Pep-obr

All You Need Is Love…

Є у житті такі події та речі, справжнє значення яких ще й досі неможливо переоцінити. Саме такою подією є альбом Beatles «Sergeant Pepper’s Lonely Hearts Club Band» («Оркестр клубу самотніх сердець сержанта Пеппера»), якому вдалося зберегти усе тепло напівзабутої доби 1960-х, із її наївними та осяйними мріями про любов і всесвітню дружбу, духовне просвітлення і вселенську гармонію…

Цей шедевр рок-музики посів перше місце серед 500 найвизначніших альбомів усіх часів за версією журналу Rolling Stone. Ювілей «Сержанта» у червні 2017-го дивним чином збігається із 75-річним ювілеєм Пола МакКартні, фактичного ініціатора альбому.

Півсторіччя тому, коли вийшов у світ цей рок-альбом, монохромне раніше життя розцвітилося й засяяло безліччю відтінків. Нам дійсно потрібна була тоді любов, сонячного літа 1967 року, коли люди ще не були надто прагматичними, а фраза «All You Need Is Love» сприймалася дуже відверто та щиро. «Зараз, здається, на цей товар уже немає попиту», – зітхав із часом Дерек Тейлор, друг і біограф Beatles. Саме духовними цінностями – любов’ю та дружбою – зачаровують Beatles і сучасну молодь. Їхні мелодії чули мільярди; їх людство не забуде ніколи, тому й крапку у цій історії ставити поки ще зарано.

Рік 1966-й приніс Beatles чимало прикрого. Їхнє гастрольне турне на Філіппіни ледь не скінчилося трагічно для британців, які начебто знехтували запрошенням Імельди Маркос, дружини філіппінського диктатора. Помсту розгніваної жінки музиканти відчули в аеропорту, де у залі вильоту на них чекав озвірілий натовп азіатів. Брайан Епстайн, менеджер Beatles, одразу зрозумів, у яку халепу вскочив із хлопцями. «Навколо розігралася справжня істерія…», – згадував Джордж Гаррісон.

Злива ударів обрушилася на Рінго і Брайана, перепало й Джорджу та Джону. Старанно чавили Мела Еванса, охоронця Beatles. Та наостанок їх пограбували: біля трапа літака відібрали половину гонорару за концерти і ще – 5200 фунтів у рахунок дозволу на виліт. Ця скандальна історія набула й міжнародного резонансу: ображені були Beatles, а разом із ними й Велика Британія.

Востаннє завітали вони до Америки, але й там їм не пощастило. Та почалося усе з інтерв’ю Джона Леннона лондонській «Evening Standard», у якому він зухвало стверджував, що «на сьогодні Beatles значно популярніші, аніж Ісус Христос». Необачність Джона раз і назавжди зіпсувала імідж британців на американському континенті. Зали, де співали Beatles, лишалися напівпорожніми. У південних штатах привселюдно спалювали зображення та платівки Beatles; раптово виринув і ку-клукс-клан – ситуація ставала загрозливою. Не допомогла й процедура каяття Джона: йому погрожували смертю.

Брайан Епстайн мав намір навіть припинити гастролі: життя своїх улюбленців він ставив вище за гроші. Останній концерт Beatles відбувся 29 серпня 1966-го у Сан-Франциско. На цьому сценічне життя гурту завершилося. Проте не скінчився їхній шлях у мистецтві…

Істина була в тому, що Beatles не мали потягу до сцени і не почувалися лицедіями. Їхні сценічні досягнення були набагато скромнішими, аніж суто музичні, які майстерно подавав бітломанам чаклун звукозапису Джордж Мартін. Камерним музикантам було комфортно у затишній театральній атмосфері закритих клубів на зразок улюбленого клубу «Cavern» і біля студійних мікрофонів.

Beatles уже обридло виступати зі старим репертуаром типу «Oldies, but Goldies» на стадіонах, серед дикого ревіння фанів, у якому вони не чули власної музики. Рік 1966-й надавав кожному з них унікальний шанс виявити себе як творчу індивідуальність. Це вже помітно в альбомі «Revolver», де вперше виявилися елементи сюрреалізму й містики, що характерні для творчості Beatles надалі.

