Нещодавно тихо і, на жаль, непомітно пішов із життя Сергій Олександрович Вижляк (1948–2024). Можливо, «останній з могікан» української джазової еліти 1960–1980-х років
Ця подія у музичному соціокультурному просторі України обійшлася без некрологів, адже не був покійний ні заслуженим, ні народним, ні лауреатом державних премій, не мав урядових нагород. Проте був унікальним музикантом – джазовим піаністом світового рівня.
Про його талант знали не тільки колеги-виконавці, а й відчували всі, кому пощастило насолоджуватися в його інтерпретації джазовими композиціями та вишуканими імпровізаціями. Слухачі (не важливо, випадкові чи постійні) затамовували подих, усвідомлюючи, що стали свідками народження чогось раніше не чуваного, особливого, навіть виняткового.
Хоча Сергій не вражав філігранною технікою (як і один з його натхненників Телоніус Монк), ефектними трюками чи авангардними дисонансами. Просто грав jazz music. Так, як розумів і відчував. Манера та музичне мислення майстра при цьому були цілковито оригінальними, хоч і близькими до модерної стилістики визнаних геніїв джазу. «Наш Білл Еванс», – відмічали знавці, аналізуючи творчу манеру, туше та особливості імпровізаційної техніки Сергія Вижляка.
Життєвий шлях Музиканта був тернистим, переповненим подіями і в підсумку досить трагічним. Однією з улюблених тем для імпровізації у Сергія була мелодія з фільму, який в радянському прокаті називався «Доля солдата в Америці» (в оригіналі – «Ревучі двадцяті»). За аналогією, фільм про Сергія Вижляка слід було б назвати «Доля джазмена в Союзі».
Як би нам не хотілося іншого, слід визнавати, – Україна в роки молодості нашого героя була радянською, з відповідним ідеологічним і репресивним апаратом. Ніхто тоді в Києві та інших містах не міг дозволити собі грати лише джаз, – «ми ж не якась там Америка!»
Щоправда, з кінця 1950-х років заборону з джазу було знято, його можна було виконувати, але відповідна клубна інфраструктура (на кшталт західної) внаслідок політичної «відлиги» не виникла. Ті, які прагнули грати джаз, як і раніше працювали в оркестрах «звичайних» ресторанів і подекуди «відривались» на фестивалях (зі «скрипом», але влада все ж дозволила їх проводити).
Більшість професійних музикантів прогодуватися виконанням «чистого» джазу не могла. Доводилося ставати до роботи в оркестрах інших музичних жанрів (академічного, народного), в естрадних ансамблях концертних об’єднань, служити концертмейстерами, викладати в музичних школах тощо. Джаз був для них чимось на зразок хобі, насолодою для душі.
Інша справа – Вижляк. Унікальність його особистості полягала в тому, що він ніколи не зраджував власному покликанню, не йшов ані на які компроміси, від отроцтва й до кінця життя граючи тільки джаз. Майже абсолютний нонконформізм (майже – бо публіка в ресторанах, ніде правди діти, воліла чути не лише джаз; що поробиш – життя диктувало свої нелегкі умови…).
Сьогодні нікого не здивуєш статусом фрілансера. Хоче людина в такому режимі реалізовувати себе – на здоров’я. У радянському союзі цей статус був принципово неможливий, адже де-небудь ти все ж мав бути кріпаком, інакше – клеймо дармоїда («тунеядця»), за яким «в’язниця плаче» (згадайте процес над Йосипом Бродським). Вижляк періодично працював у КОМА (Київському об’єднанні музичних ансамблів), інших структурах, але був класичним фрілансером, вільною людиною, поетом джазу.
Закінчив він Київську середню спеціальну музичну школу-десятирічку імені Миколи Лисенка, але продовжити музичну освіту не зміг. Був відрахований із музичного вишу за надмірну любов до джазу. В армійському ансамблі опанував трубу, на якій у подальшому грав теж омріяний джаз.
Після армії Сергій став однією з центральних фігур не тільки київської, а й загалом української джазової спільноти, дієвим учасником усіх фестивалів, які проводилися в республіці та за її межами. Він постійно грав у легендарному, тоді єдиному в Києві джаз-кафе «Мрія» (1964 рік), кафе «Марічка» (1966), згодом в ансамблях готелів «Дніпро» та «Либідь» (1971–1972).
Життєпис будь-якого музиканта джазу в США чи інших країнах включає насамперед його дискографію, тобто записи на платівки чи CD. Їхній перелік зазвичай характеризує етапи творчого буття.
Щодо джазменів радянської епохи, то тут біда, – мало хто навіть із корифеїв міг похвалитися структурованою, поетапно складеною дискографією. Адже в срср не було сотень рекордингових «лейблів», а існувала єдина на всю величезну країну фірма грамзапису «Мелодія». Джаз був на останньому місці в її політиці, тож записати джазові композиції і видати платівку – означало неймовірний успіх, виграш у життєвій лотереї.
