Зараз у Києві триває XXVI Міжнародний фестиваль «Музичні прем’єри сезону». Попри значні фінансові проблеми, форум проходить успішно, при переповнених залах. Пропонуємо згадати, як проходив цей фестиваль кілька років тому
Поговоримо про фестиваль. Який? «Музичні прем’єри сезону-2012». Однак у заголовку статті він не зазначений навмисно, оскільки прем’єри можна вважати прикметою будь-якого сучасного – вітчизняного і, думаю, не тільки – фестивального марафону. Автор пропонує читачеві разом кинути ретроспективний погляд на події цьогорічного форуму, проаналізувати музичні новації – чи були вони взагалі і які саме, а також дешифрувати зміст запропонованої «дивної» назви…
Арт-фест як хаосмос – матриця альтернативної множинності…
Спершу про назву. Вона й насправді може видатися незрозумілою. Чому під знаком Чумацького Шляху? І що таке хаосмос?
Щодо відповіді на перше запитання, то у слухачів, які стежили за фестивальними колізіями, одразу ж виникне паралель із фолк-симфонією для солістів, хору й оркестру «Чумацькі пісні» Володимира Зубицького, яку рівно через тридцять років від моменту написання (1982 р.) презентували на відкритті форуму. Та ця думка є слушною тільки почасти, оскільки словосполучення Чумацький Шлях тут ужито не в конкретному, а символічному сенсі, про що і йтиметься далі.
А от стосовно хаосмосу поговоримо просто зараз. Це визначення, яке підхопили й полюбили сучасні культурологи, належить славетному ірландському поетові й письменникові, яскравому представникові модернізму першої половини минулого століття Джеймсові Джойсу. Найбільше він відомий за романом «Улісс», однак термін, що нас цікавить, застосував в іншому, експериментально «словотворчому» опусі – «Поминки за Фіннеганом». Хаосмос як філософське поняття являє собою синтез трьох складових – Хаосу, Космосу й Осмосу, по суті ж – це стан рівноправного злиття Хаосу й Космосу, а виходить, Безладдя й Порядку.
Як культурологічна категорія хаосмос є синонімом постмодернізму. Але найголовніше, – цей термін напрочуд точно характеризує сучасну епоху. На думку ідеологів постмодернізму, зокрема, французів П’єра-Фелікса Гваттарі й Жиля Делеза, ми живемо в часи «між-буття», тобто між Космосом (гармонією) і Хаосом – у період граничної нестабільності в усьому, добу такого собі «гармонійного хаосу». Одним словом, хаосмос – це простір множинності різного, царина тотального плюралізму.
От такою хаосмосною постає для нас сучасна музична культура. Такими ж є і наші арт-фести. Їхня «ахіллесова п’ята» – відсутність тематичної скріпи, єдиної ідеї-фабули, про що вже не раз писалося, у тому числі й на сторінках журналу «Музика». Нинішні «Прем’єри сезону» не становили виключення. Фестиваль, як і всі інші, віддзеркалив хаосмосні тенденції сучасного мистецького процесу, але зробив це по-своєму, додавши мозаїчному музичному просторові неповторних індивідуальних барв.
Альфа й Омега «Прем’єр-2012»
Після серйозного успіху минулорічних «Прем’єр» фестиваль-2012, здавалося б, дещо поступився завойованими позиціями. Але це не так! По-перше, фест – живий організм, тому кожний новий форум не може бути копією попереднього. А по-друге, головне для фестивальної програми – інтригувати слухачів цікавими творами, мати власне обличчя. Якими ж були позитиви форуму?
Загалом склалося враження, що куратори, прагнучи «витягнути» нинішній фестиваль на високий рівень попереднього, кульмінацією якого була довгоочікувана прем’єра фолк-опери «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича, і цьогоріч шукали якийсь давно не виконуваний твір. І розрахунок виявився правильним – фолк-симфонія «Чумацькі пісні» Володимира Зубицького стала родзинкою програми вечора-відкриття. Та фест мав також інші цікаві здобутки.
