Хто не чув хітів «Ти подобаєшся мені», «Ні обіцянок, ні пробачень», «Не йди»? Мабуть, усі чули і знають їхніх виконавців, але мало кому відомий автор.
Знайомтесь: Сергій Лазо – особистість, яку письменник Андрій Курков назвав «людиною-оркестром». А як інакше назвати персону, котра одночасно є артистом, музикантом, співаком, композитором, поетом, драматургом, продюсером, модератором культурно-мистецьких імпрез? Серед виконавців його творів – Василь Зінкевич, Віктор Павлик, Гайтана, Наталя Сумська, Оксана Пекун, Олексій Глизін, Ірина Сказіна та багато інших талановитих вокалістів.
Тернополянин Сергій Лазо – автор чотирнадцяти книжок і п’яти дисків. Член національних спілок письменників і журналістів України.
Концертує, завжди нерозлучний із гітарою. Захоплюється живописом, сучасним балетом і подорожами на повітряній кулі. Великий шанувальник джазу.
Любить своїх читачів, слухачів і сподівається на щиру взаємність.
Пропонуємо увазі читачів одне з його оповідань. Це – фрагмент міні-повісті «Музиканти йдуть зі світу»
8 вересня 2009 року під час риболовлі трагічно загинув талановитий автор-виконавець В’ячеслав Хурсенко. Це, як і тексти його пісень, реальний факт. Усе інше в цьому оповіданні фантазійне і може не збігатися зі справжніми подіями…
У понеділок риболовля зірвалася, був виступ у Херсоні. Та й безглуздо братися до чогось цього дня: понеділок, як мовиться, − день важкий. Переграли на вівторок. Повернувся уранці, дуже хотілося розслабитися. Збиратися заздалегідь не було потреби, все необхідне – у багажнику: вудки, підсак, розкладний стільчик. Давно збирався порибалити в Шепелі: й від Луцька недалеко, і добре клює. Риба в певних місцях підгодована, з хазяїном ставка давно домовлено − чужих не підпускати, тільки свої.
Іще зранку Славко відмовився від компанії, тому виїжджав сам. В останні роки він полюбив самотність, точніше, навіть не самотність, а самоту, тому що самотність була з ним завжди: і в дитинстві, коли батько залишив сім’ю, і в юності, коли вчився на фельдшера, мріючи про кар’єру співака, і коли займався музикою, граючи на віолончелі, але мріючи про електрогітару. І в армії, і потім, уже дорослим, серед музикантів, у ресторанах, на концертах. Навіть кохання, що ураганом увірвалося в життя піснями Юрія Антонова й набуло вигляду запаморочливої Тетяни, на вісім років старшої за нього, закінчилося крахом і самотністю – усе тим же до нудоти знайомим станом власної непотрібності. «Жил-был хороший малый, жила-была она. Он был её игрушкой, глотком её вина…» − наспівував він свою давню пісню, що залишилася в тих далеких 1980-х.
Увімкнув запалення. Машина тихо буркнула і слухняно завелася… Були в житті, звичайно, й радісні моменти: дочка, пісні, риболовля, машина, – його царства, його володіння, де можна бути недосяжним і щасливим. «Ауді А-6», нехай не останньої моделі, з восьмирічним стажем, − вірний бойовий кінь німецької породи і надійності. На ній він об’їздив майже всю Україну, не зірвавши жодного концерту. Всі попередні автомобілі – і перший «москвич», і крута на ті часи «вісімка» − не варті й підметки «ауді», котру він любив, якою таємно пишався, розуміючи при цьому, що є море нових «наворочених» тачок із гучнішими брендами. Славко ненавидів позерство й понти, життя навчило радіти тому, що мав… Разом із двигуном прокинувся плеєр, із динаміків полинула шоста пісня його диска «Крик білих журавлів»:
«Я не могу понять, какой сегодня день,
И потому мне всё равно, который час.