Спочатку була музика

Із завершенням гастрольної діяльності у Пола МакКартні та його друзів розпочинався новий, незвичний для них етап життя, з яким мали принципово змінитися їхні «стосунки» з рок-музикою. Відтепер Beatles мали доволі часу для реалізації творчих задумів. Лишалося зруйнувати обридлий імідж дотепних і чарівних улюбленців долі, яких бітломанія піднесла до вершин світової слави, створивши з них соціокультурний феномен.

Це була надзвичайно складна проблема, проте розв’язати її вдалося невгамовному Полу МакКартні. Його осяяла оригінальна ідея щодо перевтілення Beatles в «Оркестр клубу самотніх сердець сержанта Пеппера», тобто у вигаданий ним образ потішних оркестрантів старовинного мюзик-холу. Шлях до цього йшов через метаморфозу, alter ego.

Впливали ще й інші обставини, зокрема вихід у світ концептуального альбому «Pet Sounds» ансамблю Beach Boys, який глибоко вразив Пола МакКартні мелодійністю, новаторством і надихнув на створення музичного альбому такого ж рівня. За думкою Джорджа Мартіна, «без “Pet Sounds” не було б і “Сержанта Пеппера”», який з’явився як відповідь Beatles на альбом їхніх конкурентів. Отже, спочатку була музика…

Головною рисою «Сержанта Пеппера» є його театральність, якою просякнута уся композиційна будова альбому. Інструментальний вступ до цієї музичної містерії лунає начебто зі сцени театру, у переповненому залі, де відчутне збудження публіки, її гомін і сміх, численні оплески. Та ще на початку платівки музиканти проголошують, що вони зовсім не Beatles, а «Оркестр клубу самотніх сердець сержанта Пеппера».

Загалом концепцію alter ego втілено лише у двох композиціях – головній, що включно з репризою на другому боці платівки має назву альбому, та композиції «With a Little Help From My Friends» («З невеликою допомогою моїх друзів»), у якій Рінго Старр виступає як «єдиний і неперевершений Billy Shears» (тобто соліст цього оркестру). «Рінго – аж ніякий вокаліст, – посміхається Джордж Мартін, – але голос його має стільки шарму й тепла… І врешті-решт, друзі дійсно допомагали Рінго: триголосся Джона, Пола й Джорджа відчувається досить помітно».

В альбомі кожен із Beatles «відзначився» власним хітом. Cюжет композиції «Being for the Benefit of Mr. Kite!» («Бенефіс містера Кайта!») підказав Джону Леннону старовинну театральну афіша, яку придбав в антикварній крамниці, а жорсткі ритми «Good Morning, Good Morning» («Доброго ранку, доброго ранку») обридливо асоціюються із рекламою з телепрограми. Індуїстська музична традиція відчутна у композиції Джорджа Харрісона «Within You Without You» («У тобі й поза тобою»), на яку надихнув його рядок із духовної книги: «Життя тече у тобі й поза тобою». Композицію виконано у стилі рага-рок, причому поряд з індійськими інструментами (табла, ділруба, тампура й ситар) використані європейські скрипки й віолончелі.

Почуттям гумору просякнуті пісеньки Пола МакКартні – «Lovely Rita» («Чарівна Рита»), присвячена робітниці автостоянки неподалік від студії на Abbey Road, яку музикант безуспішно намагався спокусити, а також «When І’m Sixty-Four» («Коли мені буде 64»). Цей іронічний «мотивчик для кабаре» (за висловом Пола) більше нагадує шлюбний контракт, у якому герой звертається до майбутньої супутниці життя із банальним запитанням: «Чи кохатимеш ти мене, коли мені буде 64?»
Чимало галасу спричинила композиція Леннона «Lucy in the Sky With Diamonds» («Люсі у небі з діамантами»), у якій музична критика, поряд з елементами сюрреалізму вбачала й ейфорію від споживання Джоном наркотиків. (Про це нагадувала схована у назві композиції абревіатура LSD, тобто галюциноген ЛСД.)

Джон усіляко заперечував це, посилаючись на малюнок сина Джуліана, на якому начебто зображено його однокласницю Люсі О’Доннелл. Однак радіокорпорація BBC заборонила надалі виконання «Lucy» на радіо. Історія життя дівчини із заможної родини, яка залишає дім, де немає любові, у композиції Пола «She’s Leaving Home» («Вона залишає дім») набуває істинно драматичного, шубертівського значення, за висловом композитора Неда Рорема.

