Відень, де Шенберг народився і прожив – у цілому – 45 років (з тих 77, що подарувала йому доля), не дуже жалував творця «нової граматики музики»
Нападки у пресі, антисемітські виступи, скандали під час виконання творів Шенберга та його учнів (як, наприклад, концерт в Musikverein 31 березня 1913 року, що завершився бійкою, арештами і судовим розглядом) – усе це отруювало життя. Не випадково Шенберг «тікав» у Берлін, де відчував себе набагато комфортніше. «У Відні кожен плете мені мотузку», – писав він в одному з листів. (Арнольд Шенберг. Письма. СПб., 2001. С. 69.) І зовсім інакше – про Берлін: «Ви не повірите, який я тут знаменитий. …Мене всюди знають. Пізнають з фотографій. Обізнані з моєю “біографією”, обставинами мого життя». (Там само. С. 58.) Навіть через багато років після смерті Шенберга, Стравінський, який знав про складну суміш любові-ненависті у ставленні Шенберга до Відня (і явно стаючи на бік композитора), писав про «Відень, що не покаявся». (Див. рецензію Стравінського на публікацію листів Шенберга в книзі «Стравинский – публицист и собеседник». М.,1988.)
Та зараз ми вже не можемо назвати Відень таким, що не покаявся. Австрійська столиця спокутувала свою провину, ставши домівкою для «Арнольд Шенберг-центру», створеного в 1998 році з ініціативи дочки Шенберга – Нурії Шенберг-Ноно (дружини Луїджі Ноно, вона ж очолює фонд Луїджі Ноно у Венеції). Завдяки Нурії, весь архів Шенберга було перевезено до Відня з Лос-Анджелеса, де композитор жив і працював у роки еміграції. У результаті Відень дійсно став Меккою для тих, хто вивчає творчість нововіденської школи і в цьому плані може бути порівняний з такими центрами принади для музикантів, як Базель з архівом Стравінського або Лейпциг – із Бахом.
Розташований у самому центрі Відня, на Шварценбергштрассе 6, у двох кроках від Musikverein, в «Золотому залі» якого Шенберг не раз диригував, «Шенберг-центр» займає третій поверх монументального Palac Fanto, чудового зразка віденського модерну (побудований в 1917–1918 роках, архітектори Ернст Готтхильд і Олександр Нойманн).
Шенберг-центр – установа багатофункціональна. Це і музей з цікавою експозицією документів і меморіальних експонатів, включно з відтвореним кабінетом Шенберга з його особистими речами. Це архівне сховище, де зосереджені музичні манускрипти і рукописи теоретичних праць композитора, його епістолярій, картини і малюнки, величезний фотоархів (Шенберг був затятим фотографом). Це культурно-освітній центр, де постійно проводяться різноманітні просвітницькі заходи та цікаві концерти. І – чи не в першу чергу – це науково-дослідницька інституція.
Штат Шенберг-центру становлять музикознавці, наукова діяльність яких пов’язана з епохою Шенберга і нововіденцями. Сюди приїздять для роботи над своїми темами дослідники з різних країн. До їхніх послуг – колосальний архів і величезна бібліотека, де представлено (усіма мовами) все, що видавалося про Шенберга, про його час і про тих, із ким перетинався він у своєму житті й у власних творчих задумах.
Отже матеріали для вивчення тут знайдуть не тільки дослідники музичного мистецтва, а й ті, для кого головними персонажами є, наприклад, Кандинський і Кокошка. Шенберг-центр і сам здійснює видавничу діяльність, публікуючи каталоги і матеріали своїх архівів, видаючи журнал і буклети, які анонсують заплановані Центром заходи, у тому числі – наукові семінари, конференції, симпозіуми.
Один з останніх наукових симпозіумів, проведених Центром у червні поточного року (це рік 145-річчя Шенберга), був присвячений проблемі «Взаємодія Заходу і Сходу в європейській музичній культурі в аспекті вчення Арнольда Шенберга і віденської школи». («Austauschprozesse zwischen West und Ost in der europäischen Musikkultur unter dem Aspekt der Lehre von Arnold Schonberg und der Wiener Schule»). У симпозіумі взяли участь музикознавці Австрії, Болгарії, Литви, Німеччини, Росії, Румунії, України, Словаччини та інших країн.
