Київський композитор і піаніст Олег Безбородько на власному прикладі доводить, що потужні талант і працездатність гарантують молодому музикантові визнання й високий соціальний статус
Він починав як піаніст, навчаючись у Київському державному музичному училищі імені Рейнгольда Глієра (клас Л. Тельникової), Національній музичній академії України імені Петра Чайковського, аспірантурі (клас І. Павлової). Паралельно три роки стажувався у консерваторії швейцарського міста Невшателя (клас С. Деферн). Саме під час закордонних студій зрозумів, що готовий опанувати ще один, найскладніший музичний фах – композицію. І після повернення додому вступив до класу професора НМАУ Геннадія Ляшенка.
Зараз Олег Безбородько – доцент кафедри спеціального фортепіано Національної музичної академії, член Національної спілки композиторів України та Американської спілки композиторів, авторів і видавців (ASCAP), лауреат премії імені Левка Ревуцького (2008 р.) і композиторського конкурсу «Gradus ad Parnassum», кандидат мистецтвознавства.
Його сольним та ансамблевим концертам, виступам у супроводі провідних оркестрів світу аплодували в Україні, Швейцарії, Великій Британії, Франції, Канаді, США, Польщі, Росії, Естонії, на Кубі… Знаменно, що значна частина репертуару Безбородька-піаніста – твори українських авторів, зокрема Михайла Тіца, Валентина Бібіка, Івана Карабиця, Валентина Сильвестрова, Віталія Годзяцького, Ігоря Щербакова, Юрія Іщенка, Олександра Щетинського, Золтана Алмаші, Вадима Журавицького, Андрія Матвєєва, Олександра Шимка та інших. Твори Безбородька-композитора виконують скрипалі Дмитро Ткаченко, Кирило Шарапов, Орест Смовж, піаністи Стівен Гутман (Велика Британія) і Рогліт Ішаї (Німеччина), флейтист Анатолій Маринченко, німецький ансамбль нової музики «musikFabrik», ансамбль сучасної музики Київської організації НСКУ «Рикошет», камерні та симфонічні оркестри в Україні й за кордоном.
Музика Олега Безбородька напрочуд жива, світла, примхлива і… нібито несерйозна. У його вагомому творчому доробку особливо яскраво простежуються два жанрово-тематичних напрями. Перший – парафрази, де композитор «обігрує» відомі широкому загалові мелодії: концертна фантазія на теми з опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», каприс «Ой ти, дівчино…» (обидва – для скрипки у супроводі симфонічного оркестру), «Музичне ворожіння для восьми киян на піснях Ігоря Шамо і не тільки “Любити – не любити…”», парафраз на теми з опери Жоржа Бізе «Кармен» для флейти, скрипки та фортепіано. Другий – твори зі своєрідного авторського циклу «Витіснені бажання», серед яких є композиції для сольних фортепіано та мандоліни, ансамблю флейт і навіть великого симфонічного оркестру (дипломна робота «Симфонія бажань»).
Утім Олег Безбородько – композитор украй непередбачуваний. Він здатний гнучко і переконливо переходити на мову колективу, для якого пише, не зраджуючи при цьому себе, – і це одне зі свідчень високого професіоналізму автора. У п’єсі «Ars naturalis», наприклад, «підігрує» традиціям славетного ансамблю «musikFabrik», «Фанфари і Фугу» природно вписує у концертний проект композитора Олександра Щетинського та Національного академічного духового оркестру України.
У сфері популярної музики він також має неабиякий успіх. Не багатьом його колегам-«академістам» відомо, що Олег Безбородько пише чудові, мелодійні пісні (часом виступає автором не лише мелодії, а й тексту), які виконували Ані Лорак, Олександр Панайотов (Росія), Пол Торсон, Меліса Остін (обидва США) та інші співаки. Саме широта зацікавлень і неупередженість щодо різних «облич» сучасного мистецтва дозволяють Олегові чітко бачити й розуміти проблеми вітчизняного музичного процесу.
– Ви багато гастролюєте містами України, виступаєте там, де сучасна академічна музика майже не звучить. Тамтешня публіка відрізняється від київської?