Я так давно уже не вижу свою тень,
И только вижу блеск её красивых глаз…»
Він мало коли слухав свої пісні в машині, хіба що на етапі перевірки студійного запису або якщо комусь демонстрував. Пісні приїдалися на концертах, зазвичай не збігалися з настроєм, але він їх любив, усі, загалом, – це була пристрасть на все життя. А вчора раптом захотілося прокрутити «Журавлів», знову наринула хвиля спогадів і щемливого почуття знесиленості: альбом скажено подобався друзям і зовсім не хвилював продюсерів, менеджерів FM-ів і телепрограм. Грошей на розкрутку не було, а останнім часом їх бракувало навіть на запис нового альбому, попри те, що тексти й музика свої, як, до речі, й вокал, і гітара.
Чому пісні не йдуть у народ? І чого взагалі хоче цей народ? Сказав же якось у студії Володя Бебешко: «Я розкручу кого завгодно, питання лише у цифрі. Тобі коштуватиме дешевше − маєш готові пісні…» І цифру назвав: сто штук «зелених», це − якщо з нуля. Зірка з нічого за сотку! А що за душею? Невже публіка настільки дебільна?! «А яка ж вона? − підігрівав внутрішній голос. − Саме така і є: максимум напруження для ніг і мінімум − для голови». – «Ні, ні, адже люди приходять на концерти, кричать “браво”, дарують квіти, купують касети, диски. Отже, слухають…» – «Ну, і де твої концерти?..»
Концерти були, але мало. Не те щоб нікуди не кликали і нічого не пропонували. «Просто за ці гроші не поїду. Нездарам платять у кілька разів більше. Не хочу! Не поїду!» І не їхав. Раз, другий… Дзвінків поменшало. Але жити за щось треба. Та ще й дочка в столичному університеті навчається…
Такі невеселі міркування провокували хвилю досади, і, ймовірно, тому опускалися руки й дедалі частіше накочував свинцевий депресняк, коли нічого не хочеться, а єдине бажання, що виникає, − послати всіх «на фіг».
«Мне так не верится, что мне немало лет,
А призрак счастья улыбается другим.
Я очень часто выключаю в доме свет,
Я этот мир люблю давно уже таким.
Мне показалось, я так мало говорил
Любимой женщине красивые слова,
Я с этой женщиной безумие творил,
Но это новой нашей повести глава».
А ця тема завжди була особливою і не пізнаною. Майже всі пісні Славка оповідали про кохання і майже всі вони припускали його трагічну надірваність. Він не був обділений жіночою увагою, радше навпаки. У юності навіть склав донжуанський список, і однолітки йому заздрили. Але набагато змістовнішим був інший документ, навіть не документ, а сповідь душі − його пісні. У них вирували стихії всіх сердечних хвороб, перемог і поразок, радісних надій і сумних розчарувань. Тут він і король, і блазень, і мандрівник, котрий просто заблукав, приречений шукати вихід із лабіринту спокус, пристрастей, захоплень, обманів. Загалом, як мовиться, «ніщо людське не чуже».
«Мне не было семнадцати,
ей было двадцать пять,
Когда она решила меня околдовать…»
Так починалася школа кохання. І чимало вчительок та однокласниць було в ній.
Тепер у динаміках звучала «Не виню», і пригадалась інша історія: про руду танцівницю, канікули на Шацьких озерах, шалені почуття та зради − зворотний бік любові.
«Ты удалялась все дальше и дальше,
Я задыхался от пауз и фальши,
как жаль…
Не виню, так и знай,
Это был мой лучший танец
Между смыслом тьмы и света.
Не хочу, но прощай,
Будь как прежде недоступна
И легка, как бабье лето…»
Яка пісня! Її викупили в Москві, хотів співати Авраам Руссо (тоді він був на піку популярності). Але не склалося. Заспівав автор, і кліп зняли, і в «Шлягері» відзначили, але хітом пісня не стала.
