18 лютого у Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України відбувся черговий, уже традиційний о тій порі авторський концерт відомого українського композитора, джазового піаніста, педагога і музикознавця, заслуженого діяча мистецтв України Олександра Саратського. Продовженням акції стало заздалегідь сплановане березневе турне автора й виконавця містами України (див. публікацію нашого інтернет-видання «Вечір прем’єр Олександра Саратського» від 10 лютого 2025 року).
Український інтернет-журнал «Музика» зустрівся з митцем, аби обговорити останні події його творчого життя
– Як завжди, рада зустрічі! Розповідай!
– Ну, що! Після Києва успішно пройшли концерти в чотирьох містах. Аншлагів не було, але скрізь збиралася вдячна публіка, майже повні зали. В Житомирі я грав соло, у Рівному – з камерним оркестром, до слова, дуже класним, диригент – Юрій Скрипник. Потім знову був сольний концерт у Тернополі, бо їхній оркестр на той час був зайнятий, і далі – неймовірна імпреза у Львові. Там я грав із моїм улюбленим колективом, котрий вважаю найкращим камерним оркестром України, «Віртуози Львова». Художній керівник – Сергій Бурко, диригент – Тарас Вергун. Я виконував Дев’ятий фортепіанний концерт.
Отже, програми були різні й це становило чималу проблему. У Києві я грав Десятий фортепіанний концерт, у Рівному Сьомий, а у Львові Дев’ятий. І це дуже складно, – я мав до кожного підготуватись. Але у Львові був такий успіх, що мене півгодини не відпускали зі сцени. Найбільше публіці сподобалися обробки українських народних пісень. Це те, що я роблю вже багато десятиліть. Твори видає «Музична Україна», вони широко звучать.
– А то є пісні якогось конкретного регіону?
– Ні! Я йду іншим шляхом. Беру найвідоміші зразки, які зазвичай співають господарі й гості за столом: «Ой чий то кінь стоїть», «Розпрягайте, хлопці, коні», «Несе Галя воду»…
– Загальновідомі!
– Це найскладніше, бо можна скотитися до вульгарності, рівня банальної попси. Але я намагаюсь робити це так, як колись вчиняли великі джазові музиканти. Коли тільки з’явився джаз, існували відомі американські пісні, блюзи, пісні з менестрель-шоу, і вони слугували основою. Але я українець і базуюся на іншому грунті.
– На українському інтонаційному фундаменті…
– Так! І тому мою музику грають по всій Україні та світу. І це не гучні слова. В Америці, Фінляндії, Швейцарії, – по всіх усюдах, без перебільшення.
– До тебе звертаються із проханнями щось написати?
– Ті ноти, що я видав, – загальнодоступні. Іноді, коли замовляють окремо, мені буває складніше через зайнятість. Часом музиканти самі роблять перекладення. Трапляються в інтернеті посилання, що варіант, наприклад, для флейти і фортепіано здійснив такий-то.
Найпопулярніша моя музика – не обробки, а оригінальний твір «Джаз у Карпатах». Його всі переробляють навіть для оркестру народних інструментів. Якщо загуглити в Ютюбі, то обов’язково натрапиш.
– І який саме оркестр народних інструментів? НАОНІ?
– Ні! Дитячий колектив у Миколаєві чи деінде. Я це не відстежую, бо такого дуже багато. Іноді мені якесь виконання подобається і я його фіксую для себе. А їх просто тисячі! Вельми часто мене грають дітки. До речі, у Рівному й Тернополі на концерти приходили слухачі з моїми нотами та просили автографи на пам’ять. Це приємно!
– Ти теж працюєш із дітьми, тож маєш відповідний досвід. Тобі знайома ця музикантська аудиторія.
– Знаєш, музика, яку я пишу, не розрахована конкретно на дітей чи дорослих. Її грають усі. Наприклад, на Півночі, у Норвегії чи Фінляндії, Австрії, навіть у Моцартеумі (консерваторія у Зальцбургу. – О. Г.). Я не встигаю усе це відслідковувати. Та й не ставлю такого завдання. У будь-якому разі мене тішить, що звучить наша українська музика, і нехай вона лунає в усьому світі.
Видавництво «Музична Україна» мені казало, що видання «Цвіте терен» має найбільшу кількість тиражів за останніх 10 років! Його перевидають, і це при тому, що зараз є інтернет, можуть десь з’являтися й піратські ноти. Буквально днями має вийти друком перекладення збірки «Цвіте терен» для бандури викладачки нашої академії (йдеться про Національну музичну академію України імені Петра Чайковського. – О. Г.) Ірини Дружги.