– Звичайно, є центри з дуже розвиненою музичною культурою. Наприклад, Львів, де мистецьке життя вирує, а публіка має особливі звички та вподобання. Але величезна кількість українських міст змушена існувати у надто вузькому культурному просторі, хоча у них також є інтелігенція, люди, яким потрібна класична, сучасна академічна музика. Нещодавно у Керчі на фестивалі, заснованому молодим композитором Андрієм Матвєєвим, я виконував Концерт для фортепіано з оркестром Ігоря Щербакова. І відчув: публіка там украй спрагла щодо справжньої музики!
– Тобто є музиканти, яким потрібні зали, є слухач, котрий купить квиток і прийде на концерт, але ж система все одно не працює. Хто винен?
– Не люблю скаржитись на державу, але тут, очевидно, іншої відповіді немає. Раніше організацією гастролей займався «Укрконцерт», тепер це нікому не потрібно.
Культурний простір України на 99% одноманітний. Ні, він не сірий, а схожий на розмальований моноліт. Такі наші телебачення і радіо, де важко знайти не лише академічну, а й хороші джаз, рок- чи поп-музику. Панує суцільна посередність, яка, маємо це констатувати, чомусь заохочується. Україна – одна з небагатьох країн світу, де держава фінансово підтримує естрадне мистецтво. Це ж абсурд! Про це можна скільки завгодно говорити, але вмить нічого не зміниться…
– Проте ви оптиміст?
– Це довгий процес, і, на щастя, він усе ж триває. Не слід також забувати, що величезний пласт культурних традицій України було винищено у кілька етапів: спочатку в жовтневу революцію, згодом в 1930-ті, а рештки – під час перебудови. Кого «не дорізали», ті виїхали за кордон. Тому нам тепер так важко…
Американці мають рацію, коли вважають державу «необхідним злом». Ми ж, як і інші європейці, звикли чекати від неї всього й одразу. А розраховувати треба лише на власні сили.
– Можливо, люди, які можуть щось змінити на краще в Україні, недостатньо добре працюють?
– Якщо ці люди хоч щось роблять для культури, то вони вже герої! Віктор Пінчук, наприклад, відкрив галерею, утримує камерний оркестр у Дніпропетровську…
– Ще під час навчання в Національній музичній академії ви поїхали вдосконалювати виконавську майстерність до Швейцарії. Чим ці три роки були для вас особливо цінними?
– Уряд Швейцарії надавав сто стипендій для представників різних країн по всім спеціальностям. І так сталося, що одну з них виграв я. Планував навчатися у консерваторії міста Невшателя рік, потім мені подовжили виплату стипендії ще на рік. А на третій я вже власними силами заробляв там на життя, учився, давав концерти… Але бажання залишитись у Швейцарії назавжди – не було.
Вважаю, що ця стипендія врятувала мене. У мої студентські роки приміщення Київської консерваторії майже не опалювалося, я годинами займався в холоді й переграв руки. Півроку, фактично, зовсім не грав, навіть думав змінити професію… Тому стипендія була для мене, як знак долі, що все буде добре.
– Що вирізняє музичну освіту в Швейцарії?
– Відчутний інтерес до нової музики. Там проводять концерти й читають лекції, присвячені сучасним авторам. Добре пам’ятаю розповідь про композитора Моріса Оана, якого в нас майже не знають.
Також у швейцарських консерваторіях музиканти усіх спеціальностей посилено вивчають контрапункт. Я вважаю, що українським виконавцям цього бракує. Контрапункт виховує логічне мислення, а у нас – як у сприйнятті музики, так і в освіті – превалює емоційність.
Додам, що в Києві багато фахових піаністів, та їм немає де виступати…
– …і немає можливості випускати власні записи на CD!
– На жаль, тут одна проблема – гроші. За студію та наклад дисків треба комусь платити. І, чесно кажучи, я дуже погано уявляю, що потім із цими дисками робити, де їх можна продавати. Звісно, є магазини, але їх дуже мало.