Ні про що не написано стільки пісень, як про кохання. Вони різні, тому що в кожного своя любов, своя невідкрита планета, котру до кінця ще ніхто не пізнав і не вивчив. Цього разу планета постала в образі міського тролейбуса з пасажиркою, яка випромінювала фантастичне сяйво…
Ольга їхала з найкращою подругою Свєтою – до неї у гості. Краєм ока запримітила людину, яка спрямувала на неї серйозний погляд. Докучання на вулиці, в громадському транспорті − у наш час звичайна річ, але цей «персонаж» ніби й не приставав. Просто дививсь, як загіпнотизований. Дивувало і те, що одягнений він був якось нетрадиційно для однолітків: костюм, сорочка, краватка замість звичних джинсів, майки та куртки. На зупинці дівчата вийшли, слідом за ними й він. Підійшов, відрекомендувався й попросив подругу залишити їх tet-a-tet. Нахабство, звісно, неймовірне, проте Світлана зрозуміла важливість моменту і миттєво зникла. Незабаром вони з Ольгою одружились, а через рік народилася Марія.
Славко ностальгійно згадував цю історію, витала ідея зробити з неї пісню, але руки не доходили. Втілився тільки фінал:
«А за вікном стоїть весна,
Птахи так радісно співають,
А любі подруги мої
Мене до шлюбу проводжають!
Шумить Палац урочистих подій,
Проштампували і навперебій
Дружина плаче – я вже не дійду,
Чи то на щастя, чи то на біду…»
Час минав, життєві колізії і чуттєві катастрофи переконали: як би принадно не виглядали невідкриті острови й океанська далечінь, немає нічого надійнішого за свій дім. Для когось нехай він невисокий і непоказний, зате, мабуть, єдине місце, де тебе по-справжньому люблять і чекають.
«И кричу в толпе прохожих, незнакомых,
непохожих
Голосом оставшейся любви…»
«И ты простишь меня ещё, ещё, ещё
в последний раз,
И я останусь навсегда в плену твоих
красивых глаз…»
Справжня біда постукала в двері сім років тому, коли лікарі діагностували в нього цукровий діабет. Славко, маючи медичну освіту, знав, що на нього чекає, але, як усі молоді люди, сподівався на краще й у відчай не впадав. Навіть коли інсулін уже став життєво необхідним і постійно був під рукою, міг випити з друзями і не виснажував себе дієтами. Колов у ногу, прямо через джинси, і сідав за стіл. Після уколу потрібно було щось з’їсти, тож про всяк випадок завжди мав баночку меду…
Але попереду – риболовля, цих кілька годин кайфу, коли ніхто й ніщо не заважає бути самим собою, можна розслабитись і злитися з природою, послухати, які пісні співають карасі та коропи, ховаючись у заростях очерету. Луцьк залишився позаду, обабіч дороги потягнулися посадки, що безсоромно смітили вересневим листям. Славко простягнув руку до програвача і замінив диск. Тепер звучав улюблений Майкл Болтон. Озвався телефон, довелося зробити музику тихіше. На табло висвітилося: «Молдаван. Трускавець».
− Ти на риболовлю? Тоді слухай анекдот: «Зустрілися два дружбани, один одному й каже: “Поїдемо на риболовлю? Купимо горілочки, візьмемо дівчаток…” – “А вудки?” – “Вудки? Ну, гаразд, вудки теж візьмемо…”» Як тобі? Закладаємося на 100 баксів, що ти мене зараз про щось запитаєш?
− Про що?
− Ну, ось і запитав!
Веселий мужик Льоня Молдаван, кличе до Сваляви. Але що там робити? Болтон заспівав голосніше, однак не встиг закінчити свій «Wintage», тому що праворуч проплив покажчик «Шепель» і виокремився поворот, що веде до озера. А ось і з’їзд, трохи похилий, із двома розбитими коліями.
Славко зупинився, вийшов із машини, потягнувся й подався за вудками. Відчинивши багажник, глянув на озеро, що лежало, як на долоні. У воді віддзеркалювалися хмари, подекуди біля берега плавали поодинокі пожовклі листочки − єдине нагадування про осінь, котра тиждень як настала. Але навкруги панувало літо, все ще літо, зі щебетом птахів, метеликами, буянням трав, сонцем і спекою, хоча вечорами дедалі відчутніше віяло прохолодою. По той бік озера тягнулися луги, паслися корови, а на пагорбку мальовничо розляглися троє пастухів. «Волхви! − подумав Славко, іронічно посміхнувшися. − А де ж дари? А зірка на небосхилі?»
