ІІ Всеукраїнська учнівська конференція «ARS LONGA» як своєрідне відгалуження масштабного соціально-мистецького проєкту CRESCHENDO (авторка – Олена Садівнича) продовжила лінію творчих зустрічей дітей із яскравими постатями сучасного музично процесу. Упродовж другого дня заходу гостем був Роман Коляда, знакова фігура сучасного українського медійного та мистецького простору

Традиційно зустріч модерували діти. Цього разу діалог вели Єлизавета-Марія Лемак (Дитяча музична школа № 39 м. Києва), Валерія Бондар (Великоолександрівська школа мистецтв і ремесел Пристоличної сільської ради Київської області) та Гліб Марченко (Сумська дитяча музична школа №3).

Модератор (Єлизавета-Марія Лемак): Добрий день! Ми розпочинаємо зустріч із вельми цікавою людиною: радіоведучим, піаністом-імпровізатором, композитором, поетом, активним громадським діячем – Романом Колядою.

Роман Коляда: Вітаю! За громадського діяча дякую окремо. Загалом можна довго через кому перелічувати усе, чим я в житті займаюся, а тому – Роман Коляда і крапка.

Модератор (Єлизавета-Марія Лемак): Отже, почнемо. Як Вам вдається поєднувати усі сфери діяльності? І яку з них все ж ставите на перше місце?

Р. К.: Є три класичні запитання: як Ви все встигаєте, як Ви все поєднуєте і що Вас надихає. Отже, відповіді: я не встигаю, мені не вдається все поєднувати – доводиться або чимось жертвувати, або щось «провисає» (а я ще, до слова, досить лінивий). Ну й з приводу натхнення: надихає все на світі. Зараз я натхнений усіма промовами, які почув на конференції: від Бели Бартока до System of a down. Стільки всього наговорили, що мені залишається тільки привітатися, подякувати і все. Ви мене надихнули надзвичайно!

Модератор (Валерія Бондар): Ми знаємо Вас як відомого піаніста-імпровізатора, який працює в жанрі музичного портрета. Скажіть робота над яким портретом Вам запам’яталася найбільше і чому? І чи зможете саме зараз створити невеличкий портрет когось із учасників конференції?

Р. К.: Я трохи прокоментую, що це взагалі таке – музичний портрет, і як мені таке придумалося. Так, я імпровізатор. Щоб створити музичний портрет людини, я для цього хоча б годину з нею спілкуюся. Спочатку це схоже на психотерапевтичний сеанс або ж бесіду зі мною як із психологом чи сповідником, бо іноді люди такі історії зі свого життя розповідають… А потім всю інформацію я переплавляю на музику, записую її і вона залишається з людиною назавжди. Ось зараз заграю вам, це буде своєрідна музична присвята усім присутнім.

Це буде імпровізації на «Лібертанго» Астора П’яццолли, яке стало темою однієї з доповідей на конференції. До слова, на своїх концертах я починаю грати і кажу: хто перший назве мені тему, яку я покажу в самому кінці, отримає від мене подарунок. Звісно зараз так уже не вийде, бо я вже назвав автора і твір, але одного разу був дуже цікавий випадок. На один із моїх концертів завітав прекрасний україно-французький альтист і скрипаль Андрій Малахов. І коли я почав виконувати цей фокус, після перших чотирьох акордів Малахов не просто назвав тему, а взяв скрипку і вийшов на сцену, щоб грати разом. Це був спільний імпровізаційний екстаз.

(Звучить музика…)

І дуже люблю не розв’язати в кінці у тоніку. Імпровізуючи, я завжди відчуваю аудиторію, навіть якщо це аудиторія онлайн. Торік, коли почався локдаун 40 вечорів поспіль я виходив в ефір на Фейсбук, іноді YouTube, проводив півторагодинні онлайн-концерти. У коментарях читав, хто і звідки зайшов: аудиторія була від Тасманії до Лос-Анджелеса.

Модератор (Гліб Марченко): Пане Романе, дякую, Ви прекрасно граєте! По скільки годин на день тренуєтеся, щоби досягти такої техніки?