Розпочалися «Прем’єри», як і торік, із преамбули, – стартували одночасно і в рамках відкриття Першої київської міжнародної бієнале сучасного мистецтва «Arsenale-2012». А цей арт-проект, без перебільшення, – справжній мегапрорив вітчизняної культури на світову арт-сцену, адже на ньому були презентовані наші художники, перформери, інсталятори серед зірок, чиї імена давно завоювали світовий олімп contemporary art. Тому важливо, що й вітчизняний музичний компонент в особі «Київської камерати» (диригент – Валерій Матюхін) засвітився в арт-панорамі «Arsenale». Прозвучала «Ослина симфонія» американського композитора Натанієля Робіна Мана, популярного на міжнародній арені майстра звукового дизайну.
Фестивальний предикт містив іще два проекти. Перший – концерт духовної музики: «Реквієм» для солістів, мішаного хору й камерного оркестру литовського автора Ремігіуса Шилєйки та «Страсті Господа Бога Нашого Ісуса Христа» для солістів, хору, органа й оркестру українця Олександра Козаренка. Правду кажучи, «Реквієм» справив дещо сумбурне враження, – імовірно, через огріхи у виконанні: недостатню злагодженість звучання хору й оркестру, не зовсім зрозумілу інтерпретацію, що «завуалювала» авторський задум. «Страсті» ж Козаренка, чіткі за формою, гарні своїм мелосом, оригінальною авторською логікою, попри певну еклектичність мови та стилю, навпаки, залишили приємне, цілісне, по-ренесансному повнокровне акустичне відчуття. Друга акція – спільний «Концерт концертів» двох камерних ансамблів, які постійно беруть участь у київських фестах – «Рикошет» і «Nostri temporis», заінтригувала гучною назвою. Що ж, кураторам у провокативності не відмовиш. А результат – увага слухачів і повний зал.
Важлива ознака «Прем’єр-2012» – широке представництво музики молодих авторів. Подеколи здавалося, що фестиваль відбувається у форматі «два в одному», своєрідно об’єднуючи традиції «Прем’єр» і «Форуму молодих». Цей фактор зіграв на користь «Прем’єрам». Тому що за контрастом із творчою продукцією композиторів старшого покоління опуси молодих розкриваються краще, їхня музика у сукупності окреслює шляхи подальшого розвитку мистецтва, проглядаються перспективи й спадкоємні зв’язки або відсутність таких.
Серед беззаперечних позитивів цьогорічного фестивалю слід назвати численних гостей. Незважаючи на те що будь-який міжнародний форум знайомить слухачів зі здобутками закордонних колег, далеко не завжди вони можуть приїхати на виконання. Цього разу ситуація була, прямо скажемо, винятковою: до Києва завітали імениті гості, кожен із яких представляв національний стиль, – Зигмунт Краузе (Польща), Олександр Чайковський (Росія), Галина Григор’єва (Естонія), Зіта Бружайте, Ремігіус Шилєйка, Відмантас Бартуліс (Литва), Рауф Алієв (Азербайджан), Росселла Спіноза (Італія), Вєліслав Заїмов (Болгарія), Віллявіченціо Гроссман (Перу–США), Сід Ахмед Беллі (Алжир), Іраді Сабаї (Франція) та інші.
І, нарешті, останній вагомий аргумент на користь успішності нинішніх «Прем’єр» – багато цікавих програм. До них, зокрема, належали: концерт-відкриття із уже згадуваними фолк-симфонією «Чумацькі пісні» Володимира Зубицького й Фортепіанним концертом Зигмунта Краузе; концерт камерної музики «Альянс» із творів литовських і українських авторів у виконанні Каунаського струнного квартету (Литва) і київського струнного квартету «Cоllegium»; концерт камерного хору «Київ» із духовних творів Віктора Степурка й Валентина Сильвестрова; концерт «Київських солістів», у рамках якого пролунали чудові твори Вікторії Польової (камерна кантата «Музика літа»), Галини Григор’євої («На постриг цариці Євдокії») і Олександра Чайковського («Далекі сни дитинства») із блискучими солістами – Людмилою Чайковською (скрипка, Росія) і Назаром Кожухарем (альт, Росія).