Серед усіх композицій альбому найбільшу увагу привертає остання – «A Day In The Life» («Один день із життя») – найкраща за версією журналу Rolling Stone. Вона складається із двох частин, одну з яких написав Леннон, а іншу – МакКартні, причому фрагмент Пола вставлено в середину композиції, складеної Джоном. Фрагменти значно різняться між собою темпом і з’єднані крещендо симфонічного оркестру із 40 музикантів, спеціально запрошених для запису композиції. Фінальний мі-мажорний акорд виконаний у десять рук на трьох роялях (Рінго, Пол, Джон та Мел Еванс) і на фісгармонії (Джордж Мартін). Він триває 42 секунди і наче витає у вічності.

Коли у грудні 1966-го розпочинався запис треків майбутнього «Сержанта Пеппера», Пол МакКартні вже був де-факто художнім керівником Beatles. Від початку «Сержант» був цілковито його альбомом – від ідеї до обкладинки. Йому належав задум платівки, він підготував щонайменше 8 композицій, контролював звукозапис, буквально кожну ноту й брав участь у розробці дизайну обкладинки (найпопулярнішої серед британських шанувальників музики, згідно з журналом Rolling Stone).

За пропозицією дизайнера Роберта Фрейзера, знайомого Пола Маккартні, для участі у проекті був запрошений художник Пітер Блейк, один із лідерів британського поп-арту 1960-х. Для передньої сторони обкладинки альбому він виконав барвистий колаж, що містить 70 фігур різних людей (фотографії і художні портрети) – Beatles у центрі композиції, їхніх воскових фігур із музею мадам Тюссо, барабана з надписом «Sergeant Pepper’s Lonely Hearts Club Band», могили з викладеним із квітів надписом «Beatles» і бас-гітари. Серед ушанованих героїв Beatles, що їх оточують, можна побачити зображення найпопулярніших: зокрема це Марлен Дітріх, Зиґмунд Фройд, Едґар По, Карл Маркс, Оскар Уайльд, Марлон Брандо, Фред Астер, Мерилін Монро, Бернард Шоу, Альберт Ейнштейн, Мохамед Алі, Карлгайнц Штокгаузен, Льюїс Керролл та інші. Крайня фігура ліворуч у третьому ряду зображує Стюарта Саткліффа, покійного екс-басиста Beatles.

Проте шлях у Pepperland виявився надто виснажливим для усіх Beatles. «Співавторами “Сержанта Пеппера” були надлюдська праця та істинний талант, – зазначав Джордж Мартін, маючи на увазі чотири місяці, а точніше, 700 годин каторжної праці. – Ми усі відчували, що беремо участь у творенні чогось дійсно величного».

Відсутність найсучасніших технічних засобів, зокрема восьмиканальних записувальних пристроїв, які вже застосовувались у США, змушувала Джорджа Мартіна та його колег зі студії на Abbey Road виявляти винахідливість і впроваджувати новаторські методи запису. Використання застарілої техніки, тобто моно-, стерео- й чотириканальних записувальних пристроїв, із сучасної точки зору є абсолютною авантюрою. Однак творчим здобутком цієї колективної праці став шедевр рок-музики, який посів перше місце серед 500 найвизначніших рок-альбомів усіх часів за версією журналу Rolling Stone.

Свідками цієї епохальної події були усі штатні працівники студії, які юрмилися в операторській, а також їхні колеги-музиканти й продюсери інших гуртів. Зазвичай відбувалося це й 10 лютого, коли Beatles доопрацьовували композицію «A Day In The Life». Звукооператор Тоні Кларк згадував: «Мені пощастило бути там… Уночі я вийшов на вулицю і тривалий час не міг уторопати де я і куди мені йти. Я був збентежений».

