20 лютого – день народження Левка Ревуцького (1889–1977) – Людини, Митця й Громадянина, одного з найвидатніших композиторів і педагогів ХХ сторіччя. Пропонуємо пригадати подію кількарічної давнини, присвячену світлій пам’яті класика, – урочисту церемонію передачі рукописного нотного архіву композитора на збереження до фондів Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського
Постать Левка Ревуцького стала знаковою в історії національної музичної культури. Самобутня інтонаційна палітра митця у художньому поєднанні з народнопоетичним звукописом і романтично альтерованими гармоніями, композиційна цілісність творів і водночас напруженість драматургічного розвитку визначили неповторний авторський стиль композитора, на якому в ХХ столітті сформувалося не одне покоління українських музикантів.
Левкові Миколайовичу судилося прожити 88 років, пройти крізь буремні події ХХ сторіччя, зазнавши як особистих, так і творчих втрат, але, попри всі негаразди, отримати щиру повагу в колі професіоналів і справжнє народне визнання. Під час Другої світової війни трагічні звістки переслідували митця: тяжке поранення сина Євгена, загибель брата Дмитра і його дружини, до того ж під час німецької окупації в Києві згоріли рукописи партитур, серед яких – Перша симфонія, Перший і Другий фортепіанні концерти, хорова поема «Щороку» та інші. Пізніше на їхню реконструкцію композитор змушений був витратити багато сил і часу…
Проте драматичні колізії життя не зламали його, він не втратив ані творчого горіння, ані гуманістичних ідеалів, не припинив високої місії служіння людям. І це не випадково, адже знаменним є сам факт появи на історичній сцені двох відданих Україні братів – Дмитра і Левка Ревуцьких. Нащадки гетьмана Богдана Хмельницького від шлюбу з Марією Богданівною Стороженко, Ревуцькі мали родинні зв’язки також із представниками знаних родин Канєвських і Лисенків.
Левко Миколайович вважав Миколу Лисенка своїм Учителем. Дякуючи долі, саме Ревуцькому довелося редагувати твори Лисенка, зокрема оновити оригінальний музичний текст опери «Тарас Бульба», дописати ряд сцен і номерів, справжнім шедевром серед яких стала новостворена увертюра, що сьогодні, за висловом музикознавця Валентини Кузик, є своєрідним «музичним титулом» України.
Композитор почав реалізовувати свій талант у складні, драматичні для України, але водночас зоряні 1920-ті роки, що заслужили право називатися Українським відродженням. Тоді насамперед випробовувалися навіть не професійні здібності кожного, а принциповість, щирість і відданість власному народові. У ті далекі 1920-ті Левко Ревуцький створив перші музичні шедеври – «Галицькі пісні» (збірка солоспівів з інструментальним супроводом) і Симфонію № 2 (Е-dur). 1927 року (разом з «Увертюрою на чотири українські теми» Бориса Лятошинського) її було відзначено першою премією на Всеукраїнському музичному конкурсі, оголошеному Музичним товариством імені Миколи Леонтовича до 10-ї річниці Жовтневої революції. Сьогодні, з огляду на історичне минуле, здається можливим перекинути місток від тогочасних культурних традицій у ХХІ сторіччя – епоху відновлення незалежної України, відродження її історичної пам’яті й мистецької спадщини…
На щастя, рукописний архів нот Левка Ревуцького зберігся до наших днів. Завдяки цьому вдалося віднайти раніше невідомі твори композитора, підняти на новий рівень суспільне розуміння його мистецького Генія. В архіві є і численні редакції добре знаних опусів митця, старанно виписаних його рукою.
По смерті Левка Миколайовича спадкоємцем нетлінних автографів став син композитора, відомий в Україні лікар Євген Ревуцький. Провидіння подарувало йому можливість спілкування з авторитетним музикознавцем Валентиною Кузик. Відчуваючи велику особисту повагу до неї як до науковця і людини, він передав їй на збереження не тільки сам архів, але й право визначати його подальшу долю.