«Київська камерата», якій не звикати до лідерства у фестивальних марафонах, і цього разу не підвела. Вона виступила із трьома концертними програмами. І справа навіть не в концептуальній продуманості цих імпрез, а в тому, що в усіх трьох фактично не було жодного прохідного твору (загалом їх прозвучало вісімнадцять!).
Гадаю, наведений список непересічних подій буде неповним без проекту «Електроакустика-2012» під традиційним кураторством композитора Алли Загайкевич. І хоча «непосвячених» ця акція, як і попередні, не вразила, проте сама мисткиня наполягала на її нестандартності, навіть екстраординарності.
Підсумовуючи, можна додати, що репрезентація творчості майстрів національних шкіл близького зарубіжжя, а литовської – в окремому концерті стала для «Прем’єр» (не тільки цього року, а фестивалю взагалі) особливою прикметою. Що ж, тенденція знакова, тим більше якщо врахувати позитивну динаміку у відродженні контактів із колишніми радянськими республіками, яка намітилася останніми роками.
Між Сциллою і Харибдою…
Фестиваль, як хаосмосне явище, апріорі не може мати ясної структури. Але культурологічний феномен хаосмосу існує на різких контрастах і крайнощах. Це його Сцилла й Харибда. І «Прем’єри» досить яскраво оголили цю матрицю.
Місце Сцилли посіла фолк-симфонія «Чумацькі пісні» Володимира Зубицького на тексти українських балад та історичних пісень. Полюс Харибди репрезентували кілька «просунутих» проектів: музичний перформанс із «Ослиною симфонією» Натанієля Робіна Мана у виконанні «Київської камерати», «Концерт концертів» камерних ансамблів «Рикошет» і «Nostri temporis», а також звуко-інсталяційна «Електроакустика» Алли Загайкевич. Тож на одній чаші ваг – традиція, на іншій – мистецтво, що відбиває актуальні тенденції поточної реальності.
Неоднозначність слухацької реакції, як щодо симфонії Зубицького, так і модерних арт-проектів, має цілком логічне обґрунтування. Відсутність одностайного ентузіазму в прийнятті твору Зубицького, попри всі його очевидні достоїнства – яскраву образність, доступну сюжетність, колористичність мелосу, стихійність ритміки, пояснюється, по-перше, ще не забутим минулорічним успіхом фолк-опери «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича, а по-друге, нинішнім культивуванням іншого, ніж то було тридцять років тому, спектра емоцій, коли героїко-драматична патетика відійшла в тінь, історична тематика «не чіпляє» слухача. Що ж стосується contemporary art, то це мистецтво – «на любителя». І хоча ми живемо в епоху тотальної толерантності й зараз нікого нічим не здивуєш, крайнощі, однак, не всім до вподоби.
Музика як форма facultas ludendi…
«Музика є найчистіша і найвища демонстрація самої людської facultas ludendi (ігрової здібності)». Це мудре філософське судження належить видатному голландському мислителеві, відомому історику культури Йохану Хейзінґа. Із ним важко не погодитись: музика є найвищим проявом здатності людини до гри у значенні божественного дару гри фантазії й розуму, а не чисто прикладної форми ігрової діяльності.
Правду кажучи, неабияк набрид постмодернізм, котрий деякі автори розуміють як тотальну деструкцію аж до нівелювання основ і понять про акустичні закони музичного процесу. У такому ключі сприйнялася, приміром, «Трансцендентальна симфонія» Володимира Загорцева – стилістично різнорідний твір, де зовсім відсутні тематизм і чітка структура. Цей приклад не єдиний. Дехто з композиторів, немов за інерцією, пишуть алогічно, пережовуючи другосортну авангардну жуйку, або впадають в еклектику, а то й гірше – банальщину. Тому щиро порадував фестивальний урожай на гарні твори.
