17 січня був день народження видатного українського композитора, педагога й музично-громадського діяча Івана Карабиця
Його постать – особлива в українському мистецтві. Проживши короткі 57 років, він встиг зробити стільки, що вистачило б на кілька життів, – залишив велику творчу спадщину практично в усіх музичних жанрах, виховав ряд нині вже відомих професійних композиторів, започаткував і був незмінним художнім керівником таких знакових для національної культури явищ, як Міжнародний «Київ Музик Фест», Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця й багато інших. Невблаганна доля забрала його від нас також у січні – 20-го.
Ще одним приводом згадати Івана Федоровича став вихід наприкінці минулого року довгоочікуваної першої монографії про його життя і творчість «Сад пісень Івана Карабиця» (К.: Дух і Літера, 2017. 288 с.). Нам вдалося поспілкуватися з авторкою, провідним українським музикознавцем, доктором мистецтвознавства, професором Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка пані Любов’ю Кияновською.
– Пані Любо! Насамперед вітаю вас із виходом у світ видання. Дивно, що про такого відомого на весь світ композитора досі не було грунтовної монографії…
– Я взагалі вважаю, що значну частку української музики ще не зібрано в монографіях. Це наше велике завдання – виконати те, що роблять усі нації: описати повністю видатних музикантів, не тільки композиторів, так, щоби світ нас знав.
– Кому належить ідея створення книжки?
– Хочу сердечно подякувати моїй подрузі, дружині композитора, музикознавцю Мар’яні Копиці, яка зробила мені честь і дозволила писати про творчість Івана Карабиця. Вона була, як кажуть польською (мені подобається це слово), помислодавцем – тим, хто запропонував ідею. Це була для мене також велика відповідальність. Я писала раніше про багатьох діячів української культури, але завжди працювала з ними особисто: з Миколою Колессою, Мирославом Скориком, Анатолієм Авдієвським та іншими. Герої моїх книжок були мені добре знайомі. А тут мені довелося працювати з відображеним світлом.
– Що маєте на увазі?
– Є така теорія у психології, що людина – багатогранник, і в кожній грані відображаються її відносини з іншою особою. У цьому разі відображене світло було таким прекрасним, яскравим, воно мало світло-блакитний, небесний сонячний колір! Я говорю зараз про книжку спогадів «Vivere memento» (К., 2003. 232 с.), яка склала основу підходу до того, що я писала. Це відображене світло змусило мене навіть переглянути мої музикознавчі підходи. Я задумалася над тим, що не все, що робиться у нашій культурі зараз, – постмодернізм. Тому що Іван Карабиць – не постмодерніст. У нього зовсім інше бачення світу. Його музика – дуже високої, чистої ідеї. Треба ще знайти термін для того, щоб виразити ту картину світу, яку він несе. Я замислилася над величезною трагедією українських греків, яких нищили, котрі пережили жахи депортування, а Іван Федорович належав саме до такої родини. Мусила передумати проблеми дружби, приязні й відповідальності за цю дружбу. Мене, наприклад, вразили надзвичайно зворушливі стосунки Івана Карабиця із Валентином Сильвестровим. І цей останній твір «Елегія», завершений Сильвестровим, концептуально відображає творчість Івана Карабиця. Це – символ змії, яка завершує своє коло. Отже, я безмірно вдячна всім, хто долучилися до створення того винятково світлого, піднесеного образу цього видатного українського композитора у книжці спогадів. Я пішла їхніми слідами.
– Які вектори дослідження обирали?
