Про «Заборонену музику»

175

«Незважаючи ні на що, музика знаходить шлях до перемоги», – саме так охарактеризував суть нового проєкту «Заборонена музика» його генеральний керівник, диригент зі Швеції Данієль Ганссон

26 вересня у стінах Львівського органного залу розпочався масштабний міжнародний музично-історичний проєкт «Заборонена музика», що репрезентував творчість українських і німецьких композиторів – жертв тоталітарних режимів. За сприяння Українського культурного фонду спільно з Вюртемберзькою філармонією (Німеччина), Університетом Мальме (Швеція), Львівським органним залом та Галицьким музичним товариством громадська організація Collegium реалізувала серію із трьох концертів симфонічної музики.

Під батутою Івана Остаповича та Данієля Ганссона Ukrainian Festival Orchestra виконав твори Василя Барвінського, Пауля Гіндеміта, Всеволода Задерацького, Бориса Кудрика, Бориса Лятошинського, Кароля Ратгауза, Арнольда Шенберга, Віктора Ульмана – композиторів, імена яких радянський і нацистський тоталітарні режими намагалися позбавити права на визнання й історичну пам’ять. Повернення на велику сцену творів переслідуваних і репресованих майстрів, осмислення ролі митця у тоталітарному суспільстві, переоцінка гіркого історичного досвіду – такими є провідні цілі проєкту «Заборонена музика».

Як зауважив один з ініціаторів акції диригент Іван Остапович, її ідея первинно передбачала висвітлення трагізму долі українського митця в умовах панування тоталітарного режиму з метою збереження творчої спадщини від забуття. Однак співпраця з європейськими музикантами і мистецтвознавцями дала змогу істотно розширити концепцію «Забороненої музики» і змістити її фокус із внутрішнього, локального українського формату на міжнародний. На думку Івана Остаповича, порівняння спільного історичного досвіду двох країн дозволяє вкотре переконатись у тому, що надзвичайно важливо поглиблювати дискусію про недопущення проявів тоталітаризму в наш час, адже й сучасне суспільство постійно балансує на межі загроз і викликів.

Разом із Данієлем Ганссоном, Стефаном Штормом і музикознавицею Любов’ю Морозовою творча команда проєкту «Заборонена музика» провела чіткі паралелі між панівними у тогочасній Європі тоталітарними режимами й вивела їхні спільні риси. На базі українського та німецького досвіду вдалося простежити ідеологічні засади існування згаданих вище систем. Ці закономірності були сформульовані у вигляді трьох ключових тез, що лягли в основу концертів «Забороненої музики», «Нелегальної музики» та «Шкідливої музики».

Перший концерт проєкту, що мав назву «Заборонена музика», представив публіці твори, які політичні лідери заборонили у відповідь на небажання композиторів підпорядковувати творчість ідеології влади. Через відмову адаптуватися до вимог тогочасних культурних канонів митці СРСР і Німеччини постійно відчували на собі репресивний тиск держави й упродовж тривалого часу не отримували заслуженого визнання на батьківщині.

24 вересня слухачі «Забороненої музики» мали нагоду почути Концерт для фортепіано з оркестром Василя Барвінського, «Траурний концерт» для скрипки та струнних Карла Гартмана, Серенаду для оркестру ор. 35 Кароля Ратгауза, вибрані частини симфонії «Художник Матісс» Пауля Гіндеміта. Солістами були відомі українські виконавці, зокрема піаністка Оксана Рапіта й скрипаль Орест Смовж.

У концерті «Нелегальної музики» 3 жовтня прозвучали твори, написані композиторами в час вимушеної політичної еміграції чи у стінах в’язниць і концентраційних таборів. Невгамовна творча енергія, непокора диктаторському режиму та стійкий опір митця у боротьбі з насильством – такими стали провідні ідеї програми. До неї увійшли Симфонія Бориса Кудрика, Камерна симфонія Всеволода Задерацького, п’ята частина Симфонії № 2 Віктора Ульмана, «Ніч і туман» Ганса Айслера, друга частина Камерної симфонії № 2 Арнольда Шенберга.

19 жовтня відбувся заключний концерт проєкту під назвою «Шкідлива музика», у якому пролунали Симфонія № 2 Бориса Лятошинського, Фуга (Річерката) Йоганна Себастьяна Баха – Антона Веберна, Bunte Suite op. 48 Ернста Тоха і Tanzspiel Франца Шрекера. Свого часу ця музика була визнана недоречною через невідповідність панівній ідеології, адже авторів звинувачували у «формалізмі», а самі опуси були визначені як «дегенеративне мистецтво».