Концерт-партита для флейти і камерного оркестру Віктора Степурка, написана в класичній формі та елегійних тонах із динамікою поступового перетворення драматичних барв на світло-акварельні, прозорі, кришталево чисті; Серенада № 4 для оркестру Юрія Іщенка з її множинністю емоційних настроїв; Концерт для труби й оркестру Жанни Колодуб, у якому репліки труби народжуються з марева тиші й наприкінці загасають у мерехтливій звуковій порожнечі; Концерт-рапсодія для труби й оркестру Євгена Станковича, де композитор зманеврував у більш доступну стильову манеру, а розгортання музичного матеріалу є вільним і невимушеним; «Концертна музика» для тринадцяти струнних Вєліслава Заїмова (Болгарія) – своєрідний серпантин розкутого плину музичної думки, – от яскраві художні приклади живої, «здорової» музики. Вона самодостатня, розвивається згідно з уявою й фантазією автора, логічно, як цілісний організм із власними законами буття.
Немов перехопивши ідею відтворення світу та звукової чистоти й естетичності концептуальної семантики, Богдана Фроляк у «Lux aeterna» для струнного квартету й струнних відтворила образ краси, звукоспоглядальності, гармонічної просторовості, у якій музична думка живе, дихає, перетікає в тимчасовій статиці. Невимовно благозвучною, навіть благодатною за аурою загальної емоційної палітри розкрилася авторська думка в камерній кантаті «Музика літа» для скрипки, дитячого хору й струнних Вікторії Польової.
У скарбничці опусів, де музика – чудовий онтологічний феномен, головна героїня й виразниця змісту, ледь не на першому місці перебуває «Інтермецо» для камерного оркестру Валентина Сильвестрова. Мало сказати, що за формою і стилем опус просто зразковий. Він написаний в авангардній манері! Але це – «одухотворений авангард», приголомшлива «космічна пастораль», вражаючий приклад таланту великого майстра, у якого авангардна техніка не перетворюється на вихолощений, стерильний набір звуків, а кожний звук знаходиться на своєму місці, живе в загальній матриці твору. Однак і «Дерево саламандри» Росселли Спінози (Італія), написане в досить жорсткій авангардній стилістиці, не відштовхнуло структурною головоломкою. Навпаки, створило потрібну атмосферу напруги у варіюванні ідеї гри в мозаїці різних звукових моделей.
Згадувати про композиторів, чия творчість у принципі спрямована на культивування й відтворення гармонії та благозвучності, неможливо без імені Ганни Гаврилець. Однак вона й Володимир Рунчак трохи спантеличили шанувальників, – цього разу кожен із них розкрився у дещо новому для себе аспекті. Ганна Гаврилець завжди пропонує цікаві творчі рішення, але легка, іскриста, немов бризки шампанського, світла музика її «Фалери» для камерного оркестру заграла несподіваними бароково-класичними барвами в дусі вітальних ренесансних опусів. Можливо, авторка прагнула направити фантазію слухача шляхом конкретної образності, адже Фалера – планета, яка обертається десь у космічному просторі. Що ж, ідея цілком відповідає змістові музики.
Камерна симфонія № 4 «Semper Fidelis» («Завжди вірний») Володимира Рунчака – прямо протилежний як за емоційною, так і змістовою константою опус. Але він цікавий насамперед тим, що автор немов очистився від надмірної авангардної складності. Тому форма твору вийшла просто бездоганною, а прояснення мови допомогло сприйняти ідею руху від мороку до світла.
Не можна не згадати цікаві камерні твори литовських авторів, чия музика пролунала разом із українською. Остинатні бурдони в «Mosaic II» Зіти Бружайте надавали звучанню невигадливої жанрово-танцювальної характерності. «Сон білої людини» Далії Кайрайтіте своєю програмою трохи збентежив. Чому сон саме білої людини? Невже представники інших рас сплять якось інакше? Однак, попри дивну назву, ідея була цілком ясною: поступове народження танцю з надр неоформленої статичної тканини. Бронюс Кутавічус в «Anno cum tettigonia» продемонстрував виразні можливості мінімалізму. Автор ввів слухача в лабораторію творення музики, показавши, як зі звукової крапки виростає мелодія й ціле музичне полотно, котре наприкінці у зворотній послідовності розсипається на окремі звуки і згасає.