Українські музиканти свої диски продають переважно під час концертів. До речі, на Заході це – звична практика. Але ж у Києві навіть нотних магазинів немає! Один мій твір для мандоліни соло був виданий у Німеччині. П’єса «Смерекування» для альта з фортепіано має увійти до антології української альтової музики, яку укладає Дмитро Гаврилець. Про те, що нові твори треба публікувати, зараз ніхто не думає!
– У київському музичному середовищі вас асоціюють із подіями певного «формату». Наприклад, з фестивалем «Chamber Music Session», який створили та кілька років поспіль проводили піаністи Олександра Зайцева і Дмитро Таванець.
– Так, ми друзі. «Chamber Music Session» довів виключну популярність класичної музики, зали на його концертах були заповнені вщерть. Але для мене важливий не так фестиваль, як конкретні партнери, з якими я виходжу на сцену, їхній професіоналізм. Якщо почуваєш себе зручно на сцені, відчуваєш реакцію слухачів, то розумієш, що саме з таких моментів складається будь-який успішний фестиваль.
– У липні 2011 року в галереї «Хлібня», що на території Софії Київської, було представлено проект «Мелопластичні репрезентації Костянтина Ляшева (живопис) і Олега Безбородька (музика)». Для вас це була перша спроба «озвучити живопис»?
– Першим досвідом такого роду була «Казка королів» за картиною Мікалоюса Чюрльоніса. Ця робота має цікаву історію: спочатку було написано твір, а вже потім «знайдено» картину, хоча я її давно знав і вона мені завжди подобалася. У «Казці королів» я намагався відтворити певну атмосферу – з присмаком північного вітру.
Проект «Мелопластичні репрезентації» ініціювала мистецтвознавець Наталя Бондаренко, з якою мене познайомила проректор НМАУ Олена Берегова. Наталя досліджує творчість Костянтина Ляшева і феномен мелопластики. Явище це постало не сьогодні, можна згадати хоча б Чюрльоніса, Рахманінова, Рєбікова. Музичних композицій, написаних за творами живопису, досить багато. У Костянтина Ляшева є картини, навіяні джазовими стандартами або кубинськими піснями, він навіть мав виставку на Кубі (до речі, я також свого часу був делегатом 14-го антиімперіалістичного фестивалю молоді та студентів на Кубі).
Я приніс Костянтину диск зі своїми творами. Згодом відбулася наша спільна акція в Інституті культурології, для якої він написав картину «Зубь» за мотивами моєї флейтової п’єси. Тоді її перекладення для скрипки соло зробив Орест Смовж, бо флейтист Сергій Вілка, для якого твір написаний, був зайнятий. Картина «Зубь» мені сподобалася. Те, що я намагався сказати звуками, отримало в ній просторово-кольорове втілення. Часове тут стало вхопленим, позачасовим, об’єктивізованим. Музичний твір вийшов за власні межі, це дуже цікаве відчуття.
Для проекту в «Хлібні» Костянтин Ляшев написав нові картини (він узагалі працює дуже швидко), а я – п’єсу за його «Ліхтарем». Ліхтарі мене приваблюють з дитинства, саме такі, як на тому зображенні, – самотні й таємничі. Мені ця робота здалася якоюсь рідною. Але, коли п’єсу було вже майже закінчено, я відчув, що вона виходить за рамки заданої теми. І за два дні до події я на основі того самого матеріалу написав іншу.
– Як ви ставитеся до створення музики під дослідницькі, культурологічні проекти, тобто під певну сформовану концепцію? Якою мірою це взагалі правильно, що художній простір моделює чи програмує саме мистецтвознавець, а не художник або композитор?
– Відповідь на це запитання мають знайти дослідники культурних процесів. Воно виникає у того, хто вже має власний погляд на цю проблему. Найчастіше мистецтвознавці досліджують віддалені епохи, набагато рідше звертаються до сучасності, адже це набагато складніше. Додам, що на відповідному фаховому рівні дуже мало людей можуть цим займатися, розуміючи усі процеси, які відбуваються сьогодні.
Мені здається, що моделювання – це дуже цікаво. Композитори постійно перебувають у ситуації, коли поштовхом до написання твору стають певні замовлення. А будь-яке замовлення, коли тобі кажуть, чого конкретно від тебе очікують, – це те саме моделювання.