Насправді ж, рішення щодо передачі архіву Левка Ревуцького до Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського вийшло не з простих. Йому передували події 2003 року, коли Євген Львович із власної доброї ласки передав до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України майже повністю робочий кабінет батька – всі фотографії, що там знаходилися, рояль «Бехштейн», який композитор старанно вибирав сам, портрет Левка Миколайовича роботи Івана Їжакевича, бюст митця авторства Леоніда Шервуда та інші раритетні речі. Протягом двох років Євген Львович сподівався на відкриття меморіальної кімнати – так і пішов з життя, не дочекавшись цього, а безцінні експонати й донині залишаються «безпритульними» в стінах тієї поважної установи. Тож наприкінці минулого року на сімейній раді правнук композитора Тарас Ревуцький і пані Валентина Кузик вирішували складне питання про те, кому довірити мистецький скарб – твори українського класика? Відповідь була однозначною – на користь бібліотеки…
Церемонія передачі архіву Левка Ревуцького відбувалась в атмосфері по-справжньому святковій. Усі виступи, що лунали в той день, 17 лютого, – слова й музика – йшли від щирого серця. До Музичної вітальні Національної бібліотеки імені Володимира Вернадського запросили шанованих представників культурної і наукової громадськості України: провідних музикантів, учених-істориків, педагогів, музейних працівників, виконавців, журналістів, серед яких були й родичі, колишні учні композитора, сподвижники, хранителі архівів – ті, хто своєю діяльністю прислужилися пам’яті великого Майстра. Насамперед назвемо правнука композитора, лікаря Тараса Ревуцького, композитора і музикознавця, кандидата мистецтвознавства, лауреата премій імені Миколи Лисенка і Віктора Косенка, заслуженого діяча мистецтв України Богдану Фільц, диригента Національної опери України, народного артиста Івана Гамкала, професора кафедри історії української музики Національної музичної академії імені Петра Чайковського, доктора мистецтвознавства Маріанну Копицю, рідну сестру кінорежисера Володимира Денисенка, доктора медичних наук Галину Денисенко, музикознавця, директора Меморіального музею Миколи Лисенка, лауреата Премії імені Миколи Лисенка Роксану Скорульську, головного редактора журналу «Музика», музикознавця Ольгу Голинську, композитора, лауреата премій імені Левка Ревуцького й Бориса Лятошинського Вікторію Польову, директора Музею-садиби Ревуцьких у селі Іржавці Чернігівської області Людмилу Осадчу і полковника війська Запорозького, учасника багатьох культурно-мистецьких заходів на Чернігівщині Миколу Черепа, викладача кафедри історії української музики Київського інституту музики імені Рейнгольда Глієра Ольгу Непосєдову, спонсорів культурно-громадських проектів, присвячених ушануванню пам’яті композитора в Україні – члена Спілки офіцерів України Петра Панченка та представника Фонду Бутейка Ігоря Брульова, автора відеорепортажів про музичних діячів України Миколу Кузика.
Національну бібліотеку України імені Володимира Вернадського представляли: заступник генерального директора, кандидат історичних наук Людмила Муха, директор Інституту рукопису, доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України Любов Дубровіна, завідувачка відділу рукописної спадщини Інституту рукопису, кандидат історичних наук Ольга Степченко, музикознавець, історик-біографіст, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту біографічних досліджень Олена Бугаєва, завідувачка відділу формування музичного фонду, музикознавець, кандидат мистецтвознавства Лариса Івченко та інші працівники.
Про справжні скарби, що містяться в одинадцяти папках із рукописами Левка Ревуцького, розповіла хранителька архіву, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, лауреат Премії імені Миколи Лисенка Валентина Кузик:
«По-перше, я повинна сказати, що для мене, мабуть, було найбільшим щастям, коли Євген Львович довірив цей архів. Відтоді кожен мій день починався з молитви, тому що в країні мало не щодня щось траплялося – то пожежі, то водою залило, а десь якісь грабіжники… Зокрема, коли виїжджала з Києва надовго, завжди казала дітям: “Що б не сталося, архів збережіть!”
Свого часу Євген Львович хотів написати листа, в якому зазначалося б те, що архів віддається безкоштовно на збереження державі Україні для користування. Не встиг.
