Академічний камерний хор «Хрещатик» на сьогодні є одним із провідних мистецьких колективів держави, відомим не лише в Україні, а й за її межами. У творчості артистів останнім часом спостерігаються нові цікаві тенденції, що відзначають як професіонали, так і слухачі. Серед них, зокрема, – створення оригінальних тематичних програм. Дві з них були показані нещодавно у Києві. Йдеться про гранд-концерт «O, FORTUNA!», присвячений 160-річчю від дня народження Джакомо Пуччині (20 листопада, Великий зал імені Героя України Василя Сліпака Національної музичної академії України імені Петра Чайковського), та полярно протилежну за жанром і змістом імпрезу «Choir Smiles»/«Класика жартома» (23 листопада, Київський будинок актора)
Нам вдалося поспілкуватися з художнім керівником і головним диригентом хору, заслуженим артистом України Павлом Струцем. Він розповів про непрості реалії сучасного життя муніципального колективу, пошуки нових шляхів у мистецтві та плани на майбутнє.
– Оскільки ми зустрічаємося напередодні вашого проекту до 160-річчя Джакомо Пуччині, розкажіть про нього.
– Сама ідея виникла у нас наприкінці минулого року, коли було вирішено зробити до Дня гідності й свободи яскравий концерт. Ми такі імпрези проводимо щороку. Минулоріч гостем хору «Хрещатик» був Андрій Бондаренко, відомий співак, який виступає на провідних сценах Європи. Він виконував твори зі свого репертуару. Цього разу вирішили запросити солістів із Національної опери України – Тетяну Пімінову, Ксенію Бахрітдінову, братів Петра і Павла Приймаків, солістів КМАТОБ для дітей і юнацтва Дарію Литовченко, Сергія Москальчука та інших.
На жаль, камерним складом хору ми маємо мало можливостей виконувати класичну музику видатних європейських композиторів із якоюсь світовою зіркою. Але для нас було принциповим, щоби 20-21 листопада саме у Великому залі НМАУ імені Петра Чайковського проходили концерти, присвячені людям, які загинули на Майдані.
– Десь із 2015 року колектив став експериментувати у напрямку хорового театру…
– Насправді це розпочалося ще 2007-го, із приходом на посаду генерального директора Андрія Воїнова, – людини, яка мислить креативно та прогресивно, –натхненника нових ідей і пошукача створення оригінальних напрямків у сучасній академічній музиці та, зрештою, призначення мене на посаду художнього керівника. Ми запровадили проект «Сонцеворот українського обрядового співу», прив’язаний до календарного циклу народних свят. У першому концерті були обіграні зимові обряди, далі – «Діво-Весно», де звучали веснянки-гаївки, потім купальські ритуали й обжинкова програма «Весільний хліб». Співпрацювали з хореографом Аллою Рубіною – нестандартною людиною, котра не обмірковує все заздалегідь, а народжує ідеї спонтанно. Мабуть, у цьому – її родзинка, й у результаті виходить гарний продукт. То були цікаві програми. Дві з них – «Купало» й «Весільний хліб» – існують донині.
– Програму «Класика жартома» ви називаєте виставою. Вона ігрова?
– Звичайно! Ідея була створити гумористичну програму на основі відомих класичних шлягерів, таких як «Політ джмеля», «Турецьке рондо», «У печері Гірського короля», фрагменти з опер «Весілля Фігаро», «Севільський цирульник» тощо. Ми запросили до співпраці талановитих композиторів Вероніку Тормахову і Євгена Петриченка, які зголосилися зробити з інструментальної музики хорові аранжування. Вони запропонували класичні мелодії поєднати з популярними піснями. Наприклад, «Суліко» і «Болеро» Равеля, «Циганську пісню» з «Кармен» і відому композицію рок-гурту «Nirvana», «Алилуя» Генделя і «Марш переможців» із фільму «Зоряні війни». Ви, мабуть, не уявляєте, як воно звучить разом, але ці абсолютно нестандартні ідеї дуже тонко, органічно, красиво втілені, – складається враження, що так було завжди! Це додає шарму й викликає інтерес у публіки.
– Однак усе треба було виструнчити в єдину музичну лінію, яка відтворює емоції, посилює драматичну дію на сцені…
– Так, це дуже складно. Проект зазнав поневірянь, мав різних творців, але зрештою вийшов цікавим, тому що кожен, хто долучався до нього на певних етапах, вносив щось своє. Певну крапку в цьому процесі поставила Олена Столярова, але остаточно все «обгорнула й зробила цукерку» Анастасія Гнатюк. Зараз вона – один із найцікавіших, надзвичайно креативних молодих режисерів. Її узяли працювати до Національної опери.
– Ідея хорового театру – не нова. Різні хори, в тому числі українські, звертаються до неї. Скажімо, Олександр Вацек з «Ореєю», Микола Гобдич із хором «Київ»… Це якась тенденція?
– Ні. Ми, наприклад, щороку створюємо якусь сюжетно-тематичну програму. До речі, автором та ідейним натхненником усіх наших новаторських перформансів є саме Андрій Воїнов. Перед «Choir Smiles» поставили «Українське намисто пісень» – новий погляд на фольклор. Нестандартне сучасне аранжування й акторська гра дозволяють подати українську народну пісню, – здавалося б, таку відому й часом заїжджену, – в абсолютно несподіваному світлі. Ми цю програму протягом трьох років показуємо й збираємо повні зали.
– Для колективу це важливо!
