-міністром водночас. Пізніше ця військова гілка роду розвинулася надзвичайно. Варто згадати про те, що імена двох Лисенків були у списку героїв, що пролили кров у битві з Наполеоном під Бородином – цей список було викарбовано на стінах Храму Христа Спасителя в Москві. А ще один продовжувач Лисенкової військової слави, генерал-лейтенант Михайло Захарович Лисенко загинув смертю героя під час оборони Севастополя у Кримській війні у 1855 році, розвіявши майбутній міф про те, що Севастополь – це, буцімто, винятково «город российских моряков…»

Не став винятком і батько композитора, Віталій Романович, який служив у Орденському кирасирському полку та вийшов у відставку «полковником із мундиром». Саме через батькову службу Микола Віталійович познайомився з його товаришем по службі, відомим поетом Афанасієм Фетом, який вчив хлопчика російської мови, адже до 5-ти років маленький Миколка розмовляв винятково французькою. Відомо, що Фет та інші офіцери називали маленького Лисенка «карандашиком», бо він постійно просив у них олівці для занять із маститим поетом.

Уже в юні роки Микола Віталійович здобув популярність як піаніст. Хоча першим його фахом була не музика, а біологія (адже він закінчив природничий факультет Київського університету імені Святого Володимира і навіть захистив дисертацію на тему про розмноження нитчастих водоростей). Але справою життя все ж стала музика. Чому Лисенко зробив такий вибір? Можливо тому, що усвідомлював: музика – це теж мова. І якщо народ претендує на те, щоби називатися нацією, він має довести це не лише своєю лінгвістичною мовою, але й культурною мовою. І над розвитком цієї культурної мови Лисенко працював усе життя. Тому й попрямував до Ляйпціґа. Адже розумів: одна справа – любов до рідної пісні, інша – поєднання національного генетичного коду із формами професійного європейського музичного мислення.

Ми всі знаємо, що Лисенко блискуче завершив навчання: грав на випускному іспиті Четвертий концерт Бетховена із власною каденцією (до слова, вона видрукувана і піаністи її виконують). А надихало Миколу Віталійовича спілкування з такими викладачами, як неперевершений Мошелес, учень самого Бетховена, та Рейнеке – відомий композитор і диригент оркестру легендарного Гевандхаузу. По завершенні навчання перед Лисенком відкрилися прекрасні можливості кар’єрного зростання піаніста-віртуоза, йому пропонували кілька приватних місць викладання. Але він не жадав популярності і заробляв капітал не для себе. Окрім того, Микола Віталійович розумів що для досягнення мети як композитор він має вчитися все життя. Тому й відрядився до Санкт-Петербурга, де став учнем Миколи Римського-Корсакова, познайомився з Модестом Мусоргським, Петром Чайковським. Це був новий етап його професійного зростання, нові «втрачені» кар’єрні перспективи: відмова від посади диригента у приватній опері, викладання гри на фортепіано у Санкт-Петербурзькій консерваторії, усе – задля того, аби повернутися в Україну і творити рідну музичну мову.

Звісно, шлях цей був дуже важкий. Я  скажу вам речі, про які ви можливо не дізнаєтеся з підручників. За кілька місяців після смерті Миколи Віталійовича його діти змушені були полишити рідну домівку, оскільки винаймати й надалі другий поверх у будинку, де мешкали вісімнадцять років, вони не могли. Просто не мали коштів. Бо капітал, який залишив Микола Віталійович у спадок це були не гроші, а музичні твори (вже у радянський час видрукувані у двадцяти томах), Музично-драматична школа, історія появи якої, до слова, вкотре засвідчує культуротворчу місію Лисенка.

Нагадаю учасникам конференції, що саме Музично-драматична школа вже після смерті свого фундатора дала початок провідним мистецьким вишам нашої держави – сучасним Київському національному університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенко-Карого і Національній музичній академії України імені Петра Чайковського. Звісно, окрім Лисенка багато інших людей доклали зусиль до створення цих закладів, але, наголошу, їхні витоки ведуть до Музично-драматичної школи Миколи Віталійовича, в якій він від самого початку заклав європейську модель музичної і театральної освіти.