Р. К.: Тільки не беріть мене за взірець. Я мало репетирую, треба більше. З одного боку, у мене за плечима величезний досвід (адже в музичну школу я пішов 38 років тому), який, безперечно, багато важить, з іншого – аби мати справді досконалу техніку, треба працювати більше, ніж я. За інструментом вправлятися, вправлятися, вправлятися…

Мій учитель не дуже «дошкуляв» мені гамами, арпеджіо та всілякими іншими вправами (хоча етюди Черні ми грали, і Мошковський траплявся). Викладаючи він цитував когось із видатних піаністів-педагогів – «Якщо грати гами, то тільки божественним звуком» і казав мені: «Краще грай музику». Та я пішов далі. Коли у мене трапляється вільний час, я сідаю за інструмент і вдосталь імпровізую. Можу пограти і двоголосні інвенції Баха, які, до речі, шалено складні. Якщо обирати між адекватним виконанням двоголосної інвенції Баха і твором Шопена, то я краще зупинюся на другому варіанті. Музика Баха гранично прозора, у ній немає за що сховатися. Це щось між математикою, вселенською гармонією, мудрістю і дзеном. Тому до Баха й ставлюся дуже обережно.

Отже, якщо хочете досягти серйозних виконавських висот, треба багато працювати. Гарна техніка стане у нагоді й для самодостатнього музикування і для музичної імпровізації. Хоча це насправді дуже індивідуально. У когось пальці від природи більш придатні, у когось – менше. Я, до слова, маю вроджену деформацію лівої руки. Тому й не став вступати на фортепіанний факультет, а обрав музикознавство і, власне, щасливий з того. Тож, повторюся, індивідуальна це дуже справа.

Модератор (Єлизавета-Марія Лемак): Дуже дякую, пане Романе, я в захваті від Вашої гри! Скажіть, імпровізації можна навчитися чи з цим треба народитися?

Р. К.: Із цим не обов’язково тільки народитися, імпровізації осмисленій навчають. Я нещодавно знову брав уроки, мені не соромно. Пішов до Соломіна і сказав: «Вікторе, дозвольте взяти у Вас кілька уроків?» Адже класична і джазова імпровізації – різні речі. Остання має власні закони, у ній треба інакше ставитися до гармонії, ніж у класичній школі. Умовно кажучи, потрібно «вийняти» з голови увесь консерваторський курс і почати «з нуля», мислити, можливо, навіть як добахівські поліфоністи – лінійно. Це дуже цікавий світ. Але вчитися імпровізувати треба обов’язково.

Коли мене питають, як заграти ту чи іншу пісню, я кажу: підберіть її «на слух», знайдіть гармонії, навіть найпростіші, навіть не такі як у пісні, розвиньте свою думку, потім наімпровізуйте на неї власну музику. Це ж жива тканина! І оскільки це сольна історія, ноти не дуже потрібні. Ви просто плаваєте, як у воді, або ширяєте, граючи на інструменті, за думкою. Так формуються навички…

Модератор (Гліб Марченко): Маємо до Вас питання як до радіоведучого. Чи достатньо, на Вашу думку, в Україні радіостанцій, спрямованих на розвиток молоді? І чи популярне радіо у молодого покоління?

Р. К.: На превеликий жаль, радіо стає все менш популярним, його аудиторію частково «від’їдає» інтернет. Але я не думаю, що він остаточно переможе. Раніше говорили, що не буде ніякого театру, а лише одне суцільне телебачення. Але театр досі живий і буде жити завжди. Так само й тут. Старе добре радіо ще дуже довго буде потрібним, і навіть не обов’язково цифрове, а й старі формати – середньохвильові.