Архів упорядкувала Олена Андрєєва, учениця Левка Миколайовича з композиції і чудовий музичний редактор. Зміст кожної папки детально розписаний. Олена Федорівна навіть занотувала, що перший (і єдиний з наявних) аркуш Першої сонати h-moll для фортепіано взяв для демонстрації під час презентації своєї книжки музикознавець Віктор Клин, але не повернув.
У першій папці зібрано симфонічні партитури. Тут є рукописи творів, які нам невідомі. Так вдалося знайти не зазначений у жодних списках і частково знищений автограф Струнного квартету (Прилуки, 1920 р.). Відомо, що в Прилуцькій гімназії існував прекрасний квартет, і саме для нього писав Левко Миколайович. Ці ноти перед Новим роком я віддала нашій талановитій композиторці Вікторії Польовій, і вона реконструювала твір. Обережно поставилася до кожної ноти – і тепер ми поповнимо доробок Ревуцького ще одним опусом.
Друга папка містить Концерт для фортепіано № 2 в другій редакції, третя – симфонічні твори (Симфонія № 1, А-dur; “Козачок”; музика до кінофільму “Степові пісні”; “Молдавська колискова”). Наступний експонат – усі рукописи фортепіанних творів. Далі – автографи обробок народних пісень (для хору і соло). Але, на жаль, із них збереглося лише 117 одиниць, хоча було 213. Немає рукописів “Сонечка”, “Галицьких пісень”, проте залишилися записані олівцем поголосники мелодій до останніх, яких значно більше, ніж увійшло в цикл. У папці є і “Мала мати три сини”, і “Чуєш, брате”, записані дуже швидко, – навіть цікаво подивитись, як летіла рука автора (він мав феноменальний слух)…
Є папка з хоровими і вокально-симфонічними творами, їхніми окремими фрагментами. Маємо й сторінки рукопису увертюри до “Тараса Бульби”. Це – раритет.
Дуже цікава десята папка. Вона феноменальна: там усе різне-різне… І між нотними аркушами знайшлися сторінки листів… Левко Миколайович писав звернення до найвищих інстанцій у часи боротьби з космополітами (згадуючи Георгія Компанійця) про те, які це гарні люди, музиканти, професіонали: “Я би радий був уважно подивитися на цих людей і зберегти їх для нашої української культури”. Ці матеріали скоро будуть оприлюднені, я їх уже підготувала.
У рукописах Левка Ревуцького збереглися ще дві особливі сторінки – це могли би бути аркуші з партитури Симфонії № 3, спаленої автором. Є тут Adagio (вступ) і початок Allegro. Знаходимо й балетні сцени, інші фрагменти, навіть експерименти з серіальною музикою, виписані окремо.
В останньому томі – все, що залишилося у Левка Миколайовича від роботи над “Тарасом Бульбою” Миколи Лисенка. Відомо, що дружина Бориса Лятошинського після його смерті передала рукописи оркестрових партій опери до архіву Будинку-музею імені Миколи Лисенка, які потім кудись раптово зникли. Директорка Роксана Скорульська нині шукає їхні сліди…
А сьогодні зранку в мене аж душа співала від того, що я передаю архів до Бібліотеки Вернадського, бо кращої організації, яка б могла забезпечити схоронність рукописів композитора, немає. А те, що цей архів має світове значення, я думаю, ні в кого не викликає сумніву».
Цікавими враженнями від непересічної культурної події поділилися й інші учасники.
Іван Гамкало: «Знаєте, зараз, коли дивлюся на сторінки архіву Ревуцького, дивуюся. Таку графіку я бачив тільки в рукописах Баха, Гайдна і Моцарта, опублікованих у німецьких виданнях… Наука графологія стверджує, що почерк відображає характер, особливості думки, енергетики і нервової системи людини. Для мене – справжнє відкриття, що чоловік був начебто м’яким, а тут – залізна витримка в кожному штриху й натиску пера…»
Богдана Фільц: «Я пишаюся, що доля дала мені прекрасну можливість бути якоюсь мірою причетною до Левка Миколайовича – вчитися у нього в аспірантурі. Тут ішлося про Фортепіанний концерт. А я, коли була аспіранткою, дуже часто приходила до Вчителя – зокрема, показувала свої твори. І весь час на роялі стояв концерт, котрий композитор якраз відновлював (див. публікації в журналі «Музика» № 1–2, 2011 р. В. Кузик і № 4–6, 2011 р. О. Голинської. – Ред.). Честь і хвала Левкові Миколайовичу, що він зробив так, аби ми всі почули цей концерт, та ще й у двох варіантах».