Відверто кажучи, австрійська аудиторія, яка добре орієнтується у методі Шенберга і впевнена в пріоритеті нововіденців у створенні нових принципів організації музичної матерії, часто не підозрює про існування аналогічних (і симультанних у часі) процесів в інших композиторських школах. Тому для багатьох було новиною почути в доповіді Маргарити Катунян (Росія) про ідеї серійності у російській музиці початку ХХ століття, ілюстровані прикладами з творів Олександра Скрябіна (фортепіанні поеми ор. 44, 5 і 9, сонати, «Поема вогню», «Прометей»), Миколи Римського-Корсакова («Золотий півник»), Ігоря Стравінського («Жар-птиця») та, зрозуміло, Миколи Рославця, Юхима Голишева, Миколи Обухова.
Можливості інших шляхів до 12-тоновості, відмінних від Шенберга, продемонструвала Гражина Дауноравічене (Литва) в доповіді «12-тонова система Арнольда Шенберга і додекатоніка Освальдаса Балакаускаса: відмінності і взаємодії». Учень Бориса Лятошинского, пораді якого «шукай своє!» він дотримувався у творчості, Освальдас Балакаускас став сполучною ланкою української і литовської композиторських шкіл. Він був свідком і певною мірою учасником драматичних шляхів оновлення української музики.
Цим процесам була присвячена доповідь Олени Зінькевич (Україна) «Роль нововіденської школи в становленні українського авангарду 1960-х», де, на прохання Шенберг-центру, акцент було зроблено на аналізі ранніх творів Валентина Сильвестрова. Цікаві виступи болгарських, румунських та інших дослідників показали, наскільки подібним було протистояння авангарду (1940–1960-ті роки) в країнах колишнього соцтабору.
Симпозіум поповнив відкриттями документальну шенбергіану. Нові артефакти представила Албена Найдьонова (Австрія): невідомі раніше листи Шенберга 1920 року, адресовані керівництву Віденської опери. Штефан Харков (Болгарія) продемонстрував проїзні документи (паспорти), отримані Шенбергом 1933 року, коли після приходу нацистів до влади він намагався виїхати до США через Чехословаччину й Францію.
Дні симпозіуму були наповнені «живою» музикою. У концертах звучали твори Шенберга (наприклад, один з останніх його творів – Фантазія для скрипки і фортепіано, ор. 47) і сучасних австрійських композиторів – Вольфганга Хёльцля, Дітера Кауфманна, Еріха Урбаннера, Герберта Лауерманна та інших.
Одного з музичних вечорів відбувся авторський концерт Володимира Панчева – болгарського композитора, учня Едісона Денисова, нині громадянина Австрії та члена Австрійської спілки композиторів. У виконанні ансамблю «Віденський колаж» (скрипка, флейта, саксофон, кларнет, акордеон, фортепіано) прозвучали квартет «Карусель» – свого роду дружній уклін Ігорю Стравінському (його «ярмарку» з «Петрушки»); цикл «Музика Місяця» на дзен-вірші стародавніх японських поетів, партія сопрано – Албена Найдьонова (я слухала і згадувала «Хокку» Грабовського: от би порівняти!); зухвало-модернова «Гра для кларнета і кларнетиста» з використанням усього сімейства кларнетів із фантастичною технікою (і композиторською, і виконавською); «Посвячення Едісону Денисову для “Веберн-квартету”» (скрипка, кларнет, саксофон і фортепіано) з прихованими в партії фортепіано цитатами з «Бориса» Модеста Мусоргського (знак національної ідентичності Денисова).
Так музика сучасного Відня – із типовими для австрійської столиці національними мікстами – стала вагомим аргументом у розмові про взаємодію Заходу і Сходу в європейській музичній культурі.
Олена ЗІНЬКЕВИЧ