З приводу радіостанцій, які розвивають молодь, давайте одразу визначимося: таких не існує. Немає такої мети. Окрім, хіба що, Суспільного мовлення, яке я представляю. Там трохи йдеться про інтелектуальний розвиток, інформаційну гігієну, фінансову грамотність (я одну з таких програм веду). Але якщо ми говоримо про комерційні радіостанції, то у них мета одна: крутити якомога більшу кількість музики, яка подобається якомога більшій кількості людей, щоб заробити якомога більше грошей на рекламі. Крапка. Інших завдань у комерційних радіостанцій немає. Тому значна їхня частина ніяк не відформатовані і крутять плюс/мінус одну й ту саму музику. Відсутність розвивального контенту пов’язана з тим, що рекламний ринок недостатньо розвинутий. А отже зібрати аудиторію, яка платитиме своїм часом і це буде відшкодовуватися в рекламі, для існування комерційної радіостанції, що крутитиме класичну музику, – це наразі в Україні неможливо. Звісно існує jazz.fm, але це абсолютно дотаційний проєкт: він можливий тільки тому, що реалізується в рамках великого холдингу.

Що ж до розвитку? Хочете розвиватися – розвивайтеся, допомагає вам радіо у цьому – чудово, як тільки перестає допомагати – вимикайте і слухайте щось інше, все!

Модератор (Валерія Бондар): Перейдемо до літератури. Скажіть, будь ласка, творчість яких українських письменників у розрізі класика та сучасність надихає Вас найбільше? Кого б порадили почитати молоді? І, якщо зможете, визначте Топ-5.

Р. К.: Це достатньо складне запитання. Справа в тому, що зараз люди пишуть надзвичайно багато книжок, і часто дуже хороших. І я просто не встигаю читати цей масив, багато пролітає повз мене. Якщо прочитав рецензію на Фейсбуці – вже добре, принаймні я знаю, що ця книга вийшла.

Щодо класики та сучасності? Почну трохи здаля. Нещодавно був присутній на церемонії нагородження KBU AWARDS – це українська книжкова премія в царині нон-фікшн для найкращих книжок із бізнесу і саморозвитку. У попередні роки в Україні був величезний дефіцит літератури з бізнесу. І тут раптом українці «розписалися». В одній номінації 10 книжок, в іншій – ще 10 книжок. Їх багато, і вони неймовірні. Перемогла Настя Леухіна із «Зовсім не страшною книгою. Про життя, смерть і все, що поміж ними» – абсолютно вражаючий проєкт. Я виступав перекладачем однієї книжки (перекладаю з російської на українську), а також літературним редактором книги Валерія Пекара «Бесіди майстра Хай Тао», чим пишаюся неймовірно. Нон-фікшн літератури зараз багато, як і художньої. Хтось читає Андрія Кокотюху з його детективними романами, хтось – Любка Дереша із хвацькими сюжетами, хтось продовжує читати українських класиків, хтось любить чи не любить Сергія Жадана (він, до слова, нещодавно репрезентував у мене в ефірі дві свої нові книжки: переклади Бертольда Брехта і власну збірку поезій).

Зрештою і я маю гріх – у мене п’ять виданих збірок поезій. Останній і найголовніший мій опус – книжечка «Роман зі світлом». Також при нагоді рекомендую книгу Маші Пустовіт «Сам ти Гендель». Цю книжку переклав українською я, чим пишаюся страшенно. Вийшло дуже органічно, враховуючи, що тут є і побутова Машина проза. Мені довелося дівочу прозу зі свого чоловічого погляду «переварювати». Дуже цікава була робота.

Топ-5… Дуже люблю Доржа Бату з його серією про Франческу та книгою про Моцарта (хоча він не музикознавець, але просто ґрунтовно підходить до справи). Зараз у нього вийшла «Таємниця старого Лами». Для підлітків прекрасно пише Валя Захабура. Подобаються твори Юлі Смаль, Дарки Озерної. Моя подруга Маріанна Бойко написала книжку «104 дні без поліетилену» – це для тих, хто цікавиться екологічними практиками, як жити, залишаючи менший, скажімо так, пластиковий слід. Я зараз просто згадую своїх друзів по Фейсбуку та по черзі їх називаю (сміється). У мене немає творчого методу, я іноді заходжу на Фейсбук і думаю, кому свою книжку продати, а там суцільні письменники, біда та й годі! Це, звісно, жарт, але у ньому лише частина жарту. Через те із Топ-5, любі мої, напевно, буде складно, але літератури дуже багато. Тож, просто цікавтеся, обирайте своє і не втомлюйтеся відкривати нове.

