Диригент, музикознавець, кандидат мистецтвознавства, професор, народна артистка України, заступник міністра культури України, Генеральний консул України в Пряшеві (Словаччина)…

І все це про одну видатну людину, талановиту й мудру жінку – Ольгу Бенч, ректора Муніципального закладу вищої освіти «Київська академія мистецтв». Сьогодні вона святкує ювілей.

Про Ольгу Григорівну можна написати не одну книгу. Вона походить із лемківської родини, цілої династії різьбярів і може багато пригадати та розповісти про долю лемків, які усе життя мешкали в центрі Європи, але у 1944–1946 роках були насильно виселені з рідних місць до різних регіонів Радянської України, де взагалі було заборонено говорити про лемківську культуру як самобутнє явище. Мистецтвом народної лемківської різьби свого часу захоплювалися професор Володимир Кубійович, польський письменник Владислав Белза, а геніальний поет із Лемківщини Богдан-Ігор Антонич присвятив вірш «Тешуть теслі з срібла сани» саме мистецтву лемківських різьбярів.

Ми поцікавилися у пані Бенч як, на її думку, за умов депортації та інших утисків, вдалося зберегти й донести до загалу традиційну лемківську пісню?

– Уперше на світову арену лемківську пісню вивели народні артистки України, лауреатки Національної премії імені Тараса Шевченка сестри Марія, Ніна та Даниїла Байко. Це знамените тріо вписало нову сторінку в історію становлення вокального мистецтва. Їхні голоси неповторні, вони вирізнялися досконалістю інтонації, чистотою співу, природністю. Народилися співачки на Лемківщині у селі Яблониці. Їхньою майстерністю, безпосередністю й глибокою музикальністю захоплювалися видатні українські композитори, які писали для них твори. Упродовж багатьох років Марія Байко з сестрами укладала Антологію лемківських народних пісень, до котрої увійшли найцікавіші зразки та їхні варіації, що були записані від лемків у різний час. Народні пісні гріють душу й серце, в них немов оживає і співає сама душа народу – вічна й незбагненна, як земля праотців.

– То мабуть під впливом творчості цих співачок ви й вирішили присвятити себе мистецтву?

– Звичайно так. Із дитинства я чула спів сестер Байко, він був для мене рідним. Але також хочу щиро подякувати своїм учителям, які кропіткою працею, увагою та небайдужістю допомогли простій лемківській дівчинці пізнати красу й багатогранність не тільки слов’янських, а й інших музичних культур. Це, насамперед, Марія Байко, професори, народні артисти України, лауреати Національної премії імені Тараса Шевченка Юрій Луців, Лев Венедиктов, Павло Муравський, професор, доктор мистецтвознавства Олена Мурзіна, заслужені діячі мистецтв України Олег Цигилик і Володимир Гущак.

– Не секрет, що з 2010 до 2015 року ви були Генеральним консулом України в Словаччині, а також є професором Католицького університету в Ружемберку. Чим відрізняється європейська система освіти від нашої?

– У країнах ЄС вищі навчальні заклади мають чіткий порядок у питаннях керівництва, а також присвоєння наукових титулів і вчених звань. Відповідальність за функціонування ВНЗ там покладено на академічну спільноту. Жодних втручань «зверху» не може бути. Основні кадрові проблеми вирішує сенат вишу.

З метою децентралізації влади після ректора дуже широкими повноваженнями наділений декан факультету, оскільки саме він відповідає за конкретну галузь спеціалізації і гарантує її професійність. Декан обирається факультетом на тих самих засадах, що й ректор, і теж терміном на два роки. Габілітація (складання іспиту, що дає право викладати у ВНЗ) на титул доцента і професора так само знаходиться в руках Спеціалізованих вчених рад. І лише нострифікацію, тобто визнання дипломів (наприклад дипломи вчених з інших країни) здійснює Міністерство освіти.