Маріанна Копиця: «Колись ми з Валентиною Кузик “розділилися”: вона стала добрим ангелом родини Ревуцьких, йшла з ними по життю, шукала нові матеріали, досліджувала, а я більшою мірою зблизилася з родиною Лятошинських. Я думаю, що це велике щастя: нам поталанило заходити до них додому, спілкуватися, брати до рук рукописи, листи… І, знаєте, досліджуючи творчість Бориса Миколайовича (ці два корифеї нашої культури завжди йшли поруч), я дуже часто розмірковую про те, в який тяжкий час вони жили! Обставини часто їх розводили по різні боки “барикад”, і, на жаль, усякі були ситуації у взаєминах. Але це були справжні велетні духу, які ніколи не принижувалися і не з’ясовували стосунків…»
Людмила Осадча: «Я дуже рада: здійснилася мрія багатьох людей, небайдужих до високого українського мистецтва. Речі, до яких доторкався майстер не тільки своїми руками, але й душею, серцем, відтепер нарешті перебуватимуть у надійних стінах Бібліотеки Вернадського. Від колективу нашого музею хочу подякувати Валентині Кузик, яка доклала стільки зусиль і змогла все це зберегти!»
Любов Дубровіна: «Ми знаємо, як десятиліттями нищилася наша історія, як гинула спадщина, якщо не була передана на зберігання до бібліотек, архівів, центральних музеїв. Наша бібліотека, рукописне сховище сьогодні є найголовнішим у державі національним архівом. Фонди наші – багатющі, читачів у нас – величезне коло, і коли ми отримуємо такий архів – розуміємо, що його життя продовжується, зокрема в тих читачах, які сюди приходять. Спадщина композитора пережила багато катаклізмів, але ми віримо: Левкові Ревуцькому буде дуже приємно, комфортно перебувати тут, поміж колегами. У нас великомасштабні рукописні фонди – Артемій Ведель, Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, партесні концерти, – вся історична вертикаль розвитку української музики. Тож Левко Миколайович буде серед своїх».
Кожний, хто брав слово для виступу, ніби проводив свою особливу партію в цьому яскравому загальному ансамблі вражень і думок. Це була магія музики, але музики душі, навіяної спогадами про життя і творчість композитора, до якого того дня кожний міг «доторкнутися» і хоча б на мить отримати неповторне відчуття причетності до величі цього Музиканта… Між виступами учасників зустрічі звучали музичні твори – усе злилося в єдиному захопливому дійстві…
Виконавці – викладач фортепіано Чернігівського музичного училища імені Левка Ревуцького Марина Боярченко, доцент кафедри спеціального фортепіано Національної музичної академії імені Петра Чайковського Андрій Кутасевич, студенти Київського інституту музики імені Рейнгольда Глієра Марк Караєв, Дмитро Ульянченко, Дмитро Куманський і Марія Яковенко (квартетний клас Валентини Бондаренко) – подарували присутнім незабутні хвилини від зустрічі з прекрасним.
А наприкінці вечора на всіх чекала несподіванка: студенти Київського інституту музики підготували до виступу фінал реконструйованого Вікторією Польовою Струнного квартету, що стало його першим публічним виконанням. І раптом крізь чітко ритмізовані акордові вертикалі почулося радісне піднесення – затишну атмосферу музичної зали збурило відчуття молодості й щастя, енергії життя. І здалося, ніби молодий Левко Ревуцький зазирнув до нас через роки…
На добру згадку про теплу зустріч кожному учасникові події подарували листівки з оригінальним автографом видатного українського класика ХХ століття.
Олена БУГАЄВА
Фото Олега ПЕТРЕНКА
Друковану версію статті див.: Олена Бугаєва. Надійне сховище для рукописів Ревуцького // Музика. – 2012. – № 4. – С. 50-53.
