29 травня у Львівському органному залі відбудеться концерт «Секрет опери», де сопрано Наталія Степаняк у супроводі Камерного оркестру Тернопільської філармонії під орудою Олени Єфремової виконає найвідоміші та найкрасивіші арії з різних епох. У програмі концерту, зокрема, звучатиме відома арія «Casta Diva» з опери В.Белліні «Норма», яка вважається своєрідним Монбланом для сопрано. Знайомством з бароковою оперою стане арія Альчіни з однойменної опери Ґ.Ф.Генделя. Вердіївську оперу представить сцена та арія Дездемони з «Отелло», а веризм слухачі почують в арії Мімі з «Богеми». На завершення звучатиме музика Мирослава Скорика: оркестр виконає його Гуцульський танець, а Наталія Степаняк – Три весільні пісні. 

Про програму, оперний репертуар, про те, чому зникають оперні діви та які вимоги ставить до співаків сучасна опера, ми поговорили із солісткою концерту Наталією Степаняк.

Доніцетті написав «Любовний напій» для «неспіваючих» вокалістів

 – Наталю, анонсуючи концерт «Секрет опери» у Львівському органному залі, ти говорила про те, що арії, які звучатимуть у програмі, доволі рідко виконують в Україні. Вони є вершиною оперної майстерності для сопрано, дуже яскраві, тож логічно було би їх чути якомога частіше. Чому ж у житті все навпаки?

– Почну з того, що це дійсно одні з найяскравіших арій, але не лише вони. Насправді, репертуар сопрано є надзвичайно широким. Кожна співачка може знайти свій відповідний фах. Під фахом я розумію наступне: є барокові співаки, “моцартівські”, “ваґнерівські”, є ті, хто досконало володіють технікою виконання опер Пуччіні. Є виконавці, які поєднують декілька фахів. Але надзвичайно рідко буває так, щоб оперний співак був блискучим в усіх напрямках та стилях. Тому я і наголошую, що в цій програмі зібрано лише декілька з найкрасивіших арій, але їх є надзвичайно багато для різних типів голосу.

Боюсь занадто узагальнювати, але наскільки мені відомо, в оперних театрах України практично не йдуть барокові опери. Цей стиль у нас упущений, майже так само – стиль бельканто. В українських театрах постійно в репертуарі присутні лише кілька опер певних “улюблених” композиторів, наприклад, “Любовний напій” або “Дон Паскуале” Доніцетті. Але якщо заглибитися в репертуар Доніцетті чи Белліні, є маса чудових опер. Ми чуємо деякі відомі арії з них у концертному виконанні, але чомусь опери у нас не йдуть.

Россіні, Доніцетті, Белліні писали опери для геніальних співаків. Це була епоха бельканто – вершина вокальної техніки і розвитку оперного мистецтва. Про “Любовний напій” існує легенда, що Доніцетті писав цю оперу на замовлення театру, директор якого говорив: “У нас є сопрано, яке не співає, тенор, який не співає, а баритон і бас взагалі скоро йдуть на пенсію”. Тож Доніцетті написав оперу для “неспіваючих” вокалістів. Можу сказати про партію Адіни, яку я виконувала, – нічогеньке сопрано було, яка не вміла співати! Уявляю, що могли показати найкращі співаки того часу. Мабуть, це одна з причин, чому опери бельканто у нас трохи оминають. З Моцарта ми одразу перескакуємо у Верді, де є більший склад оркестру, де можна трохи прикрити свої мінуси та підкреслити плюси. В Україні голоси надзвичайно сильні від природи, тож нам Верді співати презентабельно, можна показати всю силу голосу. Не хочу применшувати важливість і важкість оперної специфіки Верді, це також надзвичайно високий рівень, і не кожен співак може назвати себе “вердіївським”.

Я трохи зайшла на цю  територію, виконавши партію Віолетти в “La Traviata”. Можу сказати, що це далеко не легко, вимагає розуміння, витримки, щоб подужати всю партію. З тобою грає весь склад оркестру, а не лише струнна група чи солюючі інструменти.

Також свою специфіку має бароко. Довго не могла себе назвати співачкою стилю бароко. Не до кінця відчувала, яка має бути подача. Виконуючи як студентка оперної студії при Віденському інституті музики і мистецтв партію Моргани з опери “Альчіна”, не відчувала себе впевнено. Передати сценічний образ було доволі легко, а от у музиці було не так комфортно. Вже тоді думала, що в партії Альчіни показала би себе краще. І готуючись до цього концерту, я зрозуміла, що це насправді може бути моїм.