– Миколо Віталійовичу, розкажіть про родину композитора, долю його нащадків.

– Мрією життя Миколи Віталійовича не як митця, культурного діяча, а саме людини, була сім’я. На жаль, у стосунках із першою дружиною Ольгою Олександрівною О’Коннор ця мрія не втілилася. Щастя повноцінної родини йому подарувала Ольга Антонівна Липська. У їхньому шлюбі народилося семеро діток, з них п’ятеро вижили. Сьогодні, розглядаючи світлини, де зображені Микола Віталійович, Ольга Антонівна, їхні діти, ми навіть уявити собі не можемо, скільки за ними сліз і сердечного болю.

Доля дітей Миколи Віталійовича склалася по-різному. Доньки – Катерина, Галина і Мар’яна – пережили лихоліття революційних переворотів, громадянської війни. Усі вони мали музичну освіту. Катерина Миколаївна після смерті батька очолювала Музично-драматичну школу, згодом долучилася до створення нотного відділу нинішньої Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського. Молодша донька Мар’яна Миколаївна також багато років керувала Музично-драматичною школою, а після її реорганізації в інститут викладала у ньому фортепіано, упорядковувала збірки фортепіанних п’єс.

Своїх двох синів Микола Віталійович назвав Остапом і Тарасом. На жаль, молодший, Тарас Миколайович, помер молодим у 1921 році. Це був страшний час, населення міст голодувало, лютував тиф. Рятуючи від голодної смерті одну жінку та трьох її діток, Тарас ходив по селах під Києвом із наміром обміняти дещо з сімейних реліквій на їжу, внаслідок чого застудився і помер від запалення легенів. Але збереглися спогади про те, що Тарас Лисенко був неймовірно обдарований. Він умів грати практично на всіх оркестрових інструментах.

Старшому сину композитора Остапові Миколайовичу судилася місія збереження творчого доробку свого великого батька, плекання пам’яті про нього. Після Другої Світової війни він заснував при Київській консерваторії Кабінет-музей Миколи Лисенка, де зберігалися рукописи творів, листи, особисті речі композитора. Пізніше саме архів Остапа Миколайовича та врятовані ним родинні реліквії стали основою експозиції Музею Лисенка. Також він написав мемуари про Миколу Віталійовича під назвою «Спогади сина». Звісно, видрукувані за радянської доби, вони містять певні ідеологічні кліше, адже їх ретельно процензурували. Проте навіть у такому вигляді ці спомини подають портрет справжнього, живого Миколи Віталійовича.

Згадуючи сина композитора, хочу зауважити, що, окрім «офіційного» Остапа Лисенка, дуже скромної, спокійної, невибагливої людини, існує інший Остап, про якого загал майже нічого не знає. Почну з того, що він також писав музику. Але писав, як-то кажуть, «у стіл». Бо вважав, що допоки не буде повністю оприлюднений доробок батька, він не має права займатися власною творчістю. Окрім того, в композиторському житті Остапа Лисенка був один прикрий випадок. У 1930-х роках він написав романс, присвячений жінкам-льотчицям (тоді це була дуже популярна тема) і відніс рукопис твору для виконання на радіо. Прем’єра відбулася не одразу, минуло кілька місяців. За родинними спогадами твір звучав в оркестровому аранжуванні, дуже красиво, але… після завершення виконання диктор назвав автором зовсім іншу людину. Як виявилося, диригент, який тоді працював на радіо, привласнив собі партитуру. Після цього Остап Миколайович сказав, що більше жодна людина жодного його твору не почує. Але я хочу вас заспокоїти. Нещодавно ми віднайшли цілий стос нот і, маю думку, що усі вони писані рукою Остапа Лисенка.