Зупинюся детальніше на програмі саме цього концерту.

Борис Лятошинський – один із найвидатніших українських композиторів ХХ століття. Прем’єра його Симфонії № 2 (1935) мала відбутися 21 лютого 1937 року в Москві на концерті української музики. Однак після генеральної репетиції виконання відмінили, а через п’ять днів у московській газеті «Музыка» з’явилася розгромна стаття радянського музичного критика Даниїла Житомирського, який назвав твір складним, формалістичним і надуманим. Відомо також, що перед прем’єрою до Москви надійшов лист від Українського управління мистецтв Києва з рекомендацією не розглядати Лятошинського як репрезентанта українського симфонізму.

Постійні дискусії навколо симфонії у музичних колах Києва та Москви спонукали керівництво державних мистецьких інституцій взагалі унеможливити виконання твору. Чергова хвиля боротьби з формалізмом у 1948 році остаточно затаврувала Другу симфонію як «антинародну» та «формалістичну».

Заклик радянських ідеологів творити мистецтво зрозуміле для «усього народу» не відповідав засадам симфонізму Лятошинського. Для стилю митця властиві підвищена насиченість фактури, драматичність і модерністичність музичної мови, а також відчутний вплив музики Ріхарда Вагнера та Густава Малера. Перше виконання Симфонії № 2 відбулося лише у 1964 році зусиллями оркестру Луганської філармонії.

В інтерпретації Другої симфонії Лятошинського музикантами Ukrainian Festival Orchestra під орудою шведського диригента Данієля Ганссона уважний слухач зміг відкрити для себе багатство мелодики, рельєфність поліфонічної тканини, темброве розмаїття барв. Особливим одкровенням стало проникливе відтворення сольних партій групою дерев’яних духових інструментів у другій частині циклу.

Проте серйозним викликом для диригента й усього оркестру стала надзвичайно «волога» акустика Львівського органного залу (понад 6 секунд реверберації). У Другій симфонії Лятошинського вагома роль відводиться дерев’яній і мідній групам духових інструментів, звучання яких рельєфно підкреслювала сприятлива саме до мідних інструментів акустика приміщення. Так чи інакше, майстерність диригента вирівняла суттєву диференціацію динаміки оркестрових груп.

У концерті «Шкідливої музики» своєрідним реквіємом по тяжкій долі митця в часи тоталітаризму прозвучала строга і похмура Фуга (Річерката) Антона Веберна, яку композитор переосмислив як модерністичне оркестрування шестиголосної фуги з «Musicalisches Opfer» Йоганна Себастьяна Баха. Фугу написано для великого складу симфонічного оркестру і сфокусовано на інтервальних і тембральних співвідношеннях голосів. Новаторське трактування полягає у відокремленні ритмічно та інтонаційно яскравих мотивів, поділу довгих мелодичних фраз Баха на окремі фрагменти, кожен із яких доручений іншому інструментові оркестру. Таким чином Веберн, трансформуючи бароковий твір, перетворює його на пуантилістичну оркестрову мініатюру, що узгоджується із започаткованою у ХХ столітті стилістикою Klangfarbenmelodie.

 

Попри роздрібненість і відокремленість фрагментів фуги, диригенту Івану Остаповичу вдалося підпорядкувати звучність окремих оркестрових груп загальній цілісності усього твору й провести фугу «на одному диханні» від легкого piano до потужного forte.

Особливу симпатію слухачів у концерті «Шкідливої музики» здобули Bunte Suite op. 48 Ернста Тоха і Tanzspiel Франца Шрекера – дві танцювальні сюїти, що повною мірою розкривають яскравий стиль і майстерність володіння оркестровим письмом кожного з композиторів, талант яких не міг отримати у нацистів заслуженого визнання.

Події, що фіксують на політичній мапі світу квінтесенцію нашого часу, зокрема перманентний пресинг жорстких авторитарних і тоталітарних систем, доводять непересічну актуальність таких мистецьких проєктів, як «Заборонена музика». На думку багатьох слухачів, концепція акції має величезний потенціал для розширення і поповнення як українським, так і європейським музичним репертуаром. Концерти «Забороненої музики» стали для львівської слухацької аудиторії своєрідним нагадуванням про те, що від свободи до поневолення – лише один крок, і саме від нас, а також наших правильних стратегічних рішень сьогодні залежить доля суспільства.

Марк-Єфрем НОВАКОВИЧ

Фото Роксолани ТРУШ