30 вересня у Великій концертній студії Національної радіокомпанії України в рамках ХХVI Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест-2015» відбувся концерт «Посвята Борису Лятошинському»
2015-й у культурно-мистецькому житті нашої держави є роком Бориса Лятошинського – цьогоріч музична громадськість відзначає 120-річчя від дня народження класика української музики ХХ століття. Наголосимо – цю дату вшановує саме музична громадськість. Як не прикро констатувати, але Україна офіційна про ювілей майстра майже забула. Замість щонайменше спеціального фестивалю, присвяченого творчості митця, який мали б зініціювати відповідні державні установи, маємо низку розрізнених імпрез і акцій, що відбулися завдяки особистій ініціативі окремих музикантів, творчих колективів, музикознавців. Назвемо київські заходи.
Так, у березні у приміщенні Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України відбулася презентація збірки «Борис Лятошинський. Романси 1920-х», яку уклав дослідник творчості композитора Ігор Савчук спільно з Інститутом проблем сучасного мистецтва та Кабінетом-музеєм Бориса Лятошинського. Науковою конференцією, що пройшла у квітні, вшанував пам’ять митця колектив Національної музичної академії України імені Петра Чайковського – заклад, у якому протягом п’ятдесяти років розгорталася педагогічна діяльність Бориса Миколайовича. Окремий концерт у рамках фестивалю «Музичні прем’єри сезону-2015» присвятила метрові української музики «Київська камерата» – тоді прозвучав «Український квінтет» Лятошинського та камерні твори Валентина Сильвестрова і Євгена Станковича, учнів митця.
Згадаємо також і про журнал «Музика», редакція якого підготувала спеціальний випуск часопису, присвячений постаті й творчості Бориса Лятошинського. Унікальні, ексклюзивні матеріали з архіву майстра, музикознавчі розвідки, історичні фото, першодрук нот – усе це, на жаль, як і інші профільні мистецькі видання Національного газетно-журнального видавництва, що підпорядковане Міністерству культури України, не може побачити світ. Шкода…
Та повернімося до згаданого вище концерту. Як і вечір, що відбувся в рамках цьогорічних «Музичних прем’єр сезону», нинішню імпрезу ініціював Національний ансамбль солістів «Київська камерата» на чолі з Валерієм Матюхіним. Одразу ж відзначу чудове виконання прекрасної музики, продуманість програми. Ідея останньої полягала у презентації постаті Бориса Лятошинського через творчість його учнів.
Звісно звучала також і музика самого майстра. Концерт відкрився виконанням романсів «Камыши» і «Подводные растения» на слова Костянтина Бальмонта (солістка – Тамара Ходакова). Написані близько 1921 року, ці твори є яскравим зразком модерністських пошуків композитора, демонструють заглиблення у світ індивідуальних емоцій, у якому домінує присмерково-трагедійна інтонація.
Далі були творчі портрети учнів Бориса Лятошинського – митців, котрі нині уже є класиками української музики: світлий, оптимістично-пантеїстичний Лесі Дичко («Зелене євагнеліє» на вірші Богдана-Ігоря Антонича), вишуканий, пасторально-елегійний Валентина Сильвестрова (Диптих для голосу, фортепіано і струнних та пісні «Садок вишневий коло хати» на слова Тараса Шевсенка й «Блакить мою душу овіяла» на слова Павла Тичини), барвистий, мудрий, прадавньо-архаїчний і лірико-трагедійний – Євгена Станковича (триптих «На Верховині» і Камерна симфонія № 12).
Деякі твори у концерті прозвучали у нових авторських версіях: друга редакція симфонії «Зелене євангеліє» Лесі Дичко (перша редакція датується 1972 р.) і триптих «На Верховині» у транскрипції для скрипки й оркестру (2015 р.) Євгена Станковича (перша редакція також створена у 1972 р.). Цікаво відзначити, що написані понад сорок років тому, ці опуси явили органічну співзвучність сучасним творам Лесі Дичко і Євгена Станковича. Тож виходить, що свою індивідуальну авторську інтонацію композитори віднайшли ще на початку творчого шляху, а далі кодували її у наступних сюжетах-композиціях? Чи не суголосне саме таке розгортання творчості учнів із творчим шляхом їхнього вчителя?
І ще одну паралель актуалізував концерт-посвята. Зрозуміло, що кожен із митців, чиї твори звучали того вечора, – автори глибоко оригінальні, неповторні. Інакше й бути не може. Але попри всі стильові та стилістичні відмінності, їхні твори ріднять розлита у кожній композиції доброта, щирість, прагнення внутрішньої гармонії і спокою. Чи не є це тими вищими смислами творчості, котрі єднають Учителя й учнів? І ще – є критеріями геніальності?
Валентина КУЛИК
Фото Юрія ШКОДИ
