
14–15 березня у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського триватимуть дні музики молодих: упродовж двох вечорів тут звучатимуть камерні твори студентів композиторського факультету консерваторії.
Яким є обличчя нинішньої наймолодшої генерації українських митців? Які ціннісні орієнтири і стильові пріоритети обирає для себе композиторська молодь? Чи потрібна сучасному авторові академічна освіта? Про це «Музика» поцікавилася у початкуючого композитора, твір якого буде представлено на одному з концертів, студента третього курсу НМАУ Василя Цанька.
– Василю, розкажи сентиментальну історію про те, як ти був маленьким музичним генієм і став композитором.
– У мене трохи інша історія. Музикою я займався винятково у музичній школі. Поза нею її для мене не існувало. Я грав у комп’ютерні ігри, а слухав переважно реп, інколи Slipknot. По закінченню школи мав намір вступати до ПТУ. Але батьки сказали, що віддають мене «по музиці» (до Ужгородського музичного училища. – С.Н.).
– Проти твоєї волі?
– Так! Зараз би десь на Канарах відпочивав, але ось … пішов у музику.
– Коли ж стався поворот до композиторства?
– У мене були класні уроки сольфеджіо. Викладачка, Пруднікова Олена Анатоліївна, свого часу навчалася у Ленінградській консерваторії у Тетяни Бершадської. Заняття проходили з творчим нахилом. Вона завжди тішилася з моїх чудних гармонізацій мелодій. Саме Олена Анатоліївна й порадила вступати на композиторський факультет – сказала, що піаністів удосталь, а композиторів мало. Вступивши до консерваторії, зрозумів, що навпаки.
– Музика яких композиторів тебе надихала під час навчання в училищі, на кого орієнтувався?
– Спочатку я просто вивчав композиторів, яких ми проходили за програмою. Згодом почав самотужки розширювати це обмежене коло музики, став цікавитися композиторами ХХ століття. Навіть дотепно було, коли одночасно в мені поєднувалася музика Глинки, Даргомижського, Чайковського (програма з музичної літератури) з творами Штокхаузена та Шефера.
– Що спонукало тебе вступати до академії? Ти вчадів від ідеалів композитора-пророка і хотів змінити своєю музикою світ? Чи просто ринув за течією?
– Та ні. Просто хотілося «спробувати» столицю. Стати частиною нового середовища, поспілкуватись із новими людьми. Я все ж таки у клас до Станковича потрапив!
– А Євген Федорович тебе взяв, тому що ви земляки?
– Ну звісно! Як же іще. Я його музики і не знав, окрім Третьої камерної симфонії. Вже згодом, коли він подарував мені свої ноти, більш детально познайомився з його творами. Саме тоді й зрозумів, що не прогадав.
– На першому курсі ти написав вокальний цикл на слова Василя Стуса, а минулого року, на «Форумі музики молодих», ми чули твій струнний квартет, який фактично є безкінечним каноном. Із чим пов’язані такі стильові зміни?
– Насправді це не раптові переміни, у мене все послідовно визріває та проростає. Я завжди прагнув до розробленості фактури – подобалося, коли вона дихає. Попри властивий строгій поліфонії непорушний порядок, я все одно керуюся почуттями. Намагаюся писати дуже вивірений раціоналістичний твір із чуттєвим наповненням. У мене всі твори виростають із маленьких зерен.
– Пишу цикл із 5-ти фортепіанних сонат. Це своєрідна постмодерна гра із семантикою числа «5». Саме стільки многогранників розглядає Платон, це також п’ять стихій – земля, вода, повітря, вогонь й ефір – і, відповідно, п’ять різних технік композиції.
Наразі вже написав 3 сонати. Перша – «Земля» – найбільш нормативна, класична: із залізною «бетховенською» логікою розгортання і звичним комплексом технічних та виразових засобів. Друга соната – «Вода» – написана для препарованого фортепіано. Вона вирізняється стабільністю музичної тканини, але мобільна за формою. Тобто виконавець має право вільно змінювати порядок сторінок твору. Тематизм сонати зшитий із різних інтонаційних клаптиків-алюзій: від пісні «50 cent’a» до «Щедрика», Гімну України тощо. Третя соната – «Повітря» – відмінна від двох попередніх. Саме вона й звучатиме на концертах музики молодих композиторів.
– У своїх творах ти вдаєшся до поєднання інтонацій інколи відверто гнилої й мінливої «попси» із довершеними класичними структурами. Це запланований короткочасний епатаж чи свідомий метод?
– Мені не хочеться, аби класична музика займалася інцестом. Адже ми живемо у світі насиченому переважно непотрібною інформацією. Частково ми самі є інфільтратами цього медіа середовища. Так само і музика. Вона складається з безлічі різноманітного інтонаційного матеріалу. Згадаймо, свого часу Баху закидали, що він цитує матеріал із опери; так само дорікали Малеру. Поп-культура та її музика, незалежно від нашого ставлення до неї, – це наша звукова реальність. Тож чому ми маємо її відкидати? Мені здається, що вже досить подібно до Шенберга будувати стіну між музикою і слухачем. Якщо ми не хочемо втратити музику, то повинні говорити про високі речі доступною мовою.
– Тобто сучасна академічна музика мусить злитися з поп-культурою?
– Звісно, це потрібно заради того, аби вона вижила.
– Кого з композиторів ти можеш назвати сучасним? Які техніки роблять його сучасним?
– Не знаю, про які техніки композиції ми говоримо, але ось новий альбом Ріанни дуже крутий. Мені, наприклад, близький дарк-джаз – поєднання ембієнту і джазу. Гадаю, в цьому є якесь спасіння.
– На твою думку композитор – це ремісник чи натхненник, котрий мріє і має змінити світ?
– Хороший композитор повинен бути усім одразу. Зовні ми непотрібні, непримітні, проте, якщо нас не буде, люди це відчують. Хочеш сказати щось важливе – зроби це максимально лапідарно і зрозуміло, інакше тебе ніхто не почує.
– Кому з композиторів ти віддаєш перевагу?
– Мені імпонує діяльність Шенберга, але не подобається як звучить його музика. Де в чому він взірцевий композитор, але явно не в звучанні власних творів. А серед українських сучасних авторів це Євген Станкович, Адріан Мокану, Ігор Стецюк, Святослав Луньов. Їхня музика переконує. Це люди із чіткими життєвими позиціями і композитори, у яких варто повчитися.
– Що би ти порадив молодим композиторам, які планують вступати до консерваторії?
– НЕ вступати до консерваторії!!! Справді. Нехай ліпше навчаються самостійно як композитори і не йдуть у це середовище. Нині я глибоко переконаний: для того, аби продукувати нову цікаву музику необхідно повністю ізолюватися від зовнішнього світу, від будь-яких джерел інформації, і писати ту музику, яку чуєш у собі. Слухаючи твори інших авторів так чи інакше, ти мимохіть стаєш епігоном почутого. Незалежно від того приймаєш чи відкидаєш цю музику, вона все одно стає частиною тебе.
Розмову вів Станіслав НЕВМЕРЖИЦЬКИЙ