– Зустрічала таку думку, що раніше оперні співаки мали сильніші голоси, більший діапазон, ніж наші сучасники. Всі згадують Монсеррат Кабальє, Марію Каллас, Олену Образцову як недосяжний ідеал. Є, наприклад, такий канал на YouTube «This is opera Archive», який майже повністю присвячений тому, як гарно співали колись і як не вміють співати тепер. 

– Є такий канал, я його дивилася і в деяких речах можу погодитися з авторами. Але давайте подивимося, як записували колись співаків. Серед сучасних вокалістів є думка, що тоді записували на техніку, яка додавала цей особливий призвук, кажуть, до плівки додавали срібло, щоб звук був яскравіший. Якщо взяти записи часів  Крушельницької, то можна почути додаткові шуми, які створювала саме звукозаписувальна техніка. Ми не знаємо, яким був живий звук співаків далекого минулого.

Я сама стикалася з тим, що запис мого співу, знятий просто на мобільний телефон, був більш реалістичний, ніж професійний, записаний на п’ять мікрофонів і оброблений. Я тоді казала: “Це не мій голос”. Тому дуже не люблю людей, які займаються такого типу порівняннями: зараз співати не вміють, а колись вміли. Немає гіршого, ніж коли теоретик обговорює практика.

Погоджуюся, що сьогодні десь втратилася та висока майстерність, якої добивалися раніше. Але звинувачувати в цьому треба не так співаків, як саму індустрію, яка стала продукувати однакових, ніби штампованих виконавців. Як ми знаємо, сьогодні початок оперної кар’єри – це не 30 років, як було колись, а 20. Раніше оперний співак після закінчення консерваторії ще багато років фактично вчився. Людина працювала над своїм голосом, практикувалася у менших партіях, звикала до самої акустики, роботи з дириґентом, взаємодії з колегами. І тоді в 30 років це була індивідуальність у своєму амплуа. Наш організм ще росте до 24 років. Людина в 20 та в 30 має зовсім різний психологічний розвиток, різну життєву практику та переживання. Відомий баритон Людовік Тезьє говорив, що він на початку кар’єри 10 років співав вокалізи, тобто технікою займався. І все встиг.

Сьогодні ми бачимо зовсім іншу тенденцію: театр шукає собі співаків в оперну студію вже за певними критеріями: вони мають бути такими і такими, мають відповідати образу, який створив собі режисер, і не важливо, які в них індивідуальні якості. Тим самим співаків прирівнюють до роботів. Хтось може бути класним співаком вже у 23 роки, а комусь може знадобитися ще 3 роки, або 10. Це не означає, що цей співак буде гіршим. Він просто розкриється в інший момент.

Ми весь час не встигаємо, застрибуємо в останній вагон з навчанням, магістратурою, конкурсами чи прослуховуваннями. Весь час підпорядковуємося якимось правилами, втрачаємо індивідуальність. Я дуже часто зустрічаюся з молодими співаками, які не знають, що їм робити. Їм говорять, що вони неправильно співають, не той репертуар обирають, не так виглядають. А вони навіть не мають часу зупинитися і подумати: “А хто я? Чого хочу?”. Може, ця людина хоче співати музику Стравинського, або модерн? І це має право на життя. Вона може бути в цьому стократ краща, ніж у музиці Доніцетті. Слід давати більше можливостей для розвитку співаків й час на те, щоб вони могли розкритися.

Канони оперного конвеєра versus індивідуальність

– Чому так відбувається? Чому існує такий диктат індустрії? Через комерціалізацію? Опера завжди була мистецтвом, яке вимагає багато вкладень, можливо, зараз хочуть відбити ці гроші, почати заробляти на опері? Чи це загальна тенденція в мистецтві, не лише в опері?

– Ти права на всі 100%. Є і друга сторона – це відкриті кордони. Якщо раніше ми більше працювали кожен всередині своєї країни, то зараз кордони стерлися, опера стала інтернаціональною. Опера вже не нішеве мистецтво, в яке потрапляли обрані, як було колись. У розмові з відомою оперною співачкою 40+ років почула: “Я би вже в цей час кар’єру не починала. Така велика кількість співаків – це конвеєр”. І той конвеєр так закрутився, що ми в ньому пожираємо одне одного в кар’єрному плані, нам дуже важко з нього вийти, поглянути на все збоку. Найсмішніше, що в цьому багатотисячному вирі стало менше тих, кого ти можеш виділити. Багато дуже класних співаків, але якщо просять назвати когось особливого, це будуть лише кілька людей, як і 100 років тому. І не факт, що ті, кого ти назвеш, будуть кращі за пару тисяч інших. Просто їм вдалося виділитися.

