Українсько-німецькі культурні зв’язки – невичерпна тема для досліджень, аналізу та відкриттів
Даній тематиці вже присвячувалася стаття (Український інтернет-журнал «Музика», 14 лютого 2024 року), в якій висвітлено творчу співпрацю митців обох країн, одним із результатів якої став концерт на ХХХІV Міжнародному фестивалі «Kyiv Music Fest-2023». Серед авторів, чиї твори були достойно представлені на концерті оркестром «Камерата Чернігів», яскраве місце посідає постать Ортвіна Беннінгоффа – німецького композитора, органіста, диригента, члена Спілки композиторів Німеччини GEMA.
Разом із Володимиром Суховерським – заслуженим діячем мистецтв і директором Чернігівського фахового музичного коледжу імені Левка Ревуцького Беннінгофф став художнім співкерівником і співзасновником колективу «Камерати Чернігів».
Мета цього інтерв’ю – більше дізнатися про творче життя Ортвіна Беннінгоффа до знайомства з представниками української мистецької еліти, його становлення як композитора, а також цікаві біографічні факти.
– Пане Беннінгоффе, ви – відомий сучасний німецький митець, ваше ім’я лунає не лише в Європі, а й за океаном. Чи не могли б трохи розповісти про ваше життя? Адже біографічних даних у вільному доступі не так багато.
– Вчиняв супротив, як міг, щоб ніхто не писав.
– Хотіла б дізнатися про вашу родину. Що вплинуло на вибір професії композитора?
– Складно відповісти. Здебільшого мене спонукала нудьга. Я народився у дуже набожній родині, де майже всі розваги були заборонені: радіо, кіно тощо. По неділях не можна було навіть виходити на вулицю грати з іншими дітьми.
– Що підштовхнуло до мистецтва?
– Мій музичний шлях розпочався буденного осіннього дня 12-річного хлопця у школі. Був звичайний урок співу, прозаїчність якого перервало запитання вчителя: «Діти, хто хоче навчатися грати на скрипці?» Спочатку мої батьки були проти, але зрештою погодилися.
Через деякий час я зрозумів, що зерно бажання грати на скрипці не проросло. Причина дуже життєва: кімната будинку, де я займався, ніколи не прогрівалася. Перспектива відморозити пальці мене не приваблювала, тому я рідко практикувався.
Сестра брала уроки гри на фортепіано у мого ж учителя. Під час її занять я стояв під дверима й слухав. Уже за чверть року я грав на фортепіано краще, ніж вона, через що й кинула займатися. Натомість моє бажання продовжувати вчитися як піаністу було сильним, на що педагог відповідав: «Добре, але за умови, що ти й надалі братимеш уроки музикування на скрипці». Скрипку невдовзі я все ж полишив, але фортепіано чекала інша доля.
– Із якої нагоди ви написали перший твір? Що вас наштовхнуло, так би мовити, подивитися на інструмент з іншого боку?
– Не знаю… Самовпевненість? Ми не мали грошей на придбання нот, тому я вчив тільки етюди. Коли вперше побачив варіації A-dur Вольфганга Амадея Моцарта, подумав: «О! Так те, що він робить, дуже легко. Я теж так зможу!» Придумав мелодію і написав 40 варіацій. Мій учитель був спокійною людиною, тому, коли поглянув на це, то лише сказав: «Ні, Беннінгофф, так не вийде. Тобі слід вивчати гармонію».
Він мені давав завданя – я щось писав, а чогось не міг. Паралельно я створив кілька атональних балад для мішаного хору та вирішив надіслати їх у видавництво. Мені тоді було 12, як Вольфгангу Штокмаєру, коли той надав свої твори у ту саме установу. Прийшла відповідь із відмовою. Через пару років я ще раз спробував, але взагалі жодної відповіді не отримав. Тоді згріб усі ноти й закинув у комин.
– Унаслідок такого удару юні композитори часто поривають зв’язки з музикою. Але, як мені відомо, ви продовжили шлях музиканта?