Модератор (Єлизавета-Марія Лемак): Давайте поговоримо про Вашу роботу у сфері кіно. Ми знаємо, що Ви були залучені до кінопроєкту «Толока». Можете детальніше про нього розказати?

Р. К.: Із величезним задоволенням! Михайло Герасимович Іллєнко – мій, дозволю собі сказати, старший друг, поважаю цього світлого чоловіка нескінченно. У свої за 80 років він має абсолютно сяючий погляд молодого хлопчини, увесь час чимось захоплюється, ходить на яхті, знімає дуже круті фільми, багато років проводить фестиваль «Відкрита ніч», в якому я нещодавно був членом журі.

Так ось, «Толока». Михайло Герасимович якось мені дзвонить і каже: «Я знімаю фільм за баладою Шевченка “Катерина”. Хочу щоби в кінці у кадрі з’явилися люди, які в сучасному світі багато роблять для української культури». Ну, тут я загордився страшенно, що Іллєнко мене запрошує. Та якщо без жартів, було дійсно дуже приємно отримати запрошення знятися в такому кіно. Але на цьому несподіванки не закінчилися. Виявилося, що для фінальних титрів була написана пісня (власне це українська народна пісня, але Іллєнко до двох оригінальних куплетів написав ще 36 своїх). Її треба було заспівати. А співали, окрім мене, Богдан Бенюк, Тарас Компаніченко, Фагот із «ТНМК», Фома із «Мандрів», Аня Заклецька. Одним словом, зібралася крутезна компанія. Я їздив на своєму фіаті, в який прилаштували камери, Бориспільською трасою, Іллєнко сидів позаду, замаскований під ящик із гуманітарною допомогою для фронту, і все це знімалося.

Кіно – це дуже цікава справа, звісно ж. Окрім того, що я зіграв самого себе у фінальній сцені, отримав у фільмі ще роль такого собі дядька, схожого на голову колгоспу – в тому епізоді, де закладають останню Катеринину хату в Криму. Є у цьому фільмі така кримська історія. Якщо ви не бачили «Толоку», думаю, це обов’язково треба зробити. Я не дуже люблю радити дивитися кіно (це теж справа дуже індивідуальна), але таку знакову картину, яка в двох годинах екранного часу розгортає перед глядачем чотириста років історії України, подивитися, безумовно, варто.

Модератор (Єлизавета-Марія Лемак): Окрім усього, у Вас є музичний проєкт «Коко Меланж». У ньому Ви більше уваги приділяєте власним творам чи обробкам уже відомого етнічного матеріалу?

Р. К.: «Коко Меланж» – це етнічний проєкт, у ньому тільки обробки, авторського матеріалу немає, хоча є одна авторська пісня «Снайпер», присвячена нашим воякам. Але сама ідея цього проєкту, якому я достатньо мало приділяю зараз увагу (і моя вокаліста Анастасія Колодюк за це на мене ображається), – це сплав мого романтичного фортепіано і народних мелодій. Причому сплав такий, щоб результат не був схожий на обробки народних пісень Лятошинського чи Ревуцького, вони приджазовані, «з кандібобером», як кажуть на Галичині. Мені здається, нам це вдалося, більше того, нам вдалося зробити оркестровку. Було кілька концертів, один із них – у Будинку звукозапису Українського радіо. І я щасливий абсолютно, тому що почути свої твори, свої обробки народних пісень в оркестровому звучанні – це успіх, до якого: а) музиканту треба дорости і б) це емоційна кульмінація. Далі хіба що Карнеґі-хол (сміється).

Чому така назва? Меланж – це поєднання двох ниток, суміш кількох компонентів. Це слово так запало мені в душу, що коли треба було називати дуетний проєкт, я точно розумів, що там буде слово «меланж», власне як позначення нерозривної єдності. У цьому дуеті немає соліста. А «Коко» – тому що вона Колодюк, а я Коляда. Й ані слова про Коко Шанель!

Модератор (Гліб Марченко): Ми маємо запитання з чату. Чи є у Вас секретний рецепт від вигоряння і перевтоми? Як часто вони Вас наздоганяють? Що є для Вас джерелом натхнення, енергії для реалізації нових проєктів?