Неподалік дороги над водою простягнувся невеликий дерев’яний настил, звичне місце рибалок. Про цей місток ходила легенда, котру багато разів розповідали новачкам за вечірньою юшкою. А звучало це приблизно так: «Розмістився на містку приїжджий чолов’яга років тридцяти п’яти. Солідно, ґрунтовно розташувався. Крісло з підлокітниками. Три вудки закинуто. Причандали всілякі розкладені. Сидить, пиво потягує, спостерігає за поплавцями. З’являється дід. Із простенькою вудкою, коробочкою і явним бажанням порибалити. Добродушний такий. Питає у хлопця:
− Ну, як, синку? Клює?
Той глянув через плече й відвернувся, ігноруючи запитання.
− Не потісню я тебе, якщо ось тут, із краєчку, сяду? − не звертаючи уваги на недружній прийом, посміхаючись, запитав дід. Чужак, нарешті, повернувся:
− Слушай, дєд, ну, тє чо, бєрєга мало? Ти же відіш, тут і одному-то тєсно. Нє помєстімся».
Насправді місток саме на двох і був розрахований. Славко добре це знав, бо з цим дідом тут якось рибалив. Він так само підійшов.
– Не потіснишся, синку? Помістимося?
Славко трохи зрушив до краю. Старий сів поруч на свою коробочку, і вони кілька годин душевно порибалили. Без проблем. Але повернімося до продовження історії:
«Дід огледівся. Інших вільних містків поряд нема, а з берега ловити незручно. Він обернувся до непоступливого рибалки і сказав так само доброзичливо:
− Ну, якщо не помістимося, синку, то збирайся і уйо…уй звідси.
− Чівооооо? Как ето – уйо…уй? Ти чіво, дєд?
− Ну, взагалі-то, це мій місток.
− Що означає – твій?
− Мій. Я його зробив.
− Ну, раз так, то одразу б і сказав! Сідай, вже як-небудь помістимося…
Хлопак неохоче посунув крісло і почав прибирати своє господарство.
Дід не зрушив із місця. Він витримав паузу, почекав, поки той зверне на нього увагу, і спокійно закінчив:
− Ні, синку. Не помістимося. Збирайся, кажу, і уйо…уй. Нам із тобою тепер скрізь тісно буде…»
Славко не збирався ловити з містка. Вузькою стежиною спустився в долину, там і влаштувався. Спорядив вудку, дістав мастирки − делікатес для карпів і карасів, який ніколи не купував, а робив сам, немов алхімік, котрий чаклує над таємничим варевом. Щоправда, інгредієнти були цілком повсякденні: манка та горох.
Закинув. Що ловити? Підводних лускатих мешканців? Слова, без яких не буває хороших приспівів? Славу, що завжди запізнюється? Визнання, пристойні гонорари з казкових піратських скринь? Очманілу любов і ризик втратити остаточно й безповоротно голову?..
«Крик белых журавлей, между берегов
моей печали
Я думаю о ней, в паутине слов
дыша едва ли…»
Поплавець потягнуло вбік, потім він випрямився й завис у небесній синяві. Зупинився і час. Усе тануло, втрачало контури в цьому дзеркальному відображенні з самотньою хмариною, пірнальником-сонцем і безліччю іскор, що тремтіли у воді. Так само зникали невдачі й розчарування, сотні кілометрів, намотаних на колеса, сплутані нерви, сумніви, бруківки чужих міст, фальшиві посмішки, рукостискання, забуті пісні, втрачені мрії, борги, спорожнілі вокзали спогадів, журавлі, які відлітають, ампули інсуліну, мед, законсервовані образи, анекдоти про музикантів і рибалок, гітара «Fender», голос, що дедалі частіше забуває слова власних пісень…
Ніхто не скаже, звідки поруч з’явився дідусь. Він усміхнувся очима, що сльозилися від сонця, й доброзичливо поцікавився:
− Клює?
− Ще не знаю, тільки-но закинув…
− Ну-ну. Чую, велику рибу впіймаєш.
− Ех, тату, твої б слова, та Богові у вушко…
− Воно так і є, синку, так і є − у вушко.