– І хто видавець?
– Звичайно «Музична Україна»! Я працюю тільки з ними. Щоправда, одне англійське видавництво – не пам’ятаю його назви, видало «Щедрика». Якось я зробив фортепіанний варіант ексклюзивно для діток. Мій онук грав його в Альберт-холі (престижний концертний зал у Лондоні. – О. Г.).
– А в якому він класі?
– Уяви, що я ніколи не знав у котрому класі навчається мій син. Так і онук. Йому 9 років, тож у третьому чи четвертому.
– На якому інструменті він займається?
– Вчиться гри на фортепіано, а ще захоплюється футболом та акробатикою…
– Син Дмитро дуже схожий на тебе, принаймні зовні.
– Я не знаю. Не так часто його бачу…
– Ну, він же теж відомий музикант!
– Так! Музикант, композитор і продюсер, викладач Київської муніципальної академії музики імені Рейнгольда Глієра.
– І що викладає?
– Щось, пов’язане з комп’ютерним набиранням нот.
– Це зараз дуже актуально!
– Також він активно працює з музичними театрами.
– Пише музику для вистав?
– І вистав, і кіно… Зараз у Молодому театрі йде дуже відома постановка «Кабаре» з музикою Джона Кандера, де Дмитро – музичний керівник, піаніст і диригент оркестру. На виставу не можна купити квитки за кілька місяців наперед. Режисерка – Олена Коляденко.
– Повернімось до твого проєкту. Ідея турне виникла спонтанно?
– Та не те щоб абсолютно так. Я вже кілька разів виїжджав у різні міста. Мені завжди цікаво працювати з різними колективами, тому що київські оркестри я знаю добре, з багатьма працюю. Але вивезти великий колектив – дорого. Колаборації, які виникають самі по собі, дуже цікаві. Добрим вийшло, наприклад, співробітництво з Дніпром, тоді диригував маестро із Запоріжжя В’ячеслав Редя, Черкасами – Олександром Дяченком, Тернополем, Вінницею – Георгієм Курковим, Сумами, Харковом – кілька разів грав із симфонічним оркестром Юрія Янка, Львовом, Луцьким оркестром «Кантабіле».
Утім є місця, які я не можу «взяти» ніяк. Наприклад, Чернівці. Хоча знаю, що там є філармонія, оркестр і доволі активне музичне життя. Я намагався з ними зв’язатися, – налагодити контакти не виходить.
Наразі й у Харкові зараз якось тяжко. Я навіть побоявся би туди їхати.
– Харків зараз проводить багато акцій під землею, з огляду на часті рашистські бомбардування, – у метро та інших локаціях.
– Однак я вважаю, що ця робота є дуже важливою. Пам’ятаймо: під час Першої і Другої світових війн мистецтво не замовкало. Слід працювати! Це те, що я вмію й потрібно людям, котрі ходять на концерти, слухають. Тобто потрібно їздити.
– Мене зацікавило твоє трактування жанру фортепіанного концерту.
– Фактично я його вигадав. Загальновідомо, що жанр концерту виник іще при класицизмі, навіть в епоху Бароко. Там партія фортепіано виписується нотами, а в мене – цифровками. Всі мої концерти – наполовину імпровізаційні. Оркестр при цьому грає по нотах. Він тримає форму, а я тільки в каденціях можу дати якийсь сигнал, – коли початок і кінець. Як соліст, не можу зіграти Десятий концерт у Львові й Києві однаково, тому що нот нема, а є лише цифровки.
Раніше Гайдн, Моцарт і Бетховен не писали каденції, вони імпровізували. А потім, коли мистецтво імпровізації зникло, все пішло іншим шляхом. Наприклад, Бетховен писав каденції для концертів Гайдна, або Черні – для концертів Моцарта. Пізніше, коли з’явилися такі музиканти, як Чик Коріа, котрий сам міг чудово зіграти будь-який концерт Моцарта, він імпровізував не тільки каденцію, а й вступ до концерту.
– Ну, є ж класичні випадки й у скрипкових концертах, коли каденції писали самі виконавці.
– Правильно, писали. А тут – імпровізація. Джаз дав нам одну рису, яку не мала академічна музика, – співучасть публіки в процесі концерту. Приміром, на класичному концерті слухач має сидіти тихо і навіть між частинами творів не повинен подавати жодних сигналів і звуків. А в традиціях джазового концерту – навпаки, реагувати на все активно, тобто передбачена взаємодія аудиторії та виконавців. Вони можуть говорити, плескати в долоні, навіть свистіти під час імпрези.
