Сенсаційна презентація симфоній Максима Березовського: післяпрем’єрні рефлексії

347

В останній день 2020 року в Києві відбулась прем’єра, яку без усіляких перебільшень можна назвати сенсацією десятиліття: першовиконання у нещодавно відреставрованій Андріївській церкві двох віднайдених відомим диригентом Кирилом Карабицем симфоній Максима Березовського

Сама історія пошуку і неймовірної знахідки цих творів у Національному архіві Парижа доволі докладно розкривається в інтерв’ю диригента, даному музикознавиці Аделіні Єфіменко і опублікованому в інтернет-журналі «Музика» 29 грудня 2020 року. Виконання цих симфоній камерним оркестром «Київські солісти» під орудою Кирила Карабиця суттєво доповнило історичний компендіум національної музики. Але водночас унікальна знахідка загострила ряд проблем, пов’язаних із таємницею життя і творчості видатного митця.

Якщо 1760-й, виписаний на паризьких партитурах, – не механічна помилка, то дослідникам доведеться дуже серйозно зайнятись уточненням дати народження композитора: цілком очевидно, що у віці 15 років він не міг написати настільки зрілу музику. Так само слід замислитись, де й у кого Березовський міг здобути такий солідний професійний вишкіл: обидві нововіднайдені симфонії (зрештою, як і знайдена п’ять років тому Симфонія до мажор) демонструють блискуче знання можливостей інструментів, володіння всіма прийомами тогочасного оркестрового письма, гармонічну і мелодичну інвенцію, відповідність європейській стилістиці тієї перехідної епохи між бароко і класицизмом.

Якщо вірити вже існуючим науковим розвідкам, то, на думку Ольги Шуміліної, «свої інструментальні твори М. Березовський почав писати в Італії, після отримання звання Мaestro di Cappella (1771). Це підтверджується записами на титульних аркушах Сонати для скрипки і баса (Piza, 1772) та арій з опери «Демофонт» (Livorno, 1773). Титульна сторінка Симфонії не має датування, однак не виникає сумнівів у тому, що М.Березовський написав цей твір в Італії після занять з Дж. Б. Мартіні, готуючись до капельмейстерської посади, а не привіз з Петербурга, де працював в Першому придворному оркестрі на посаді камер-музиканта» (див.: Шуміліна Ольга. Симфонія C-dur Максима Березовського у контексті нового біографічного сценарію життєтворчості митця // Музикознавчий універсум: Наукові збірки ЛНМА ім. М.В. Лисенка. Вип. 42-43. Львів, 2018. С. 123).

Порівнюючи всі три симфонії за використаною в них системою музично-виразових засобів, можна стверджувати, що вони дуже близькі, в них беззаперечно відчувається рука одного майстра. Причому, спираючись на теоретичний аналіз музичного тексту, висловлюю припущення, яке межує з переконанням: швидше за все, вони написані в один період із невеликим хронологічним відступом одна за одною. То як же тоді пояснити 1760 рік на першій сторінці партитури?

У симфонії до мажор (тепер, очевидно, доведеться знайти якусь додаткову дефініцію, щоби розрізняти дві симфонії Березовського в одній тональності) можна помітити прийоми виразності, характерні для чеської інструментальної школи, зокрема деякі паралелі постають із симфонією в тій же тональності Франтішка Бенди, тим більше, що в ній також іще збережено партію клавесина як «атавізм» барокового генерал-баса (натомість у симфоніях Й. Мислівечека чи в італійських симфоніях, нп. Л. Боккеріні, склад оркестру вже традиційний класичний). Водночас зауважуємо типові передусім для мангеймської школи динамічні контрасти soli й tutti, часте використання sforzando. Водночас сам характер тематизму ще не до кінця оформився у його завершеному класичному вигляді, як і сама структура сонатного allegro.

Українські пісенні інтонації більш помітні у другій частині, що являє собою інструментальну версію арії cantabile з її типовими галантними зітханнями і присіданнями, проте деякі мелодичні звороти живо нагадують українські лірико-сентиментальні канти. Третя частина – менует – потрактована Березовським ближче до «селянського» варіанту танцю зі знайомими нам за симфоніями Гайдна підстрибуваннями й притупуваннями. Найбільш відповідним до класичного канону видається в цій симфонії фінал – блискучий, стрімкий та енергійний.

Симфонія соль мажор ближча до чутливої манери Empfindlichkeit, що утверджувалась у європейській музичній культурі паралельно з класицизмом, відтак нагадує піднесену експресію інструментальних опусів Ф.Е. Баха та представників мангеймської школи. Сонатна форма і тут ще не до кінця вибудувана за класичним каноном, вона, як і в попередній симфонії, коливається між бароковою концертністю та ранньокласичними зразками симфонії.

Дуже цікавою і виразною є друга частина, написана в однойменному соль мінорі: внутрішньо контрастна, багата за емоційними відтінками – від напружено експресивного пасторально просвітленого, вона тяжіє до вільної рефлексивності. Незвичним видається і трактування композитором менуету, танцювальна основа якого прихована за пишним концертуванням, яскравими зіставленнями регістрів. Найсильніше враження справляє контрастна середина менуету, написана в однойменній тональності соль мінор. Вона чи не найбільше з усієї інструментальної спадщини Березовського наближена до української мелодики як характерними мелодичними зворотами, так і застосуванням паралельно-перемінного ладу соль мінор – сі-бемоль мажор. Дуже ефектно вирішений фінал, у якому панує танцювальність і святкова стихія.

Прем’єра обох симфоній була логічно завершена в концерті виконанням віднайденої раніше третьої (чи першої?) Симфонії до мажор, знайомої українським слухачам із 2016 року. Монографічна програма засвідчила як великий талант і професіоналізм композитора, так і відповідну до рівня музики інтерпретацію «Київських солістів» під батутою Кирила Карабиця.

Насамперед хотіла б відзначити вдало знайдену темпову і динамічну драматургію кожної з симфоній. Адже оскільки всі три твори вишукано поєднують манеру барокового вільного концертування і ранньокласичної компактності, стриманості музичного висловлювання, слід було зберегти художні переваги і барокової розкутої емоційності та імпровізаційності віртуозних епізодів, і ясність, прозорість класичної фактури та оркестрування. Прекрасним оркестрантам на чолі з талановитим диригентом-інтелектуалом вдалось досягнути бажаної рівноваги і автентичності виконавської манери придворного оркестру середини XVIII століття.

Любов КИЯНОВСЬКА