Деколи хочеться зійти з цих накатаних рейок і почати будувати щось нове. Бо в цьому конвеєрі немає індивідуальності, немає мистецтва. Ще колись Бах казав: все, що можна створити із семи нот, вже написано. Коли мільйон і один раз поставили оперу, треба зробити так, щоб в мільйон другий вона була несхожою на всі інші, щоб вона зацікавила. Так само зі співаками. Одного разу я прийшла на прослуховування в Театрі Ан-дер-Він. Заспівала арію Семіраміди “Bel Raggio Lusinghier”. Після цього інтендант театру каже: “А заспівайте мені арію Сюзанни”. Я думаю: “Боже, ну чого ж він попросив саме цю арію? На ній нічого не покажеш. Але добре. Я дуже люблю цю арію, буду її співати так, як я хочу”. А я вмію робити так, як я хочу! Всій комісії надзвичайно сподобалося. Інтендант сказав: “Я цю арію слухав понад 1000 разів. Коли ви її заспівали, зрозумів, що таку арію я чув уперше”. Це для мене було дуже важливо, адже важко зробити загальноприйняті речі по-новому. Тому оперне мистецтво зараз захлинається саме в собі. Бо все, що було можливим, уже зроблено. Потрібно або щоразу використовувати все нові й нові технічні можливості, або повертатися до самого початку.

– Хочу поговорити про розвиток опери. Кажуть, що зараз у нас триває етап режисерської опери, де найголовнішим стає погляд режисера. Попередній етап був виконавський, коли всі фанатіли від оперних дів, йшли на конкретного виконавця. Зараз, мовляв, люди йдуть більше на режисерську ідею, нове прочитання старих текстів. І відповідно більше уваги в опері нині приділяють не техніці співу, а сенсам, які закладені в лібрето. Чи погоджуєшся ти з такою думкою?

– Погоджуюся. Але при цьому мушу зауважити, що публіка все одно йде на співаків. Коли у Віденську Штатсопер приїжджали Анна Нетребко або Йонас Кауфман, квитків було просто не знайти. У день вистави за дві години до початку відкривається каса на стоячий квиток. Коли приїжджають такі співаки, то за день до вистави навколо театру стоїть в два або в три ряди черга до кас. Усе одно люди підуть на співаків, люди підуть на зірок.

Ти права, зараз панує режисерська опера. Чого ми тільки не бачимо на сцені! Але без правильного вокалу це все не важливо. І без сценічного передання емоцій опера не цікава. Вона має два рівноправних крила.

Можливо, десь панує думка, що неважливо, хто співає. Дуже часто люди у Львові кажуть: “Я йду в оперний”. Коли питаєш, на що йдете, то люди навіть не можуть назвати вистави. З одного боку, це ніби робить рекламу Львівській опері. Але, як на мене, не опері як такій, а архітектурній споруді. Люди йдуть подивитися на пам’ятку, і їм не цікаво, що діється на сцені. Ми ж, співаки, маємо рекламувати та робити промоцію опери як мистецтва.

– Сьогодні вже не достатньо одного голосу, щоб бути оперною співачкою. Десь прочитала, що в наш час Віолетта не може важити 100 кг. В оперного співака має бути не лише голос, а й краса, і харизма, і стиль. Як тобі здається, чи це додає навантаження на молодих співаків, які лише формуються? Треба працювати одночасно над багатьма аспектами кар’єри.

– Я розумію, наскільки оперне мистецтво відстає від загальних тенденцій у світі. Наприклад, у кінематографі давно вже панує думка інтернаціональності, індивідуальності та стирання кордонів. Колись актори всі мали відповідати канонам краси. Зараз французького короля може грати афроамериканець. І це класно. А в оперному мистецтві ми лише дійшли до того етапу, коли у нас має бути співачка модельної зовнішності і 180 см зросту. Одного разу я почула в свою сторону таку фразу: “Наталю, ви є оперна діва, і ви маєте відповідати всім вимогам. Ви ж знаєте свій зріст (бажав би кращого – додаю вже подумки я від себе), ви не можете дозволити собі ходити в кросівках, маєте завжди бути на підборах”. Завжди треба бути з макіяжем, правильно розмовляти. У мене питання: ми куди потрапили, в минуле? У світі вже давно це все пережили, а оперне мистецтво й досі живе старими стандартами. Сьогодні, я впевнена, візуальний образ можна зробити позитивним і для глядача, і для співака. Зараз так багато роблять проблем молодим виконавцям: ти маєш бути таким, одягатися так, говорити так, їхати туди і робити це. Не забагато? Ви робите з людини ляльку. Але будьте готові, що на сцені вона теж буде нецікавою лялькою. І що ні робіть, лялька не оживе. Індивідуальність є прекрасною, якщо вона переконлива.

