18 червня у Львівському органному залі звучатиме музика Олександра Щетинського у виконанні Олега Безбородька
Два видатних музиканта, чия співпраця завжди обіцяє топовий рівень мистецтва, зіграють у Львові особливий концерт. Про музику Щетинського, про життя і творчість під час війни, про те, як мистецтво нам допомагає долати найскладніші етапи долі говоримо з піаністом і композитором Олегом Безбородьком.
− Ваша співпраця з Олександром Щетинським дуже гармонійна. Здається, ви розумієте один одного з півслова. Розкажіть, що для вас музика Щетинського?
− Для мене − це дуже вдале поєднання професіоналізму й творчості, у якій продовжується висока традиція класичної музики. Твори Щетинського можна назвати певною мірою авангардом. Вони є новаторськими, але не перекреслюють традицію, а продовжують її. Щетинський не заграє з аудиторією. Ця музика безкомпромісна, насамперед у темах. Музика, де без зайвого пафосу втілюється духовне надбання народу і людства. Вона надзвичайно сакральна, оперує тими образами і символами, які завжди були пов’язані з найбільш великими проявами духу.
− Програма, яку ви гратимете у Львівському органному залі, особлива. Вона вже звучала на «Київ Музик Фесті» й «Харківських асамблеях». Відшліфована, пережита серцем, але сьогодні, − як і все, що нас оточує, − вона набуває нових сенсів. Зокрема, пролунає цикл «Музика Харкова», написаний у 1981–1986 роках. Як зауважив Олександр Щетинський в інтерв’ю радіо «Культура», цей твір є поглядом на його рідний Харків. Сьогодні Харків – одне з найбільш постраждалих від війни міст України. Безумовно, це дуже болить і пану Олександру, і всім нам. Як сьогодні може звучати така музика? Що би ви хотіли у ній передати?
− Ви праві: сьогодні ми все сприймаємо крізь призму війни. Бачення багатьох речей змінюється іноді повністю. Я люблю Харків, не раз там бував. У циклі Щетинського Харків постає як місто добра. Коли я вперше познайомився з музикою, вона мені дуже сподобалася, навіть ще до того, як почав її грати. Цикл пасторальний, небурхливий, там виражені певні інтимні стосунки автора з містом. Мені це дуже імпонує. Із моїм рідним містом я теж маю такі стосунки. І взагалі питання топосу міста мене дуже цікавить.
Зараз топос у Харкові руйнується. Коли граєш цю музику, то відчуваєш біль. Шкода, що такий світлий твір нині викликає подібні емоції. Але біль − це взагалі головне наше сьогоднішнє відчуття. Ми не можемо сприймати витвори мистецтва, написані перед катастрофічними подіями, інакше, – не кидаючи тінь від тих подій на сам твір. Але з іншого боку − є і надія. Попри всі руйнації, дух міста залишиться. І справа навіть не в тому, що його відбудують, − безумовно. Цей дух залишиться в людях.
Нам дуже важливо зберегти людяність і добро. Ми тепер щодня стикаємося з неприхованим, відкритим злом. Вельми важко, дивлячись злу в обличчя, зберігати в собі добро. Я думаю, що мистецтво в цьому дійсно допомагає.
Ця війна про цінності. З нашого боку − нормальні цінності звичайної людини, на яких побудована європейська цивілізація: цінність власного буття, свободи, життя кожного. З того боку − якісь нібито пафосні речі, котрі насправді швидко скидають із себе маску ідейності та стають потворними.
Творчість Щетинського має пафос, але це пафос людяності.
− Якщо ми заговорили про цінності, хочу згадати Григорія Сковороду і твір, який пан Олександр завершив у 2020 році – «Світ ловив його. Епітафія Григорію Сковороді». Сьогодні, коли росія зруйнувала музей філософа в Сковородинівці, коли росіяни намагаються або знищити українську культуру, або привласнити її, надзвичайно важливими є такі «містки» між минулим і майбутнім, коли митці звертаються до вагомих постатей нашої історії. Що ви можете сказати про цей твір?