Ще одна маловідома сторінка з життя Остапа Лисенка пов’язана з Другою світовою війною. У 1941 році він не встиг евакуюватися з Києва. Після окупації міста німцями йому запропонували очолити Київську консерваторію. І упродовж трохи більше року Остап Миколайович був її ректором. Це зовсім не означає, що він співпрацював із ворогами. Його рішення було продиктоване прагненням врятувати і зберегти заклад. А після того, як окупаційна влада оголосила, що консерваторія й академія живопису перебувають під її особистим патронатом, Остап Миколайович використовував свою посаду для порятунку людей. Він зараховував студентами або записував у штат працівників закладу хлопців і дівчат, яких мали або відправити до концтабору, або вивезти на примусові роботи в Німеччину. Серед врятованих було багато євреїв. Відомо також, що під час окупації Остап Лисенко викупив з-під колючого дроту в таборі військовополонених кількох майбутніх українських митців, серед яких був і композитор Георгій Майборода.

Ще одна яскрава постать Лисенкового роду – Рада Остапівна, донька Остапа Миколайовича, з якою ми назавжди попрощалися у січні цього року. У жодній енциклопедії ви не прочитаєте, що вона прожила повних 100 років. Скрізь буде вказане число 99. А причина дуже проста: у метриці, яку видавали батькам, сталася помилка – вказали пізніший рік народження.

Рада Остапівна також присвятила життя музиці. Доля пов’язала її зі знаковими постатями: спочатку обдарована піаністка стала ученицею Абрама Луфера, потім навчалася у Генріха Нейгауза, а згодом стала дружиною Андрія Штогаренка. При цьому вона була однією з найкращих піаністок-виконавиць творів не лише свого діда, а й цілої плеяди українських композиторів 1950–1960-х років. До 97 років життя Рада Остапівна працювала на посаді професора кафедри спеціального фортепіано НМАУ імені Петра Чайковського. За роки педагогічної праці вона виховала безліч талановитих піаністів. Усі вони стали не просто прекрасними виконавцями, а музикантами, які розуміють сутність української фортепіанної музики.

Якось я був присутнім на уроці Ради Остапівни, під час якого студенту не вдавалося гідно виконати твір Миколи Лисенка. Аби допомогти вихованцю, вона висловила думку, яка мене вразила. Всі ми знаємо, що фортепіано інструмент ударний. Але Рада Остапівна сказала студентові наступне: «Ти повинен співати. Ти маєш зрозуміти, що ця музика має стійку вокальну основу. Це – пісня, це – дума. Вона повинна литися з тебе, як завершена вокальна форма». Й одразу після того, як вона сказала це студенту, твір змінився, ніби в казці. Тож я вважаю, що її заслуга, подвиг як викладача, полягає у тому, що вона виховала плеяду піаністів, які розуміють, що таке український мелос у фортепіанній музиці, і як її правильно виконувати. Бо в її виконанні фортепіанні твори Лисенка завжди були яскраві, цікаві, вони вражали до глибини душі.

Донька Ради Остапівни Наталія Вадимівна теж музикант. Вона професорка кафедри спеціального фортепіано НМАУ імені Петра Чайковського, кандидат мистецтвознавства.

Уважаю за обов’язок згадати також нащадка Миколи Віталійовича, про якого вам станом на сьогоднішній день ніхто не розкаже. Це – мій батько Віталій Романович Лисенко, народний артист України, відомий хоровий диригент, чиє вісімдесятиріччя ми відзначаємо саме цього літа. Упродовж життя він керував численними професійними та самодіяльними хоровими колективами, працював із молодіжним хором радіо, був хормейстером Київського театру опери і балету, художнім керівником тріо бандуристок Державної радіокомпанії, професором кафедри хорового диригування НМАУ імені Петра Чайковського. Так сталося, що на превеликий жаль у 1999 році батько зник безвісти за загадкових обставин. Але перед тим встиг залишити по собі чимало творчих досягнень та перемог, здобувши авторитет і любов як у слухачів, так і в середовищі музикантів.