Сіли, закурили. Славко згадав: недавно телефонувала дружина, запитувала про ліки, сказав їй, що зробив укол, хоча насправді це було не так − інсулін забув у машині. «Залишу на діда вудку, сходжу, вколюся», − подумав він, але саме цієї миті дідусь несподівано зупинив:
− Знаєш, звідки в тебе сахарна хвороба?
Отакої! Ну, дід дає!
− Від нелюбові. І папаня тебе любові своєї позбавив, і мамка за кордон подалась. А поміж людей де любові на всіх узяти? На всіх не вистачить…
Обличчя діда змінювалося на очах: риси набували якоїсь особливої значущості, погляд серйознішав, а простецьку сільську усмішливість відтіняла мудра, трохи сумна доброта.
− Ти, хоч і доктор, але маєш відати: всіх хвороб пігулками не проймеш! Хто на що хворий, про те й співає. Як там у тебе?
«В городе моём, ну, что-то
стало одиноко мне,
А на календаре напомнит осень
зло о предстоящем дне.
Может потому, что опустели гнёзда
перелётных птиц,
Или потому, что надоели мне улыбки
серых лиц…»
Ось уже й осінь, і день майбутній настав. І про птахів ти сказав правильно: всі ми − птахи перелітні. Отже, пора, вже час.
− Батьку, послухай! Хочу тебе про щось попросити: залишися тут на хвилинку з вудкою – я до машини збігаю.
− А ти не метушися. Зараз клювати буде.
Славко посміхнувся:
− Велика, кажеш?
− Велика. Таку ти ще не ловив, – відповів старий і раптом дивним чином пропав.
Усе довкола змінювало контури, і земля попливла під ногами. Славко відчув фантастичну легкість і почав повільно злітати. Так спливають із дна темної річки, звільняючись від водоростей, старих корчів, хвороб, заздрості, байдужості підводних мешканців, яким усе обридло. Розкинувши крила, він летів назустріч сонцю і гармонії звуків, у якій лунали всі улюблені, написані й ненаписані пісні, симфонії, вірші, листи, освідчення в коханні, відкриття таємниць і невідомих просторів. Назустріч потоку ніжності, що тримала на крилі.
Ах, ця солодкість польоту, що п’янить, і свобода, свобода душі, втомленої від земної геометрії! Лети! Одна влада панувала над світом, одна сила − сила любові. Її дотик простягався від світу, щойно залишеного, але такого, що пам’ятає, сумує, любить. Від свічки, запаленої в єрусалимському Храмі Господньому, від сотень тисяч вдячних слів, що рвуться на волю з вуст, листів і космічних електронних мереж: «В’ячеславе, хоч Вас і нема вже серед нас, Ви там, де завжди щастя, спокій і світло! Хочу сказати Вам ВЕЛИЧЕЗНЕ спасибі за Ваші “вдушупроникаючі” пісні… Я дуже люблю пісню “Крик білих журавлів”, слухаю її дуже часто, отримую задоволення та якийсь спокій на душі… У мене скоро весілля, і я хочу під цю пісню танцювати зі своїм коханим. Думаю, Ви не будете проти…»
Ні, він не проти. І не проти того, що похорон став його останнім земним концертом: коли після траурної відправи з храму винесли тіло В’ячеслава Хурсенка, народ зустрів його оплесками. Такі оплески дорогого варті!
− Нема кінця любові небесної, як і нема меж земної печалі, − пробурмотів старець у чернечій сукні й подався берегом, невидимий людському оку, тобто й пастухам, котрі давно спостерігали за синьою іномаркою, що самотньо маячила на пагорбі, за дивним рибалкою, який, закинувши вудку, сам із собою розмовляв, а потім прямо в одязі безглуздо заваливсь у воду й руками махав, наче плисти кудись збирався.
Явно помилився Славко, охрестивши їх «волхвами». Прості сільські пастухи. Бо якби справді були волхвами, неодмінно запримітили б і старця, і сяйво, що виникло над розпростертим тілом, і крик білих журавлів, і невидиму в ясному небі зірку, що випромінювала світло і спокій.
Coda.
Cергій ЛАЗО
Друковану версію див.: Сергій Лазо. Остання риболовля В’ячеслава Хурсенка // Музика. − 2012. − № 2. − С. 52−55.