− Одне з найсильніших моїх вражень від творчості Щетинського пов’язане зі Сковородою. Симфонія для мішаного хору «Узнай себе» − це величезний твір на тексти Григорія Савича. Пам’ятаю, як твір виконувався в Києві у Національній філармонії. То було неймовірне враження, навіть трохи шкода, що він не отримав достатнього розголосу. Для мене це один із найвизначніших опусів, написаних за часів незалежності України. Я ще подумав: як добре, що знайдено ці тексти, і дуже вдало підібрано постать − як орієнтир для української культури.
Для Олександра Щетинського Сковорода завжди був дуже важливим. Мабуть, тому, що він також зі Слобожанщини. В «Епітафії», яку я гратиму, є досить упізнавані «сковородинські» образи − філософія серця, «світ ловив мене та не спіймав», звісно, використовується тема пісні Сковороди. Дивуєшся, наскільки вдало Олександр втілює це через музичний запис і звуки.
− Ви, як першовиконавець творів багатьох сучасних українських композиторів, вживаєтеся у музичне полотно і постаєте таким собі провідником у внутрішній світ автора. Вам цікавіше грати сучасну музику, ніж ту, що була написана 100–200 років тому? Що дає момент співтворення з композитором?
− Не зовсім правильно казати, що це цікавіше. 100–200-літні опуси теж цікаво виконувати. Я граю і також вчу студентів гри на фортепіано. Перше, що потрібно відчувати − ніби ця музика народилася зараз.
Чесно кажучи, різниці між сучасною і давньою музикою для себе не проводжу. Якщо виконую твір, написаний щойно, я за нього несу таку ж відповідальність, як і за композицію, створену 100 років тому.
Справді, цікаво грати сучасні твори, тому що це світ сучасної людини. Завжди виникає питання: як цей світ співвідноситься з реальністю, яку я так чи інакше поділяю з цією людиною. Наприклад, Валентин Васильович Сильвестров. Я живу з ним в одну епоху. І він пише твори, котрі мають свій індивідуальний, чітко впізнаваний світ. Мені цікаво, в чому цей світ збігається з моїм, а в чому ні. Це певний момент пізнання самого себе. До слова, хорова симфонія Щетинського на тексти Сковороди так і називається – «Узнай себе». Загалом мистецька діяльність − це самопізнання, хоча ми завжди ділимося тим, що робимо, зі слухачами. Ми можемо допомогти й слухачеві пізнати себе. Це – сенс життя.
− Як почуваєтеся, коли виконують вашу музику? Чи це теж етап пізнання? Як ставитеся до різних інтерпретацій своїх творів? Є речі, які подобаються, а які ні?
− Звісно, є. І незмінно виникає запитання, наскільки точно я передав те, що хотів, саме нотними знаками. Дуже важливо, аби те, що пишу, знаходило відгук і розуміння у виконавця. Я намагаюся створити не лише банальні речі, які виконавець точно знатиме, як грати, але також і щось власне моє. Особливості передачі звука − це теж майстерність, її набуваєш, коли пишеш.
Мені щастило на виконавців, які стимулювали писати музику. До речі, минулоріч в Органному залі відбувся захопливий проєкт, в якому я брав участь як композитор − концерт для органа. Українським композиторам замовляла твори дирекція Органного залу − Іван Остапович і Тарас Демко. Було дуже цікаво працювати.
У Львові зараз живе Орест Смовж − прекрасний скрипаль, якому я зобов’язаний виконанням і натхненням на більшість моїх скрипкових творів. Це дуже важливо, коли є музиканти, яким довіряєш і котрі готові грати твою музику.
− Для якого складу ви любите писати найбільше?
− Тут також залежить від ситуації. Здебільшого у мене виходять оркестрові твори, особливо подобається жанр концерту. Хоча останнім часом я хотів би більше писати для голосу. Голос − найбільш щирий інструмент, який безпосередньо передає емоції. Разом із тим, голос не обмежує, але змушує писати стисло. В інструментальному письмі можна «сховатися» за віртуозністю, у творах для голосу так не вийде. Мелодійність має бути дуже точна, часто повинна ще й відповідати слову.
− Ваш «Concerto grosso ma non molto» був визнаний опитуванням від редакції The Claquers одним із найвизначніших творів часів незалежної України. Як ви сприйняли цю новину? І як би охарактеризували українську академічну музику?
− Сприйняв новину дуже позитивно. Це приємно ще й тому, що в опитуванні брали участь фахові музиканти, думку яких я ціную.