Шлях у музику Віталія Романовича був нелінійним. Батько опановував скрипку, навчався разом із Богодаром Которовичем і Олегом Крисою у знаменитого викладача Павла Макаренка у Львові. Але в п’ятнадцять років несподівано вирішив «скуштувати дорослого життя»: залишив музику та пішов працювати на будівництво. Та одного дня, укладаючи паркет під час зведення Національного палацу мистецтв «Україна», отримав опік розпеченою смолою. Ось тоді й відчув з новою силою, що має інше покликання. Він повернувся до музики, але його захопило диригування. Цей фах Віталій Романович опановував вже у Києві. Він був одним із найкращих учнів Льва Венедиктова на хормейстерському факультеті, тісно спілкувався з дружиною Григорія Верьовки Елеонорою Скрипчинською, ставши її асистентом в Київській консерваторії. Симфонічне диригування опановував у Костянтина Симеонова, і це дозволило батькові стати свідком унікальної постановки на сцені Київської опери знаменитої «Катерини Ізмайлової» Дмитра Шостаковича. Учень тоді був пліч-о-пліч зі своїм учителем, постійно допомагав. Але потім сталося непередбачуване: Симеонова змусили поїхати з Києва, а Віталій Лисенко залишився, обравши нелегку дорогу хормейстера та створивши на цьому шляху багато достойних хорових колективів.

Як хоровий диригент батько був фахівцем найвищого рівня. Це відзначали його сучасники. Мені розповідали, як одного разу на Співочому полі видатні диригенти, професори тривалий час намагалися «зібрати» докупи «Щедрика» Миколи Леонтовича, працюючи з величезною «хоровою збірною» у багато сотень голосів. Але нічого не виходило. Було спекотно, багато людей, усі стомилися. І ось митців відправили трохи перепочити, а до хору вийшов тоді ще молодий Віталій Лисенко, і за 15 хвилин «Щедрик» залунав. Просто батько мав від природи дуже чітку та яскраву диригентську мануальну техніку. На її основі він почав створювати свій власний підручник з диригування, і якщо Бог дасть, я завершу цю його працю.

Насамкінець хотів би зауважити, що духовний посил Миколи Лисенка не перервався з його відходом до вічності. Він живе й донині у справах його нащадків. Але я дуже хочу, щоб всі ви зрозуміли, що спадкоємці Лисенка – це не його діти чи онуки, правнуки, а всі ми. Якщо ми це усвідомимо, якщо плекатимемо ідеї, за які боровся Лисенко-старший, Лисенко Великий, якщо плекатимемо нашу культурну мову, тоді здобудемо ту державу, про яку мріємо. Адже Лисенко «розбудовував» музичну культурну мову ще тоді, коли держави не існувало. А тому не можна сприймати його лише як музиканта. Він є одним із державотворців України, і такими ж державотворцями мусимо бути усі ми. Я від щирого серця, від родини Миколи Віталійовича усім нам цього бажаю.

– Дякуємо Вам за надзвичайно цікаву розповідь про родину, за те, що поділилися з нами своїм особистим ставленням до постаті Вашого прапрадіда. Зауважу один цікавий стереотип. Фундаторська місія Миколи Віталійовича в історії української музики якось сама собою орієнтує на те, що творчі вияви його нащадків пов’язують винятково з академічною сферою. Між тим, у вашому доробку є проєкт «Рок-симфонія». Звідки з’явився інтерес до рок-музики? «Рок-симфонія» – це спроба долучити до музики молоде покоління чи особисте уподобання?

– Це бажання бути щирим, притаманне рок-культурі взагалі. Саме через це рок так захоплює молодь. Окрім того, у моєму житті трапилася важлива подія – зустріч із композитором Дмитром Коноваловим, який створював надзвичайні аранжування. І я зрозумів, що можна привчати молодь до симфонічної класики через рок-музику, «вдягнену» у симфонічні шати. Так народилася ідея, а потім знайшлися продюсери, які цю ідею підхопили і направили в своє русло. Звісно, зараз це, будемо казати чесно, успішна комерційна програма, проте це не применшує її цінності як культурного феномена.