– Як науковець, шукала лінії – родоводу, трагічної долі родини, але основне – його особистість, творчість. Я маю позицію – називаю її антирадянською. Радянська музична історіографія виключала психологічний фактор із характеристики творчості композитора. А оскільки так склалося, що я ціле життя живу в середовищі композиторів, то розумію, що кожен автор насамперед виражає свою душу безсмертну – ті письмена, які йому дані. От у Євгена Станковича є твір, котрий я дуже люблю. Він зветься «Диктум» – те, що продиктоване. Правда в тому, що композитор пише те, що продиктоване. Й Іван Федорович так писав. Тому пізнати його музику можна тільки через особистість, через усе, що він охопив у житті, діяльності, – це є у його творчості. Вона для мене неймовірно етична. Він проводить велику межу між добром і злом, потворним і прекрасним. Його музика – прекрасна!
– Деякі матеріали преси стверджують, що Іван Карабиць – абсолютний представник культури Донбасу. Ви згодні з цим?
– Ні! Він – видатний діяч української культури. Так, наші композитори походять із різних регіонів і мають безумовну регіональну ідентичність. Та слід пам’ятати, що Карабиць є представником тієї культури Донбасу, яка була винищена у часи Голодомору і пізніших репресій національних меншин. Він є представником насправді багатонаціональної української культури. За аналогією відомого вислову про Шопена: народженням – варшав’янин, серцем – поляк, а творчістю – громадянин світу, Іван Карабиць, вважаю, – народженням із Донбасу, серцем – українець, а творчістю – громадянин світу.
– Творча особистість Івана Федоровича формувалася у 1960–1970-ті роки…
– Так! Тоді це був величезний прорив. Без культури 1960–1970-х ми би не мали сьогодні незалежної України і програли сьогоднішню війну. Ті митці були сіллю, зерном, яке проросло. Тоді з’явилися титани ренесансного типу. Зараз є ті, хто ці поштовхи розвивають. У нас є талановита молодь – поети, художники, композитори, музиканти. Можливо, тепер міняється суспільний модус людини мистецтва, вона більше не може залишатися таким собі ботаном, а мусить співпрацювати. А хіба Ганна Гаврилець, Богдана Фроляк, Кармела Цепколенко, Олександр Козаренко, дозволю сказати, мій чоловік Віктор Камінський та інші митці не є талантами? Ми нині маємо багато імен обдарованих людей. Вони стоять на плечах титанів, але рухають справу вперед. Інакше у нас була би доля Атлантиди, яка пішла під воду.
– У декого склалося враження, що ви спеціалізуєтеся на суто галичанській і західній проблематиці. А тут раптом стали писати про композитора зі Сходу. Що це – міст між Заходом і Сходом України? Але я не згодна з цим. Знаю, що ви писали і про Веделя, і про Бортнянського, і про Березовського. У вас є монографія про Анатолія Авдієвського…
– Можу пояснити. Я починала із західної тематики, тому що вона дуже довго не висвітлювалася. Нам забороняли говорити про свою культурну традицію і коли дозволили, я, не вагаючись, почала це робити. Причому писала не тільки про українських композиторів, а, наприклад, про Франца Ксавера Моцарта, польських митців, які працювали у Львові. Потрібно було заповнювати певні лакуни й швидко, бо час іде. Але те, що для мене українська музика і, зрештою, світова є дуже важливою – беззаперечно. А взагалі я зараз більше займаюся психологією музики, викладаю її. Просто у нас не публікують таких речей.
– В одному з інтерв’ю ви назвали нашу музичну історію дуже багатою і трагічною. У чому ця трагічність виявляється найбільше?
– Про нашу культуру можна сказати цитатою на могилі Шуберта: «Смерть поховала тут великий скарб і ще більші надії». Максима Березовського, я вважаю, вбили, – він не міг вчинити самогубство, перерізавши собі горло. Артема Веделя згноїли. Миколу Лисенка, бідного, переслідували, скільки могли. Петру Ніщинському ходу не дали. Миколу Леонтовича вбили. Левка Ревуцького змусили замовчати. Бориса Лятошинського жорстоко травили. Василя Барвінського відправили у Сибір і спалили ноти його творів. Мирослав Скорик теж був у Сибіру, – Бог управив, що він усе-таки далі пішов. І так далі. В принципі я не знаю іншої національної музичної культури, в якій би так послідовно нищили її найталановитіших людей. У мене була навіть доповідь «Розстріляне музичне відродження». Можливо, варто зробити мартиролог українських музикантів. Це буде здоровезний том.