Найцікавіше в українській музиці відбувається зараз. Хтось може не погодитись із цим твердженням. Але мені здається, що ця епоха − від Станковича, Скорика, Сильвестрова і далі (боюся когось не назвати) – становить найбільший інтерес у розвитку української музики. І це триває сьогодні. Я впевнений, що далі буде продуктивніше.
До останнього часу постать композитора не була досить затребуваною в суспільстві. Існувала велика прірва. Нібито в СРСР композиторство було престижним, однак автор мусив певною мірою жертвувати свободою висловлювання. Якщо ми беремо часи Ревуцького, Лятошинського, − то тоді це було питання життя і смерті. Ревуцький не міг писати після Другої світової війни, він узагалі нічого не написав. Було це повʼязано з подіями війни чи з убивством його брата, − він просто не міг творити в тій атмосфері.
Лише відновлював свої твори і займався науковою роботою. Лятошинський писав, але видно, наскільки важко йому було в плані стилістики й способу висловлювання. Його лаяли за те, що він робив. Так чи інак, під це потрапили і Сильвестров, і Станкович.
А після 1990-х років виникла інша ситуація: свобода висловлювання була майже повною, однак фінансовий стан – дуже складний, тому композиторами залишалися лише ті люди, які не могли не писати музику.
Зараз це потроху змінюється. Інтерес суспільства до сучасної творчості значно зріс. Прикладом слугує сучасна опера. Той жанр, який узагалі був закритий довгий час для композиторів, сьогодні активно розвивається. Опери пишуть Алла Загайкевич, Іван Небесний. Такі театри, як Львівська, Харківська опери, замовляють твори композиторам, планують нові вистави. Це чудово! Дай Бог, щоби настав мир, тоді почнеться ренесанс.
− Так, зараз усі думки про перемогу над агресором і відновлення України. Розкажіть, як ви переживаєте війну? чи ви у безпеці? як вам працюється?
− Як я? Нормально. Кажу так, тому що гарних історій зараз немає. Жахливо те, що ніхто не знає як буде завтра. «Прилетів» у Київ не було вже більше місяця, а кілька днів тому ми прокинулися від вибухів.
Війну я зустрів у Києві. Якраз напередодні, 23 лютого, була моя премʼєра: Володимир Сіренко диригував «Оду неподоланим», твір, присвячений героям, загиблим за Україну, до 30-річчя Незалежності України. Так вийшло, що він став останнім симфонічним твором, виконаним в Україні у мирний час. Дуже символічно і трохи моторошно.
На премʼєрі оркестр грав дуже добре, але памʼятаю, який важкий настрій панував у залі й серед виконавців. Ще подумав: «Чому ж так важко?» А на завтра я прокинувся від вибухів.
Кілька днів були з родиною у Києві, ховалися у бомбосховищі, але у мене маленькі діти. Було важко витримувати напругу, тому поїхали до села неподалік столиці. На щастя, це було в іншому напрямку, ніж тодішній наступ російських військ.
Зараз уже повернувся до Києва, працюю дистанційно зі студентами. А щодо композиторської творчості − певні плани нині не можу втілити, усе здається не на часі. Є великий задум, пов’язаний саме з тим, що я казав про цінності та боротьбу за них.
− Начебто Олександр Козаренко сказав, що «українська історія − це безкінечна катастрофа, а в мистецтві всупереч усьому іде духовне зростання». Те, що ми бачимо тепер, − робота письменників, композиторів, художників − це національне відродження, творення всупереч усьому, і це те, що надає сили боротися.
− Так, це дуже влучне спостереження. Зараз кажуть «Усе буде Україна». Дійсно, Україна − це не просто назва держави чи території, культури. Сьогодні це символ добра в усьому світі. Я відчуваю велику гордість від того, що належу до України, можу назвати себе українським митцем. І я впевнений, що буде розквіт, як би зараз не було жахливо.
Наше єднання − надзвичайно важливе. Ми не зможемо перемогти, якщо не будемо в єдності. Ми об’єднані ідеєю, яка була в різних релігіях, вона і залишається в основі європейської цивілізації. Її майбутнє вирішується на фронті. Але ми, чим можемо − тим маємо допомагати наближенню перемоги.
Розмовляла Діана КОЛОМОЄЦЬ