Звісно, я провокую присутніх у залі навіть під час своїх виступів. З одного боку, це класичний концерт у філармонії, а з іншого – джазовий (хоча там, звісно, є й елементи джазу, і класичні прийоми , і український фольклор, – усе, що наявне у моїй творчості). Я відчуваю подих залу, вайб, як кажуть, і це впливає на ті ноти, які граю.
– Тобто кожного разу твоє виконання…
– Інше! І я можу сказати, що Дев’ятий фортепіанний концерт я грав два роки тому, – то був останній вихід на сцену Валерія Матюхіна з «Камератою», і я виконував його не так давно у Львові набагато краще. Хоча попередня імпреза історична: ми представляли мою кантату з Валерієм Матюхіним і Хором імені Лятошинського. Проте я більш задоволений результатом звучання Дев’ятого концерту у Львові.
Це зафіксувати нотами неможливо, тут придатний тільки запис. Якщо Моцарта чи Баха можна зафіксувати нотами, то джаз – тільки звукозаписом. Завдяки йому ми зараз можемо послухати Паркера, Гіллеспі…
– Так! Однак у джазі є і певні стандарти.
– Вони є, але так, як зіграють їх Армстронг і Паркер, – то дві різні історії. Цих людей уже немає, утім саме завдяки звукозапису ми можемо відчути різницю між їхньою творчою манерою гри й узагалі почути їх…
Справа в тому, що звукозапис – така ж важлива для музики річ, яку колись зробив Гвідо д’Ареццо, вигадавши нотний запис. До Х століття музика теж існувала. Але він придумав ноти – і все пішло інакше. Це спричинило революцію, і уже в епоху Відродження з’явилися якісь школи.
Запис – це дуже важливо. То не просто технічна штука. Так ми можемо зафіксувати музику, яку не записали нотами. А якщо йдеться про імпровізацію, то звукозапис – наш єдиний шанс її зберегти.
– До того ж, це історія – своєрідна архівація…
– Звичайно! І при тому визначальна, бо є композитори, які пишуть музику тільки для звукозапису.
– Тепер навіть існують спеціальні програми, користуючись якими, людина, граючи твір, одночасно його записує…
– Нині взагалі настала епоха штучного інтелекту! І всі його дуже бояться. А я спокійний. Бо, коли з’явилася «цифра», музиканти остерігалися втратити роботу.
– Знаєш, колись казали, що й кіно поглине театр.
– Так! А зараз у Театр імені Франка квитків неможливо купити!..
– Тож мистецтво – така штука, що коли вражає, хвилює, то воно живе, розвивається…
– І штучний інтелект ніколи не замінить композитора. Адже те, що можу я, не відтворить жоден комп’ютер.
– Тому що тут важлива доля індивідуальності самого виконавця. Ти ж фактично поєднуєш два амплуа – виконавця і композитора, два в одному!
– Не сперечатимусь! Хочу додати, що плани були ширші, не все вдалося. Але я маю багато роботи в консерваторії, двох музичних школах тощо. Попереду ще чимало всього. Вже заплановано концерт у філармонії на 2026 рік у лютому. Це ж традиція! Дехто вже жартує, що немає нічого стабільнішого, ніж концерт Саратського у Київській філармонії у лютому.
– Ти щоразу ці програми складаєш спонтанно?
– Ні! Залежить від того, які колективи задіяні. Наприклад, я дуже рідко грав соло. Але минулоріч це сталося. В мене є переконання, що я повинен знайти певний склад інструментів, для яких пишу. Так робили Гайдн, Моцарт, Бетховен і Бах…
– Але ж вони працювали з конкретними оркестрами!
– І хто в них був, для тих вони й писали. От мені все одно – розраховувати на дві флейти чи три.
– А як тоді бути з виконанням твору іншим оркестром?
– У тому й річ! Усі мої десять фортепіанних концертів (уже запланував і одинадцятий!) написані для різних складів. Приміром, із симфонічним оркестром я можу зіграти Перший, Третій, П’ятий і Восьмий концерти, а Другий і Четвертий – із камерним. А якщо у Рівному немає флейти, то я не можу виконати Дев’ятий концерт, а граю Сьомий.
– І який саме оркестр буде цього разу?