– Ваші тексти – різні за жанрами, цікаві, добре читаються. У вас дуже неординарна мова, зміст завжди інтригує. Ваш батько був психіатром, мати філологом. Цей дар від батьків?
– Ну, звичайно! Але мене виховала бабуня – батькова мама. Вона поховала своїх 4-х дітей і лишилася одна я. Вона в мене вклала все, що могла. То була високо освічена жінка – мала 4 вищі освіти. Її найкраща подруга – викладачка Віденського університету – приватно вчила мене німецької мови. Вона дуже добре зналася на риториці й пояснила мені її закони. І коли я пишу, то роблю це не для себе, а, як писав Бахтін, – для ідеального адресата. Це принципова позиція. Якщо я пишу текст, то він має бути і цікавим, і корисним для читача.
– У вас напрочуд цікава й творча родина. Донька Лідія Мельник – чи не наймолодший доктор мистецтвознавства в Україні, чоловік – видатний композитор Віктор Камінський. А син – музикант?
– Ні, він сказав, що хтось один у домі має бути нормальним.
– От я й подумала: сім’я Карабиців – теж особлива в цьому плані. Там зібралися композитор, два музикознавці й диригент. Я завжди дивувалася як вони (кожен – творча особистість) – і старші, й молодші – ніхто нікого не обмежував, не заважав, підтримував, давав свободу самовираження. А як у вашій сім’ї? Може не випадково родини Карабиців і Камінських поєдналися?
– Я взагалі стосунки у сім’ї поставила так, що це має бути інтелігентність на щодень, увага до особистості. Доня моя нещодавно згадувала, що я ніколи не зважала на уроки, але я її навчила радіти життю. Найголовніше, коли люди живуть разом, вони повинні давати радість один одному. Радість спілкування.
– Ви викладаєте за кордоном…
– Так, у Польщі, в Ченстохові. Це – педагогічна академія. І там блискучий інститут музики. Я мрію, щоби київська академія, не кажучи вже про львівську, мала такі студії електронні, як має цей провінційний інститут. Там інші реалії, країна інакше ставиться до культури.
– Ви викладаєте, пишете книжки, читаєте лекції не тільки у філармонії, а й ведете різні курси в консерваторії, завідуєте кафедрою… Ви – мама, бабуся 5-х онуків, як жінка мусите виконувати усі домашні зобов’язання… Як вам це вдається? Хтось допомагає?
– Удома господиня – тільки я. Щоправда, іноді запрошую пані, яка прибирає. Усе решта роблю сама. Мені це подобається. Знаєте яка у мене була кличка в школі – то була Львівська музична десятирічка? «Мадам 100 тисяч вольт». Це придумав сьогодні відомий піаніст Володимир Винницький.
Завершити хочеться поверненням до імені Івана Карабиця. Зокрема, його дружина Маріанна Копиця під час презентації книжки у Києві сказала: «Я щаслива тим, що інтерес до його творчості не згасає, а навпаки – збільшується. Я не дуже займалася його творчістю, бо вважала, що люди близькі можуть бути пристрасними, необ’єктивними, надто емоційними. Тому цим мають опікуватися відсторонені особи. Він дуже спішив жити! Цінуймо своє і давайте його пропагувати!»
Ольга ГОЛИНСЬКА, музикознавець
Це інтерв’ю було надруковане цьогоріч 16 січня в газеті «День», за що висловлюємо щиру подяку редакції поважного видання і особисто пані Тетяні Поліщук. Та оскільки газетний формат має певні обмеження щодо обсягу, наводимо матеріал повністю.