– Як цю індивідуальність виростити, виплекати?

– Треба мати такий жахливий характер, як у мене! (сміється – ред.). Коли тобі хтось говорить так, а ти кажеш: “Так не буде”. Не вмію казати на чорне – біле. Не знаю, як на це питання відповісти. Можу лише навести свій приклад. Мені ніколи не відкривали двері, я часто розбивала головою стіни. Часто говорили, що я не така. Багато років чула про себе, що я колоратурне сопрано. Коли я своїм колегам розповідаю, що співала Царицю ночі чи Констанцію, вони в мене запитують: “Як, як ти могла це осилити в такому віці, не маючи розуміння техніки?” Відповідь проста: природою. Але природа має здатність закінчуватись. І добре, що до мене прийшло розуміння цього.

Треба мати силу піти проти правил. Наша структура не любить людей, які чимось виділяються. Скільки разів я їхала на прослуховування і чула: “Ні, ви нам не підходите. Ви не допрацювали. Ви не така”. Тоді ти зупиняєшся і думаєш: може, досить? Можливо, я не тим займаюся? А наступного ранку встаєш і говориш собі: “Доки люди будуть вирішувати за мене?” За нас вирішують протягом всього нашого життя: вчителі, викладачі, суспільство, роботодавці. І тоді приходиш до себе і питаєш: “Хто я є? Ким я хочу бути? Де хочу співати?” Для мене не важливо, де і для якої аудиторії я буду співати – чи для 10 людей, чи для тисячі. Важливо, як я буду співати і що саме. Переконана в тому, що все завжди приходить у свій відповідний момент. Ми маємо навчитися проживати кожен день свого життя і ставати кращою версією самих себе. Ми нікому нічого не винні в цьому житті. І чим швидше приходить розуміння цього, тим швидше ти стаєш індивідуальністю.

Вокалісти і вокальна техніка

– Як у цій шаленій гонитві за виступами, конкурсами, репертуаром зберегти голос? Якраз оперні діви минулого співали до 70 років.

– Все криється у вокальній техніці. Мій професор Герхард Карі – надзвичайний тенор, що співав у кращих театрах світу, і геніальний педагог – на заняттях говорив одне і те саме: “Не поспішай у кар’єру, все буде”. Ти можеш заспівати якусь партію в 25, тебе помітять, але ти не знаєш як твій голос поведеться, коли в тебе закінчиться природа, а вона має здатність закінчуватися у невідповідний момент.

Співак має знати, як будується в тілі кожна нота, кожен півтон. Голос має працювати як клавіші фортепіано. І доки вони так не працюють в тому діапазоні, в якому написана та чи інша партія, не берись за неї. Коли до мене прийшло усвідомлення, що я працюю на своїх природних даних, і мені потрібно вивчати техніку, я перейла на арії, написані в діапазоні квінти. Герхард казав: “Ти неправильно це співаєш”. На арії, яка тривала 15 хвилин, це не так було чути, як на арії, де було 5 нот. Це як листочок, на якому намальовані три цифри, а не списано все підряд. Коли ти перестаєш самій собі брехати, тоді починається розвиток вокальної техніки і забезпечене майбутнє твого голосу.

– Зараз ми бачимо шалений попит на молодих зірок, на вундеркіндів. Ця гонитва за молодістю, мабуть, і є причиною того, що зникає майстерність. 

– Згадаймо вундеркінда Моцарта і коли він помер. Я не можу слухати, як дівчинка в 7 років співає “O mio babbino caro”. Всі плачуть, а я бачу, що в неї хитається гортань. Для чого все це? Я сама через подібне пройшла, була солісткою в колективі, де в 9 років співала “Аве Марія” Каччіні з оркестром. Коли в дитини є талант, його викручують на максимум. Навіщо? Та дайте квітці розпуститися, не зривайте ті бутони! Чомусь зараз іде ця гонитва за молодістю: треба вже сьогодні, бо завтра не буде. Дійсно, з такими темпами завтра не буде!