Р. К.: Секретного рецепта, на превеликий жаль, не маю. І, скажемо відверто, останній період мого життя, що триває, період дуже великих перетворень, розпочався саме з того, що я вигорів начисто. Одного ранку перестав розуміти для чого далі жити. Тільки жити все одно ж хочеться. Тож я зрозумів, що треба щось у житті змінювати.

Один із рецептів – дати тілу відчувати світ дослівно навпомацки, на дотик. Якщо я ловлю себе на думці, що знаю, як це відчувається, то в цей момент прикушую язика і йду відчувати замість того, щоб думати, що я знаю, як я це відчуваю. Уловлюєте різницю? Необхідно проживати досвід. Можливо не весь досвід треба конче прожити, але хоча б якусь частину… Я намагався замінити своє життя прочитаним у книжках. Результат був печальний, краще жити «власноруч», якщо так можна сказати.

Коли наздоганяє втома, намагаюся покласти себе в ліжко раніше, ніж це зробить хвороба. Виходить не завжди. Я знаходжу розраду в спілкуванні, прогулянках. Мандрів, на превеликий жаль, останнім часом менше, ніж мені б того хотілося. Але мандрівки теж дуже розвантажують. Ну і, звісно ж, любов! Вона надихає, дає крила і сили.

Модератор (Гліб Марченко): Наш слухач, Філіп запитує: чи використовуєте Ви для імпровізації заготовки, чи створюєте мелодію безпосередньо під час гри? Складно повірити, що це можна скласти без підготовки…

Р. К.: Дякую! Користуватися заготовками можна. Просто я маю таку унікальну властивість творити музику з місця. Можна піти за руками, можна – за настроєм, або за інтонацією. Варіантів куди ти «пішов» за навмання поставленими на клавіші пальцями, дуже багато. Можуть бути заготовки, якісь уже награні схеми. Особисто я, коли відчуваю, що починаю грати схему, «б’ю себе по руках» і виганяю у вільне поле. Там складніше, більший ризик помилитися, іноді дослівно помилитися – «промазати» повз клавішу. Але послухайте альбоми джазменів, які імпровізують. Вони дозволяють собі «промазати», посміятися над цим і піти далі. Це теж частина джазу. Тому я намагаюся грати без заготовок, але якщо граю свої п’єси, які вже стали п’єсами в попередніх альбомах, то, звісно, це можна назвати заготовкою. Інша справа, що я намагаюся щоразу її по-різному інтерпретувати і прожити так, як відчуваю тут і зараз, а не тоді, коли її записував.

Модератор (Гліб Марченко): Марія запитує: «Що Ви порадите, аби завжди бути впевненим у собі, у своїй творчості?»

Р. К.: Бачите, Маріє, завжди бути впевненим ризиковано. Поки ти сумніваєшся – ти живий. Я іронізую над собою постійно, інакше я вже б вмер. Я дуже довго воював із тим, що у психології називають «синдромом самозванця». Це коли ти сидиш, граєш і думаєш, що ось випадково піаністом назвався, то інші – справжні піаністи. Або я сів у радіостудії, і теж випадково саме тут і зараз є найкращим ведучим Українського радіо, а є справжні ведучі. Цей синдром іноді доводить до неврастенії, страшенно в’яже руки, із ним треба боротися. Методи існують, вони описані в літературі, хтось вигадує свої. Це насправді завжди здоровий баланс між самоіронією і тим, що в якийсь момент ти дійсно усвідомлюєш свій рівень експертності, свою вартість як фахівця – що я можу і чого не можу.

Також дуже важливо усвідомлювати чого я не вмію робити, але знаю як швидко цьому навчитися. Усі навички опанувати дуже складно, однак треба володіти головною – навичкою вчитися. Як казав мені один консерваторський професор: «Моє завдання зробити так, щоб я Вам став непотрібний, щоб Ви знали як навчитися усьому іншому самостійно, я лишень відчиняю Вам ці двері». І він зі своїм завданням упорався, мені здається, блискуче, спасибі йому.