– Справа в тому, що наші програми – квиткові, в нас практично немає безкоштовних концертів. Ми повинні виконувати певні плани, – проблема самоокупності.
– У хору є своя публіка, яка відстежує саме ваші виступи?
– Так. Ми живемо в середовищі, де на класичну музику приходять люди, які її розуміють або добре знають. А щоб залучити ширше коло слухачів, потрібне щось особливе, і саме це стало причиною звернення до театралізованого напрямку в творчості. Ми багато робимо в цьому плані. Приміром, «Happy Day» – зовсім нова програма. Вона народилася влітку, пару тижнів тому була поставлена вдруге. Містить найкращі спірічуелси, які ми змогли знайти. Із цим – проблема, тому що у нас не завжди є доступ до музики, котра подобається, слід вести переговори з володарем авторських прав і, зрештою, за ноти треба заплатити немалі гроші: від 100-150 євро. Вийшла хороша музична добірка, яку Анастасія Гнатюк дуже гарно поставила, – кожна композиція має свої рішення: ігрові, сценічні, пластичні. Артисти у нас – молоді, креативні, їм це надзвичайно цікаво…
– Що, думаю, додає стимулу в роботі.
– Звичайно! «Choir Smiles» ми ставили вже увосьме. Дуже непросто, коли випадає хтось із артистів і слід ввести у програму нову людину, яка мусить вивчити напам’ять 30 партитур, до того ж їй треба рухатись на сцені… Важко за короткий термін упоратися з таким обсягом матеріалу. Кадрова зміна – значна проблема. Причини різні, в тому числі й економічні. Нам надзвичайно складно змагатися з національними колективами: зарплатню маємо як мінімум удвічі меншу, а працювати потрібно часом набагато більше.
– Хор «Хрещатик» створювався як колектив, спрямований на популяризацію сучасної української музики. Ви співаєте багато творів українських композиторів, берете участь у провідних українських фестивалях «Київ Музик Фест», «Музичні прем’єри сезону» та багатьох інших.
– Постійніми учасниками цих фестивалів ми є вже давно. А от останні чотири роки даємо як мінімум по два концерти – духовної й світської музики.
– Як ви з усім управляєтеся? Адже це – різні полюси. Одна річ класика, інша – сучасна музика, хоровий театр тощо.
– На початку було дуже складно. Це ж не просто перемкнути якийсь клапан у собі. Коли ми виконували різні програми, причому не тільки за стилістикою музики, а й за манерою звуковидобування, – приміром, хіти з кінофільмів, шлягери ХХ сторіччя, а потім, наприклад, концерти Веделя, я й сам мусив дещо долати в собі. Але зараз це вже відпрацьовано.
– Це свідчення високого професійного рівня – акторського і вокального.
– Виконавська форма колективу на даний момент – дуже хороша. Минулого року ми виступали у Польщі на одному з найпрестижніших міжнародних фестивалів духовної музики «Хайнувка», де змагалися з надзвичайно сильними колективами з Росії, Литви, Білорусі й інших країн і достатньо впевнено перемогли. Звучала музика Артемія Веделя, Симеона Пекалицького. Ми отримували неймовірне задоволення від того, що робимо. Видно це відчули не лише ми, а й члени журі та зал, які за умовами змагання не мали права аплодувати після виступу конкурсантів. Сам голова журі Ромуальд Твардовський не витримав і почав плескати в долоні, а за ним і всі інші.
– Зараз у нас відбувається якийсь сплеск конкурсів: вокальних ансамблів і хорів імені Дмитра Бортнянського, вокалістів і хорів у Тернополі, хоровий конкурс імені Леонтовича, який відроджується після 8 років забуття. Тобто українська нація вкотре демонструє свою співочу природу і спроможність долати економічні труднощі. Із чим це пов’язано, як думаєте?
– Якщо взяти останнє десятиліття, Київ, зокрема НМАУ імені Петра Чайковського, то я пов’язав би це з появою на чолі студентського хору Євгена Савчука. Нині виконавська майстерність і педагогічна практика вийшли на абсолютно новий рівень. Кожен майбутній хормейстер підходить до свого «інструмента» – хору – і самостійно робить програму. Він знайомиться з абсолютно різною музикою: то може бути епоха Відродження, романтика тощо. І це виховує музикантів високого гатунку. Тим більше, коли біля керма стоїть дійсно видатний майстер своєї справи. Студенти мають можливість чути його, працювати під його керівництвом і навчатися тому, що він їм дає. Надзвичайно важливо і те, що хорова спільнота активізувалася під керівництвом Олександра Тарасенка – нового голови Хорового товариства імені Миколи Леонтовича. За його ініціативою проходить багато заходів, літні хорові академії, концерти тощо. Сформувався новий фундаментальний підхід до виховання майбутніх диригентів. Якщо раніше багато хто з випускників вишів хотів залишитися в Києві, то зараз вони їдуть до себе на малу батьківщину і створюють там чудові хорові колективи.
– Традиційне запитання про найближчі творчі плани.
– Готуємо цікавий проект до Дня Миколая на основі відомої повісті Чарльза Діккенса про Скруджа. То – авторська музика композитора Андрія Бондаренка. Я здивований як він зумів абсолютно не українську історію адаптувуати до наших реалій.
– Що ж, в очікуванні нових мистецьких вражень щиро бажаємо вам успіху!
Ольга ГОЛИНСЬКА, музикознавець
Фото з архіву колективу