– По закінченні школи у 18 років я мріяв стати актором. Але батьки не дозволили. Тоді зробив другу спробу, сказавши, що хочу бути співаком, адже мав прекрасний голос. Знову заборона!
Через деякий час я виступав у складі хору в церковному концерті, де одним із номерів була пісня Олів’є Мессіана «Бог серед нас» («Dieu parmi nous»), яку чув уперше. Після дійства я підійшов до органіста і сказав, що хочу брати уроки гри на органі.
– Як звали Вашого викладача?
– Райнхард Б. Шмідт. Прекрасний органіст. Мені пощастило: сім’я схвалила мій вибір, оскільки орган нероздільно пов’язаний із церквою, а я – з професією церковного музиканта. Почав відвідувати музичну школу Landeskirchenmusikschule в Дюссельдорфі. Успішно склав іспити й вступив до Robert–Schumann–Hochschulinstitut, паралельно беручи уроки співу. Через деякий час став відвідувати диригентський клас…
– Ви навчалися багатьом спеціальностям, які, поза сумнівом, напряму пов’язані з професією церковного музиканта. Скажіть, коли знову з’явилося бажання писати музику?
– Мій педагог Райнхард Б. Шмідт повідомив, що відбудеться Рейнський музичний фестиваль і запропонував узяти участь. Я написав органну токату, прекрасно виступив і навіть отримав запрошення записатися на радіо, що з радістю й зробив.
Через кілька років розпочалася моя викладацька діяльність в університеті Дуйсбурга (Gerhard Merckatur Universität). Коли мені виповнилося 30, до навчального закладу прийшов новий професор, знаменитий німецький композитор–авангардист Норберт Лінке (Norbert Linke) і ми одразу, з першої секунди зустрічі зрозуміли, що станемо друзями.
Він організовував численні концерти авангардної музики, в яких я брав участь як піаніст. Норберт умотивував мене по-новому подивитися на власну діяльність і відкрити для себе абсолютно новий стиль. Після падіння Берлінської стіни я почав співпрацю з «Видавництвом нової музики» («Verlag Neue Musik», Berlin). Водночас за допомогою Норберта Лінке я став членом GEMA.
Факультет, де я викладав, через скорочення закрився і я примусово залишив викладацьку діяльність (1976–1991). Тоді приєднався до «In Contro Trio» Норберта Лінке як композитор та органіст і почав гастролювати Німеччиною.
– Скажіть будь ласка, до якого стилю ви відносите свою творчість? І хто, можливо, вплинув на ваше рішення?
– Моє духовне коріння бере початок з авангарду. Серце зросло на Ноно, Петрасі, Штокгаузені. Це мій світ: Булез, ранній Пендерецький.
– Як я знаю, у 1990-ті роки ви познайомилися зі знаним подружжям українських композиторів – Левком і Жанною Колодубами. Чи не могли б розказати про це?
– У 1994-му мені запропонували взяти участь в одному з фестивалів німецько-української музики в Києві (Deutsch–Ukrainisches Musik Festival in Kiew). Я відправив ноти Концерту для альта і камерного оркестру, яким диригував Роман Кофман, і невдовзі сам поїхав до України.
Щойно прибув – відчув миттєву закоханість у вашу Батьківщину. На цьому фестивалі я зустрів своїх майбутніх друзів на все життя – родину Колодубів. Узагалі знайомство з Україною значно вплинуло на мою подальшу композиторську діяльність.
– У чому полягав вплив України на ваше творче життя?
– Після зустрічі з Левком мій композиторський стиль змінився – я відійшов від авангарду, почав працювати з тональним центром. Узагалі-то я не маю особистого, персонального стилю, в якому б постійно працював. Мій девіз: «Keine befiehlt, wie ich Musik höre» («Ніхто не наказує мені, як чути музику»). Якщо чую (усередині) тональну музику – пишу її, атональну, – відповідно, так само.