Наприкінці травня 1967-го журналістів запросили нарешті ознайомитися з альбомом. Усі найвидатніші пера Великої Британії зібралися на квартирі Брайана Епстайна. Ось як передає свої перші враження від цієї події Дерек Тейлор: «Мені здавалося, що перед очима пролетіло усе моє життя… Проте взагалі – що таке наше життя? Чи можете ви відповісти на це запитання? Я – ні. А вони спромоглися, та навіть більше зробили: вони його показали…»

14 червня 1967 року Beatles розпочали, а 25 червня завершили запис композиції «All You Need Is Love». Завершальний етап роботи транслювався безпосередньо зі студії на Abbey Road за допомогою супутникового зв’язку у 24 країни світу. Трансляція була частиною першої всесвітньої телепрограми «Our World», для якої Beatles і написали цю пісню-послання, звернену до молоді планети, що стала своєрідним гімном руху хіпі.

Про феноменальний успіх «Сержанта Пеппера» у молодіжної аудиторії свідчить статистика: вже у грудні 1967-го 60% студентів американських коледжів визнали альбом найвизначнішим фактором, що суттєво вплинув на їхнє життя. «Сержант» очолював хіт-паради у Великій Британії і США та отримав чотири нагороди Grammy. А згідно з опитуванням, впровадженим 1987 року газетою Los Angeles Times серед критиків і шанувальників музики, «Сержант Пеппер» визнаний як «альбом на усі часи».

Тріумф Пола МакКартні обернувся, однак, пірровою перемогою: «Сержант» означив початок згубного розладу між лідерами Beatles, який назавжди позбавив мільйони бітломанів щастя насолоджуватися творчими здобутками їхнього видатного співавторства. Лютість Джона зруйнувала майже все, що було досягнуто їхнім творчим тандемом протягом десяти років невпинної праці. Піднятися вище «Сержанта Пеппера» Beatles уже не судилося.

Postscriptum

Літо 1967-го закінчилося трагічно: 27 серпня Брайана Епстайна знайшли мертвим удома в Лондоні. Його поховали у рідному Ліверпулі два дні по тому. Ніхто з Beatles не з’явився на похорон. Але про Брайана рабин сказав головне: «Людина, прихильна до своєї справи, стоятиме попереду королів».
Та потім Beatles очікували життєві грози. Провалився їхній музичний проект «Magical Mystery Tour», розпочалися жорстокі чвари між Ленноном і МакКартні, які завершилися розпадом ансамблю і судовими процесами.

Згодом Джон Леннон в інтерв’ю журналу Rolling Stone змушений був визнати катастрофічність утрати Епстайна для долі Beatles.

Джона Леннона не стало 13 років по тому. Його вразили п’ять пострілів від Марка Чепмена, релігійного маніяка із секти «Біблейський пояс».

Рухнула мрія бітломанів усього світу щодо возз’єднання Beatles у «зірковому складі».

Пішли з життя обидва Джорджа: Харрісон і сер Джордж Мартін.

Від славнозвісної ліверпульської четвірки лишилося поки двоє – сер Пол МакКартні та колишній ударник ансамблю Рінґо Старр.

Марк Чепмен відбуває довічний термін ув’язнення.

Ліверпуль пам’ятає…

Камені цього міста – найдорожчі для кожного бітломана. Адже Ліверпуль – рідне місто Beatles!
По каменях цього міста йшли вони шляхом до кращої долі, пильно вдивляючись в океанські далі та своє майбутнє. Це портове місто-трудівник – наче наша Одеса. У ньому – поєднання різних національностей і головне – специфічний гумор, який помітно відрізняє мешканців Ліверпуля від манірних британців. Прогулянка цим містом – істинно «Magical Mystery Tour», із заглибленням у його ауру, повну таємниць. У підвалі клубу Cavern стільки люду, що не проштовхнутися: адже ця спільнота бітломанів – найчисленніша в світі. Згуртовані єдиною й нетлінною любов’ю до Beatles, приходять вони сюди, щоб зустрітися із бронзовим Джоном.

Як солодко й сумно мандрувати вулицями цього міста – пройтися Penny Lane та завітати в Strawberry Fields, де пройшло дитинство Джона, притулитися до перископа Yellow Submarine в музеї Beatles Story та, нарешті, вийти на White Chapel Street, звідки Брайан Епстайн прямував до Beatles, і разом із ними – в історію рок-музики ХХ століття.

Та головний сувенір цього міста – це пам’ять про Beatles, яка, мов свято, завжди із тобою…

Володимир СКРИНЧЕНКО