Два роки тому у мене була інша програма – «Скрябін-симфо». У ній в симфонічному аранжуванні прозвучали твори Андрія Кузьменка-Скрябіна. І це був перший крок до втілення моєї мрії, бо я хочу створити українську рок-симфонію. Для цього у нас є величезний масив музичного матеріалу, починаючи від «Червоної рути» Володимира Івасюка, який просто проситься бути аранжованим у рок-стилістиці. До слова, деяким творам Миколи Лисенка я би надав сучасного симфо-рок-звучання, і, думаю, прапрадід за це на мене не образиться.

– Скажіть, чи доводилося вам виконувати духовні твори Миколи Лисенка?

– У храмі, де я служу, по завершенні кожної відправи хористи співають «Боже Великий, Єдиний». Але ми виконуємо цей піснеспів з оригінальним текстом Олександра Кониського, тобто: «Боже Великий, Єдиний, Русь-Україну храни».

Окрім цієї молитви дуже люблю концерт «Камо піду від лиця Твого, Господи». Це неймовірна музика, а тому я дуже прошу вас знайти час, послухати її. Тоді ви зрозумієте масштаб Лисенка-композитора. Адже він був не просто вірянином: він відчував і розумів Бога, відчував і розумів його в гармонії зі Всесвітом. Тому його музика здатна перевернути людську душу.

– Найвідомішим театральним твором Миколи Лисенка є опера «Тарас Бульба». Чи доводилося вам колись диригувати нею?

– На щастя – так. Я диригував «Тарасом» двічі у Харківському національному академічному театрі опери і балету імені Миколи Лисенка. І це стало визначною подією в моєму житті. Я не розумію, чому цей спектакль, з огляду на якісь можливо політичні мотиви, знятий із репертуару. Адже в ньому йдеться не про ненависть до якогось етносу – я маю на увазі поляків. У ньому йдеться про любов: любов до України і любов юнака до дівчини. І про те, як ці дві любові перетинаються та відбувається страшна драма. Я думаю, що цей твір Миколи Віталійовича актуальний у будь-який час і за будь-яких обставин. Головне, знайти вірне режисерське прочитання і, можливо, зробити редакцію – те, чим займався наприкінці свого життя незабутній Мирослав Скорик, і те, що, можливо, продовжать його творчі спадкоємці.

– І, насамкінець, скажіть, які маловідомі твори Вашого прапрадіда Ви вважаєте достойними найбільшого визнання?

– Дякую за це запитання. У Лисенка багато творів. Але, на жаль, багато з них недоопрацьовані. Так сталося через те, що на творчість у Миколи Віталійовича майже не залишалося часу. Він писав музику у невеликих проміжках між численним уроками гри на фортепіано і громадськими справами. Як згадував поет Максим Рильський, який виховувався в домі у Миколи Віталійовича, прапрадід «творив як композитор лише вночі, коли усі геть обляжуть».

На жаль, майже в усіх жанрах Лисенко залишається маловідомим композитором. Піаністи мало грають його фортепіанні твори, вокалісти звертаються до його солоспівів не так часто, як хотілося б, а хорові колективи частенько оминають Лисенкові кантати та хори. За часів Павла Муравського хор консерваторії виконував обробки Лисенка «Стелися барвінку», «Верховину». А потім вони зникли з його репертуару. Я вже не кажу про театральну творчість, про оперу-хвилинку «Ноктюрн», про «Енеїду», яку варто доопрацювати і поставити на сцені. Прикро, але у власній країні Лисенко-композитор має статус ювілейного. Тобто раз на п’ять років грають увертюру до «Тараса Бульби». І, на жаль, це майже все, що відбувається. Я дуже хотів би, щоби ставлення до творчості Миколи Віталійовича змінилося, щоби ми стали Колумбами і почали відкривати для себе Америку, мандруючи безмежним океаном Лисенкової творчості.

Матеріал підготувала Ірина НЕСТЕРЕНКО

Фото: з архіву родини Лисенків та Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького (Музею Миколи Лисенка)