– Національний симфонічний. Я розмовляв із його головним диригентом Володимиром Сіренком. У другомі відділі звучатиме Одинадцятий фортепіанний, а от у першому – дуже оригінальний сюрприз, про який зараз не розкажу. Гратиме тільки оркестр. Але не симфонію – щось нове.
– Знаєш, у твоїй творчості і симфонія, і концерт – не традиційні твори у розумінні жанру.
– Симфонія – у традиційному сенсі, і я на цьому наполягаю. Я весь час декларую, що цей жанр майже помер. Він іще розвивався у ХІХ–ХХ століттях, а у ХХІ – сприймається як анахронізм. Однак мені у ньому дуже зручно висловлювати саме те, що думаю. Після жанру концерту – він мій найулюбленіший.
Цей жанр постренесансний, – я це так називаю. Опера, симфонія – жанри ХVIII–ХХ сторіч. А зараз, коли з’явилися Інстаграм, Ютюб і Тік-ток, вони вже неактуальні, старомодні. Я це декларую, бо є не тільки композитором, а ще й музикознавцем.
– Я в курсі, адже ми вчилися разом! Утім хочу зауважити, що жанр симфонії, на мій розсуд, просто трансформувався. Багато симфоній нині, наприклад, одночастинні…
– Моя покійна викладачка (професорка, докторка мистецтвознавства Людмила Ковнацька), приміром, казала, що є таке поняття, як симфонічне дихання, що присутнє у творах Малера, Шостаковича… Остання моя симфонія, яку вона встигла послухати, була Третя. І Людмила Григорівна зазначила, що це дихання у моїй музиці є. Для мене то стало найвищою оцінкою того, що роблю. Коротка рецензія, яку вона написала особисто, була моїм благословінням.
– А які жанрі по-твоєму зараз є перспективними?
– Більш кліпові, короткі. Всі знають, що, наприклад, у соцмережах розповсюджені жанри на 30 секунд. Доволі об’ємно й глибоко можна висловитися навіть за 5-10 хвилин. Тобто мініатюра виходить на перший план.
– До речі, Мирослав Михайлович Скорик казав, що 15-ти хвилин для повноцінного твору цілком достатньо. Останні його опуси – скрипкові концерти, оркестрові композиції були саме такими. Це, мабуть, свого роду вимога часу.
– Слід враховувати, що кількість інформації, котру отримували люди в ХІХ столітті й нині, – не порівняти. І швидкість, із якою вона надходить, також інша. Кордони й часові терміни змінилися. От ми з тобою розмовляємо, а я маю нове повідомлення. Уяви собі таке в часи Малера, Дебюссі й Равеля! Не кажу вже про Баха!
– Не так давно я дізналася, що перший мобільний телефон з’явився у 1973-му! Відтоді спливло трохи більше 50-ти років, а це – зовсім малий проміжок часу в історичному вимірі!
– Згадай, як ми діставали інформацію, коли навчались.
– Бібліотека!
– Так, ми йшли в бібліотеку. Коли нам потрібно було комусь передати паперові ноти, або якусь книжку купити чи переслати поштою, – скільки це потребувало зусиль! А зараз я роблю аранжування, пересилаю його в Південну Корею в оркестр, а потім воно виконується в Америці.
– І це все – натисканням кнопки.
– За 2 дні.
– Ну, тепер розкажи про плани на майбутнє…
– Це вони і є! Окрім концертів у філармонії, про які вже йшлося, я нічого не планую, бо в нашому сьогоденні це доволі складно, і ми всі знаємо чому, – спочатку ковід, а потім війна. Вона йде, як хтось вважає, три роки, дехто налічує одинадцять, а я думаю, що вже 200…
– Загалом, як засвідчують науковці, боротьба України за незалежність і свободу триває понад 300 літ!
– Згоден! І перманентно вона входить у гарячу фазу. Кожна історія має початок і кінець. Нам пощастило (або ні!) опинитися наприкінці існування імперії. А ключове місце для неї – Київ. Крах імперії – завжди кривавий, і ми це відчуваємо, як ніхто.
– Нам просто долею випало жити в такий час.
– Точно! Коли це закінчиться – через рік, десять, п’ятдесят – ніхто не знає. Але фінал буде! Нашій країні понад півтори тисячі років. Київ – це таке ж вічне місто, як Рим, Єрусалим та інші. Його багато хто намагався знести, – і ні в кого не вийшло.
Розмову вела Ольга ГОЛИНСЬКА
Фото Фелікса Розенштейна, Анастасії Гнатюк і надані Олександром Саратським