Працюючи професором у Католицькому університеті в Словаччині з 2014 року, я стала свідком виборів ректора. Ніхто ніколи з Міністерства освіти взагалі не цікавиться цією процедурою. Голосує лише сенат ВНЗ у кількості 25 чоловік, і саме він несе повну відповідальність за кандидатуру ректора, яку обрав. Якщо сенат вважає за доцільне змінити ректора, то за два місяці до виборів оголошує новий конкурс. Такої посади, як виконувач обов’язків ректора взагалі немає. Усе це закріплено законом, і ніхто не дискутує з цього приводу. У ВНЗ країн ЄС будь-які неправомірні дії вважаються кримінальним злочином, тому підробки, фальсифікації, плагіаторство тощо там неприпустимі.

Фінансування ВНЗ отримують від Міністерства, однак розподіляє кошти для факультетів сенат. Ця процедура є абсолютно прозорою.

– У жовтні 2018 року ви стали ректором Муніципального закладу вищої освіти «Київська академія мистецтв». Розкажіть про ваші перші враження на посаді. Можливо виникли якісь проблеми?

– Звичайно ж не буває так, щоби зовсім не існувало проблем. Вступивши на посаду ректора, я стикнулася з цікавими речами: за документами Київська дитяча академія мистецтв (так до 2019 року називався заклад) мала дві ліцензії на діяльність, одну – для середньої загальноосвітньої школи, а другу – для вишу (бакалаврату). Я з легким жахом усвідомила, що Академія мистецтв саме мистецької школи і не мала в основі! Фактично це була загальноосвітня середня школа з поглибленим вивченням іноземних мов. Як таке могло відбуватися?! Де ж мистецтво?! А мистецтво існувало виключно за кошти батьків.

Виявляється, що при вступі до академії батьки підписували «Договори про навчання», а також робили внески «за вступ до академії» у «Благодійний фонд» (створений батьками кількох учнів), щомісяця здавали готівку у так звану Батьківську громаду (або «Попечительську раду», створену тими ж батьками). Плюс до всього – проводився збір коштів на ремонт класів і «потреб» академії. Постало питання термінового введення документації академії і взагалі роботи закладу в правове поле.

– Трохи незрозуміло: то це вищий навчальний заклад чи мистецька школа?

– Це заклад вищої освіти, у складі якого є структурний підрозділ – спеціалізована мистецька школа. І саме для того, щоб повністю легалізувати видачу дипломів про вищу освіту, а також полегшити випускникам їхню подальшу нострифікацію, заклад було перейменовано на Київську академію мистецтв, оскільки європейські країни не розуміють, як вищу освіту в Україні можна здобути у «Дитячій академії»!

Хочу сказати, що сам заклад за своєю суттю є унікальним, оскільки в ньому ми намагаємося втілити в життя ідею безперервної мистецької освіти з трьох взаємопов’язаних ланок: школи – коледжу – вишу. Тобто від першого року навчання аж до бакалавра, магістра, а згодом і аспіранта учні та студенти опановуватимуть мистецьку майстерність під керівництвом свого наставника – професора.

– Дуже цікаво. Та як усе-таки реалізувати це на практиці?

– На сьогодні ми здійснили у цьому напрямку три важливих кроки. Як я вже казала, перейменували заклад для його сприйняття як закладу вищої освіти, змінили штатний розпис, внесли зміни в програми бюджетного фінансування. Відтепер діти в академії навчаються безкоштовно, а викладачі отримують офіційну заробітну плату з місцевого бюджету. Можу сказати, що за останній рік відбувся важкий перехід: від приватної структури, де мистецькі предмети викладалися за батьківські гроші, до спеціалізованого закладу, котрий надає документи про мистецьку освіту. Цей перехід не був простим, але ми змогли розпочати 2019/2020 навчальний рік у законному руслі й будемо продовжувати працювати в цьому напрямку.

Попри випробування, які не перестає ставити перед Ольгою Бенч життя, вона зберігає властивий їй оптимізм, не скаржиться й ані хвилини не сидить без діла: адміністративна робота, участь у конференціях, симпозіумах, круглих столах, телевізійних програмах, публікація статей – це далеко не всі події, у яких вона бере участь. Тож, сподіваймося, усе, що задумала ця талановита жінка, неодмінно відбудеться. Хочеться побажати Ользі Григорівні наснаги, творчого натхнення, життєвих сил, невичерпної енергії у досягненні поставленої мети!

Даниїл ГРАНІН