Про всі цікаві особливості литовської музики, які вдалося помітити, просто немає можливості говорити. Але одну з характерних національно специфічних рис усе-таки хотілося б відзначити: мінімалізм і крихко рафіноване ставлення до звука. Музична тканина в усіх творах виткана з коротких поспівок, мотивів, міні-фраз.
У цьому ж ключі витриманий твір естонської авторки Галини Григор’євої «На постриг цариці Євдокії», який можна зарахувати до одного з найяскравіших фестивальних вражень. Він також мінімалістичний. Можливо, географічна близькість відбивається й у характері литовської та естонської музики. На єдиній поспівці, що обігрується в різних структурних темброво-оркестрових конфігураціях, вибудовується цілісна просторова конструкція, що нагадує ікону. Варіанти цієї поспівки, як головної виразниці образу, поступово заповнюють «гнізда» уявного багатоступінчастого зображення, відтворюючи й тло, і панорамну перспективу.
Судячи з реакції слухачів, Перший фортепіанний концерт Зигмунта Краузе й «Далекі сни дитинства» Олександра Чайковського стали чи не найпомітнішими музичними подіями фестивалю. Причому за естетикою обидва опуси – прямо протилежні.
Для тих, хто любить складність, захоплюється фактурною різноманітністю, Концерт Краузе міг здатися тривіальним. Але у ньому було цікаво й незвичайно все: сонорне інструментування, що породжувало ефект стереоскопічності, споглядання музичних сфер ніби зсередини музики, у 3D. Тематизм як такий у концерті відсутній, – його замінили остинато, трелі й нескінченні повтори-реверберації поодиноких звуків. Місцями слух уловлював якісь слабкі відгомони поспівок. За відсутності явних виразових засобів, – от цікава загадка! – на очах слухачів викристалізовувався процес творення музики. В результаті постав чудовий опус, який апелював до образності задзеркалля, де світи відображаються один в іншому.
«Далекі сни дитинства» Олександра Чайковського запам’яталися зовсім іншою ідеєю – уособленням экзистенції відкритої, незахищеної людської душі. А хіба вона може бути не оголеною перед напливом спогадів і захмарними образами далекого дитинства, які вже стали недосяжною мрією, ілюзією, міражем? Та не тільки втіленням драми душі, складної діалектики її протилежних станів був цікавий опус, а також метафізикою метаморфоз, які переживає душа. Лише так вона існує й дихає. Розкриттям цієї самої механіки переходу одного стану в інший твір і зачепив слухачів.
Знову пригадуються слова Йохана Хейзінґа: «Думка, намагаючись визначити природу й функцію музики, постійно витає навколо чистого поняття гри»…
Філософія чистого розуму, або Музика як річ у собі…
Не тільки голландський учений так розмірковував щодо природи музики. Великий «Цар-Ігор», як іменував Ігоря Стравінського Артюр Онеґґер, висловлювався в подібному дусі. Музику він уважав річчю в собі, яка нічого іншого й не виражає. Судячи з творів композиторів молодої генерації, його думка – найактуальніша для сучасного стану музичної культури.
Далеко не всі твори молодих були насправді цікавими. Проте вималювалася певна картина розташування творчих сил.
Композитори, які найчастіше представлені в концертах ансамблів «Nostri temporis» або «Рикошет» – Олексій Шмурак, Максим Коломієць, Олег Безбородько, – поки продовжують наполегливо культивувати звичну для них поставангардну стилістику. Ганна Кузіна, Наталія Рожко, Валерій Антонюк іще не продемонстрували цілісності індивідуальної мови у творах. У їхній музиці відчувається лише заявка на щось значне. Та й Концерт для скрипки та симфонічного оркестру Олександра Шимка, яким завершився фестиваль, залишив неоднозначні враження у слухачів. Дехто сприйняв опус на «ура», – надто доступно було прописано «трагічну» ідею твору. Але і його неприйняттю також є пояснення: надміру пафосу й претензійності.