– Як щодо вашого зимового авторського концерту? Хто був його ініціатором?
– Я завжди вважав, що немає сенсу робити авторські концерти, адже їхня організація потребує неймовірних зусиль. Але скрипаль Орест Смовж, якому належала ідея авторського вечора, вирішив інакше. На той час накопичилася значна кількість творів, які я написав спеціально для нього: «Колискова повноліття», п’єса пам’яті Богодара Которовича і твір для скрипки та віолончелі (останній, на жаль, не прозвучав через хворобу віолончелістки). Програму ми сформували разом, домовились зі студентським камерним оркестром НМАУ, яким керує Ігор Андрієвський. Разом із моїми коментарями імпреза зайняла дві години. Мав побоювання, що не збереться публіка (концерт відбувався у Малому залі НМАУ), але прийшло дуже багато людей.
– Ви постійно берете участь у музичних проектах Олександра Щетинського з Національним духовим оркестром. Що плануєте на новий концертний сезон?
– Наприкінці липня закінчив Концерт для скрипки та духових інструментів. Це дуже рідкісне поєднання. Подібний твір є у Курта Вайля для невеликого, камерного складу оркестру. Слухав його ще до того, як сам сів писати. Сергій Прокоф’єв вважав цей концерт Вайля «мертвим». Насправді ж він трохи «затягнутий», але перша частина мені дуже сподобалася, за стилем – щось середнє між неокласицизмом і експресіонізмом.
Звісно, поєднати скрипку і духовий оркестр нелегко. Солістом на прем’єрі має бути Дмитро Ткаченко. Твір двочастинний: перша частина – Moderato, друга – Scherzo.
– Значну частину ваших композицій написано нібито «несерйозно», з гумором. Наприклад, «Чиста музика», яку на останніх «Музичних прем’єрах сезону» виконував ансамбль «Рикошет». Ви плануєте й надалі залишатися у лізі «веселих і дотепних»?
– Сам часто задаю собі це запитання й навіть побоююсь його. Не лише тому, що хочеться бути «серйозним». Іноді здається, що займатися от такими жартівливими речами веселіше й навіть цікавіше, і це трохи лякає…
– Як ви розумієте сучасність у музиці, як «звучить» сьогоднішній день?
– Відповісти нелегко. Сучасність різна – у різних країнах, для різних людей, соціальних груп. Хотілося б сказати, що українська сучасність яскрава і розмаїта, проте насправді це не зовсім так. У нас сформувалися певні «установки», далеко не все, що представлено в світі, ми маємо.
Сьогодні багато що залежить від виконавців. Щодо композиторів, то в Україні існують певні традиції, на які так чи інакше орієнтуються навіть молоді композитори, – і це, мабуть, добре. Є й нові віяння. Хоча складається враження, що вони виникають приблизно кожні десять років – вибухають, а згодом розчиняються.
– У НМАУ ви ведете клас спеціального фортепіано. Чи впливають на цю сферу вашої діяльності заняття композицією?
– Лише в окремих моментах. Радикально змінити систему викладання фортепіано неможливо, можна лише трошки скорегувати педагогічний репертуар. Не слід забувати, що навчання у консерваторії – це лише п’ять років. Тим не менше, відомі професори Борис Архімович і Тетяна Рощина проводили концерти сучасної фортепіанної музики.
Звісно, треба посилити вимоги до виконання сучасних творів, обмежити «сучасність», наприклад, 1970-м роком – не раніше. Це принаймні примусило би студентів і викладачів щось шукати, знайомитися з новими творами, а композиторів – активніше писати для фортепіано. Це не так складно, як здається. Композитори завжди пояснюють словами свої графічні позначки. Знати все неможливо, але хороший музикант завжди поступово впорається із проблемою.
Юлія БЕНТЯ
Фото Романа РАТУШНОГО
На фото:
Грають Марія Рябоконєва та Олег Безбородько
Три мелопластичних композиції Олега Ляшева за творами Олега Безбородька
Друковану версію див.: Олег Безбородько: «У духовній музиці немає форматів!» // Музика. – 2011. – № 4–6. – С. 30–33.