У подальші роки я часто приїздив до України, як по роботі, так і для відпочинку друзів. Окрім столиці, бував і в Харкові, де познайомився з видатним українським композитором Володимиром Птушкіним. Володимир запросив мене до Харкова на семінар, де я читав лекцію для студентів в університеті мистецтв. Опісля мені запропонували стати керівником і диригентом університетського оркестру. Але цей проєкт так і не вдалося втілити, бо почався Covid-19, а потім – повномасштабне вторгнення росії в Україну.
Пам’ятаю яскравий епізод. Якось, гуляємо містом і Володимиру закортіло показати мені якийсь красивий будинок на іншій стороні вулиці. Не зважаючи ні на машини, ні на людей, він пішов напролом до цієї споруди! …Володимир Птушкін був людиною мистецтва, не від цього світу.
Щоразу, навідуючи Україну, я їду до Чернігова. Затишне місто з багатою історією і прекрасними людьми. Саме там я познайомився з моїм близьким другом Володимиром Суховерським – директором Чернігівського музичного коледжу імені Левка Ревуцького.
До речі, саме в цьому закладі проходить Всеукраїнський конкурс молодих композиторів, на який мене постійно запрошують головою журі. У його складі – сучасна українська композиторка Юлія Грицун, із якою ми й сьогодні співпрацюємо та реалізовуємо творчі проєкти.
В Україні, здебільшого під впливом цих міст, було написано багато моїх творів, як от: «Київські ескізи» для скрипки та фортепіано, «Київська соната» для альта і фортепіано, «Чернігівська фантазія» для скрипки й фортепіано, «Шість народних пісень» на українські вірші для баса та струнного оркестру. «Ліричну симфонієту» на теми українських романсів для низького голосу, фортепіано, скрипки, віолончелі, ударних і струнного оркестру я написав у Баварії.
– Дебют на «Київ Музик Фесті» оркестру «Камерата Чернігів» став родзинкою фестивалю. У програмі звучав Ваш твір «Шість експромтів» («Sechs Impromtus»). Чи не могли би трохи розповісти про цю композицію: історію її створення та коло образів, головні ідеї, які хотіли донести до публіки?
– Музикознавці завжди намагаються знайти сенс у написанні того чи іншого опусу. Але ми, композитори, приходимо до задуму своїм шляхом. Спочатку виникає якийсь духовний поштовх, що змушує сісти за робочий стіл і розпочати реалізацію творчого поривання.
– Хочу поставити пряме запитання: олівець чи комп’ютер?
– Безумовно олівець! Кожен такт, кожну ноту я пишу на папері, інструментую теж усе олівцем. Найважливіший мій інструмент – ластик. На комп’ютері я тільки набираю, але то вже чисто механічна робота. Проте чернетки я нікому не показую, бо для мене це дуже інтимна річ.
– Наприкінці нашого інтерв’ю дозвольте задати традиційне запитання про ваші творчі задуми й чи плануєте в найближчому майбутньому знову виступити з концертом в Україні?
– Так, я маю один проєкт, але поки це таємниця. Можу відповісти на запитання щодо перспектив літературної діяльності. Зараз пишу опис від 1955 року і до сьогодні, який назвав «Розломи та суцільні розломи». У моїй книзі центральне місце посяде не творець чи мистецтво загалом, а час! Ітиметься про події, що відбувалися в світі паралельно з написанням того чи іншого музичного твору.
Планую в травні побувати в Чернігові й виступити з оркестром «Камерата Чернігів». До програми включені: «Лірична симфонієта», Меса C-dur Франца Шуберта для хору, солістів та оркестру, а також три твори Яна Сібеліуса для струнного оркестру й литавр.
– Бажаю вам здійснення усіх задумів і творчих планів. Чекаємо з наступним візитом до України!
Розмову вела Тетяна НЕВАЛЬОННА
Допомогу в перекладі з німецької на українську надала Оксана ПОПСУЙ