Витонченістю вирізнялися звукові арабески в «Маріонетках» Любави Сидоренко. І хоча вона й не відступила від звичної структурно-авангардної манери, твір, однак, викликав яскраві візуальні асоціації з калейдоскопом, у якому рухаються кольорові скельця, постійно змінюючи конфігурацію візерунка. Невеличка, на п’ять хвилин оркестрова п’єса «Музика мандрів і любові» Тетяни Яшвілі також сподобалася надзвичайною свіжістю гармонічної звукової палітри, ідеєю невпинної цілеспрямованої динаміки, ясністю мови, красою мелосу й стрункістю форми.
По-справжньому цікавими були композиції Віталія Вишинського та Олексія Войтенка. Віталій Вишинський у «Додескадені» (із японської «Під стукіт трамвайних коліс») для струнних і ударних продемонстрував прекрасне знання інструментів і блискуче відчуття оркестру. Бездоганна форма, по-класичному ясна, але без домішки анахронізму сучасна мова й точне «влучення» в оригінальну ідею. Цьому сприяли карбований ритм динамічних розділів і сонорно-сферична статика повільних частин. Чіткість ритмічного биття породила образні аналогії із пульсом часу, тому цікаво було спостерігати, як сам Час змінював форми, то перетворюючись, як у картинах Сальвадора Далі, на «розплавлене щось», то знову набуваючи звичної пружності.
«Можливість острова» Олексія Войтенка доволі складний, але не менш цікавий, а головне – естетично гарний твір. Спочатку він видався незрозумілим, бо незвичний за манерою. Але саме тому й зачепив увагу слухачів. Вважаю, що основна ідея твору – це також питання про Час як філософську даність буття, про його різні прояви та психологію. Це коментар щодо індивідуального буття кожного з нас у неозорому континуумі Всесвіту, який і є «можливістю острова».
Чумацький шлях – знак-символ?..
Опис цікавих подій «Прем’єр сезону-2012» без резюмування процесів, індикатором яких став фестиваль, – заняття доволі абсурдне. Тому кілька слів приділимо загальній музичній ситуації.
Назвати її логічною й зрозумілою якось язик не повертається. Однак, при всій хаосмосності сучасної музичної культури, певні тенденції все-таки намітилися. Ось деякі з них.
Музична мова спростилася, «очистилася» від плівки авангардного технологізму. У творах багатьох авторів з’явилися цілісність і ясність форми, елементарна логіка мислення. Відродилася позитивістська філософія, адже у музиці відчувається більше світла, оптимізму, привітальності. Навіть психологічні опуси перестали «потерпати» від надлишку трагізму. Цікаво, що автори все частіше завершують твори проясненими фіналами, тишею, звуковим мерехтінням. Та й психологічна экзистенція поступилася місцем ліриці, причому різноманітної емоційної палітри.
А ще – і це головне – музика, нарешті, набуває «людського обличчя». Вона потроху стає самою собою, тобто музикою, яку пишуть не заради звукових конструкцій, епатажу, популізму й моди, а заради мистецтва.
Шлях кожного композитора в усвідомленні власної ролі в онтології Музики як мистецтва – досить непростий. І віднайти його не легко. Тому Чумацький Шлях мені видається найбільш відповідним символом для стану сучасної вітчизняної музичної культури. Адже це не тільки символ національної історії, конкретна метафора довгої і небезпечної дороги, якою колись мандрували чумаки. Це ще й символ безкінечного зоряного світу, життєвої енергії Космосу, одним словом, – нашого Буття. От і виходить, що це – дороговказ для нас в усьому, в тому числі й у культурно-просторовому континуумі. Тож тримаймося тієї ниточки, щоб не загубитися в хаосмосі суперечливих явищ. Бо Музиці й нам разом із нею ще довго крокувати до завоювання прекрасного олімпу…
Анна ЛУНІНА
Фото Юрія ШКОДИ і Романа РАТУШНОГО
Друковану версію статті див.: Анна Луніна. Під знаком Чумацького Шляху, або Фестиваль в епоху хаосмосу… // Музика. – 2012. – № 4. – С. 12–17.