Чимало записів Сергія на радіо/ТБ із різними колективами важко ідентифікувати, адже персоналії там не фіксувалися. Почути його гру можна хіба що на рідкісних платівках-збірниках із джазових фестивалів. Але цього, на жаль, недостатньо для складання адекватної світовим нормам дискографії, а, відповідно, й повного уявлення про творчий почерк і майстерність музиканта.
Щодо фестивалів, то в Україні не було такого, в якому Вижляк не взяв би участі, виступаючи партнером зірок, акомпаніатором вокалістів або сольно. Насамперед варто згадати фестивалі «Кришталевий Лев» і незабутнє «Голосієве» – незрівнянний за масштабами в історії українського джазу мистецький форум.
Вижляк у «Голосієвому» був одним із знакових, стрижневих персонажів, без яких повну картину незабутнього перформансу скласти неможливо. Брав участь Сергій і у «Джазових вітальнях» – регулярних мініфестивалях київському у Жовтневому палаці (нині МЦКіМ). (Як штрих до портрета: видатний джазовий гітарист Станіслав Колесник відмовлявся від виступів у «Вітальнях», якщо в них не гратиме Сергій Вижляк.)
Чи знали Вижляка іноземні майстри джазу? Так, знали! Більше того – прагнули зустрітись і «поджемити» з «українським Біллом Евансом». Зокрема, польські джазмени (Збігнєв Намисловський та інші), югославські та багато інших (не дуже частих) гастролерів із країн так званого соцтабора, не кажучи вже про колег із різних куточків срср.
На жаль, Сергій був невиїзним, тож його можлива участь у фестивалях чи гастролях за кордоном була перекрита «органами» міцно й непорушно. Утім про справжній виконавський рівень піаніста Вижляка знали і належно його оцінювали. Свідченням цього є наступна історія, за достовірність якої автори даної публікації ручаються.
У 1988 році в Києві були оголошені гастролі «Pat Metheny Group» – відомого на весь світ колективу в жанрі jazz fusion. Громадська організація «Київський міський джаз-клуб» (як об’єднання музикантів та аматорів існувала з 1986 до 1993 року) вирішила організувати зустріч лідера гітариста Пета Метені з київською джаз-спільнотою. Влаштували джем-сейшн, на участь у якому американці радо погодилися. Спочатку джем протікав вайлувато, але ось на сцену вийшов Вижляк (на той час піаніст ансамблю саксофоніста Володимира Анчиполовського)…
Пет Метені, не зупиняючись, грав у дуеті з Вижляком не менше години, після чого дав йому візитівку й сказав: «Скажіть своєму директору, що через два місяці ми запишемо наш дует у Парижі – я маю домовленість зі студією».
Зрозуміло, що прибути на запис Сергій не зміг – не мав ані власного директора, ані права на виїзд за кордон і взагалі нічого з тих прав і можливостей, якими володіли його колеги «за бугром». Платівка вийшла, але піаністом у дуеті виступив данець Бред Мельдау.
То було не єдине творче спіткання Сергія із зірками джазу. Можна навести чимало прикладів таких зустрічей. Виникає питання, а чи міг він врешті-решт емігрувати? Теоретично так, але цього не сталося. Вийшло щось на зразок внутрішньої еміграції. Вижляк на кілька років переїжджав до Грузії, Вірменії, шукав музичного щастя в різних куточках імперії. Не знайшов. Зате вивчив грузинську мову, якою спілкувався не гірше автохтонів.
Цікаво, що своїм Сергія вважали й араби, адже він на спір досконало вивчив арабську мову. Опанував гру на кількох східних інструментах, наприклад, на рубабі. Мав «золоті руки», які створювали акустичну та електронну апаратуру винятково високого класу. Помешкання Вижляка нагадувало майстерню чи лабораторію.
У житті Сергія Вижляка 1990-ті принесли дві біди: повну відсутність звичної роботи (в ресторанах зникла потреба в живій музиці, припинило існування КОМА) і жахливу фізичну травму – під час столярних робіт він утратив п’ятий палець. Фатальна подія для будь-якого піаніста. Вирок! Але не для Сергія.
Він зумів відновити техніку гри, фантастичним чином пристосувавшись до нових умов. Як це йому вдалося і чого вартувало – знав лише він сам. І продовжував грати джаз, попри всі негаразди «ревучих девʼяностих». Свій джаз, «фірмóвий» west coast jazz 1960-х.
Грав, де міг, наприклад, у лоббі готелю «Русь», джаз-клубі на Подолі, де очолював stage band, концертах у Київському будинку актора. Не міг не грати, адже він – Сергій Вижляк. Піаніст! Джазмен! Останній із джазових «могікан»-шістдесятників.
Таким, незламним він і пішов у засвіти. Естафету давно перехопила джазова молодь, але післязвуччя його рояля залишилось у музичній аурі рідного міста назавжди!
Андрій ШЕЛОМЕНЦЕВ, Анатолій ГОЛОВКО
Фото Олексія ЛЯПИДЕВСЬКОГО