– Що стосується викладання. Я зустрічала таку думку, що сьогодні втрачається майстерність передачі вокальної техніки, а сучасні дириґенти взагалі не розуміють, як дириґувати оперою. 

– Дуже люблю дириґентів, які не лізуть у вокал! Крім вокаліста ніхто тобі не пояснить техніку. Є вокальні коучі-піаністи. Дириґенти можуть з тобою працювати над стилем, над фразою, над вимовою, але вони ніколи не зможуть сказати тобі, як співати ту чи іншу ноту. Я обожнюю працювати з дириґентами. Деколи вони мені допомагали, а деколи шкодили. Але я би не радила вокалістам працювати з дириґентами над технікою вокалу. Пройдіть уроки з професором, поставте свій голос на рейки.

– Чи правдиве твердження, що українцям легше співати грудним голосом, бо це у нас від природи? Чи допомагає звуковидобування, характерне для народного співу, в опері? І чи українським оперним співакам легше здобути успіх, аніж європейським?

– Не скажу про всіх, але я низи навчилася співати завдяки своїй мамі. Вона має дуже гарне мецо-сопрано, у неї надзвичайно об’ємні низи, сильний грудний голос. В дитинстві я її копіювала.

Ніколи на цю тему не розмовляла з колегами-українками, але думаю, що доля правди в тому є. Наші голоси об’ємні та барвисті, нам характерний народний спів, ми вміємо співати грудною кліткою. Наші співаки співають Верді і Пуччіні дуже легко, якраз завдяки навичкам народного співу.

– Кого ти вважаєш еталоном оперної співачки, до якого хочеться прагнути? Чи можеш назвати топові імена минулого і сучасності? Власне, мова йде про сопрано.

– Якщо говорити про техніку, моєю улюбленою співачкою є Марієлла Девія, це жінка яка в свої 70 з гаком років співає геніально. Також дуже люблю Міреллу Френі. Дуже імпонує її видобування звуку, точка, як вона збирає звук, подача, фокусування. Марієлла Девія більше лірико-колоратурне сопрано, а Мірелла Френні має забарвлення ліричного сопрано. По красі голосу для мене номер один – Рената Тебальді. Марія Каллас – тут нема, що обговорювати! Кожного разу переслуховуючи її записи, мені здається, я її по-новому відкриваю. Це геніальна людина, яка могла довести до сліз лише тембром свого голосу. Всі ці співачки – представниці італійської школи.

Серед сучасних співачок – Рене Флемінг. Її голос не має кінця краю. Вона і всі наступні співаки, яких буду називати, належать до американської школи: Лізетт Оропеса, Джойс ДіДонато, Надін Сьєрра. Таке враження, що школа бельканто зараз переїхала в Америку. А наші їдуть туди співати найважчі партії. Наприклад, Людмила Монастирська. Серед українців дуже багато сильних співаків, особливо чоловіків. Знаю багатьох геніальних колег мого віку, трохи старших та молодших.

Не можу не назвати Анну Нетребко. Свого часу це була людина, через яку я закохалася в оперу. Мій професор ставив у приклад те, як вона співала в молодості, яка в не була постановка, і завжди казав: це правильна школа бельканто.

– З минулого року ти викладаєш у Львівській національній музичній академії. Поділися своїми викладацькими секретами. Як ти відчуваєш себе у цій ролі?

– Напевно, найсмішніше, що за цей час я почала більше відкривати свій голос. Коли ти весь час аналізуєш чиїсь помилки, ти і себе можеш переосмислити. Найбільша перемога викладача – коли у твого студента щось виходить.

Я найбільше переживала під час першого академу своїх студентів. І коли наша завкафедрою, народна артистка України Людмила Посікіра після виступу однієї зі студенток сказала: “Що ти з нею зробила? Вона почала так співати”, це для мене була найбільша подяка і перемога. Підтвердження того, що я сама йду правильною дорогою. Знаю, що точно не буду припускатися помилки, з якою стикнулася сама – не буду давати важкого репертуару.

– А якщо попросять?

– Вдома хай співають собі, але не в мене в класі! Мені надзвичайно подобається викладати. Багато колег мене питали: “Для чого тобі це? Ти молода, ти зірка, маєш бути лише на сцені”. А я отримую велике задоволення, працюючи зі студентами. Тому ми й започаткували незалежну оперну студію Coloratura Opera Lab. Бо мені це подобається. Я маю можливість щось дати іншим, не хочу тримати це в собі.

Спілкувалася Діана КОЛОМОЄЦЬ

Фото надані Наталією Степаняк