Модератор (Гліб Марченко): Також наші слухачі цікавляться чи можна описати словами те, що Ви відчуваєте під час імпровізації? Ви робите це машинально чи потрібна особлива атмосфера/настрій? Бувають моменти, коли Ви просто не можете імпровізувати?

Р. К.: Для того, щоб взагалі не міг, зі мною має статися серйозна драма. Тоді мою музику не можна буде комусь показувати, хоча вона буде терапевтичною саме для мене. Я все одно через неї переплавляю багато речей. Це достатньо складна психологічна практика, але я віддаю перевагу простому виконанню музики.

Відчуваю щоразу різне. Якщо імпровізація народжується після спілкування з людиною, то й відчуття будуть ті, що я їх прожив разом зі співрозмовником. Іноді це складно, іноді – радісно. Це все одно пропускання через себе, крізь деякі фільтри все ж для безпеки, але пропускання через себе. Однак за будь-яких обставин – це нове проживання почуттів, які є зараз.

Особлива атмосфера?.. Звісно, усім хочеться творити у стані натхнення, але так буває не завжди. Буває весело, коли перед концертом так дістали, що з вух просто іскри летять. І я думаю, що це катастрофа, нічого зараз не зіграю, мені вбивати хочеться, а не грати. Але потім відбувається якесь перемикання. Можливо, це професіоналізм, можливо виконавська дисципліна чи просто самодисципліна психологічна, але цей ресурс, який щойно тебе рвав на шмаття, випускаєш як гірську річку в музику, вже у вигляді якихось оптимізованих емоцій. Тоді це вдається перетворювати на додаткову силу в концерті. Якщо ж дати емоціям узяти гору над собою, не контролювати їх, тоді виходить замість музики істерика, а це трохи не те. Я можу розплакатися на концерті, це правда. Але завжди стежу, щоб це трапилося не в «червоній зоні індикатора», щоби внутрішній емоційний двигун був у керованому стані і я міг як зайти в екстремальний стан, так і вийти з нього тоді, коли це потрібно мені.

Модератор (Гліб Марченко): Слухачі запитують чи Ви імпровізуєте від простих вражень чи приурочуєте імпровізації до конкретних подій?

Р. К.: Я вже частково відповів. Буває, я імпровізую портрет, замовлений до дня народження. Але щоб до подій чи до свят, то все ж ні. Я не зашифровую в імпровізаціях ім’я чи номер телефону. Іноді лише дозволяю собі стьоб, коли в мене на концерті у когось починає грати мобільний телефон. Тоді я починаю імпровізувати на тему рингтона. Бо у таких випадках є два варіанти: або кинути в людину чимось важким, що якось нечемно, або іронізувати в музичний спосіб над цією ситуацією. Роман Ісакович Кофман колись дозволив собі припинити диригувати симфонією, постукав паличкою по пульту, попросив людину вимкнути телефон і лише потім продовжив диригувати. Але ж я не Кофман.

Модератор (Гліб Марченко): Слухачка Юлія запитує: «Коли пишете книгу або вірш, буває таке, що бажання продовжити зникає у процесі? Якщо так, то як Ви це долаєте?

Р. К.: Це дуже цікаве запитання. І дуже по-різному буває. Іноді можна «увімкнути» самодисципліну і дописати просто тому, що почав – заверши справу. А іноді треба відкласти і дати відлежатися матеріалу. У мене є нотатки в телефоні (я вже дуже рідко пишу рукою), яким два роки, і вони не дописані. Іноді матеріал «відлежиться» і потім знову «оживе». Сам мозок згадає ідею й продовжить її. А іноді не написав – і Бог із ним! Не всякий текст має бути написаним. Але якщо ви відчуваєте, що не можете не писати – пишіть! У Річарда Баха це прекрасно описано: якщо вже ідея взяла тебе за бари, ти опираєшся, лишаєш сліди від кігтів на стінах, а вона тебе все одно тягне за друкарську машину, тоді вже немає ради, – сідай і пиши. В інших випадках можна відкрутитися. Усе, дякую!

Матеріали підготувала Наталя СКВОРЦОВА

Фото: Світлана Сокур, Любов Мовлянова, Володимир Осипенко, Музей Революції Гідності