«Про що мовчить Заратустра»: сучасна опера чи нойз-перформанс?

37

«Про що мовчить Заратустра» цьогоріч була презентована з розмахом в одному з найдавніших кінотеатрів української столиці «Київська Русь»

Прем’єрі передувала масштабна рекламна кампанія, а заголовки новин дивували читачів загадковою абревіатурою PhD-опери. Формація NOVA OPERA у співавторстві з Сергієм Вілкою, Яною Шлябанською та Андрієм Мерхелем створили своєрідну «вечірку для інтелектуалів від філософії».

«Про що мовчить Заратустра» дарма використовує таку «голосну» назву. Із дуже простої причини: це взагалі не опера.

З концептуальної точки зору емоцію цікавості у даному дійстві може викликати невловима ремінісценція візуального відеоряду на психоделічні 1960-ті. Що, врешті, надавало особливу вагу заснованому в 1961-му році кінотеатру як місцю, де і відбувається момент створення опери – дотичного до перформансу жанру. В усьому іншому це був парадоксальний, часами навіть дадаїстський колаж зі звуків, спалахів, шумів, слів, речень – словом, із чого завгодно, але не великих жанрових форм.

У презентованому музично-театральному творі сюжет розпливався на очах, виконавці переставали бути героями, а текст – структурологічною одиницею витвору мистецтва. Мерехтіння електронних гаджетів виконавців доповнювало відеоряд так гармонійно, як поліфонічність вокальних арій поєднувалася «гармонією» какофонічною, – тою, що складалася одночасно з синтетичних і живих інструментів, змішаних в усіх можливих пропорціях.

«Про що мовчить Заратустра» було чимось схожим на нойз-перформанс, причому жанрово мінімалістичний, – оскільки, попри нібито суцільну хаотичність презентованого матеріалу, в музиці також існувало й те, що збирало її докупи, а саме жорстка мінімалістична фактура: театральний експеримент як «рейв-мініатюра в стилі техно».

Однак презентований музичний матеріал не мав драматургічних персонажів, сюжету і його основних елементів: зав’язки «конфлікту», кульмінації тощо. Словом, пропонований твір не був драматичним театральним виконанням чи музичною композицією, де музика відіграє головну роль.

Вирішальними у quasi-оперному дійстві були не музиканти, не виконавці-вокалісти і навіть не текст. Єдине, що об’єднувало еклектичні мозаїки звукошумів у щось цілісне й стабільне, була вищезгадана анімація в стилі 1960-х. Привиди епохи Тімоті Лірі та Річарда Оплера проходили поміж високих рядів крісел під елегантно-чаклунське «техно» і створювали музично-театральну містерію, яка вочевидь може трактуватися як Philosophical Distraction-опера.

Іван МАТЛАЄВ

Фото Валерії ЛАНДАР