kobzari

«Українська народна пісня є матір’ю Шевченкової поезії».
Олесь Гончар

Творча постать Шевченка і кобзарське мистецтво органічно злились в одне ціле. Народні співці – бандуристи й кобзарі – зберігали нашу історичну пам’ять, оживляли та підтримували український дух, надихаючи до боротьби за національну гідність і свободу. В їхніх думах і піснях розкривається душа народу, його мрії, сподівання. Так і у вогненній поезії Шевченка ми відчуваємо щиру, беззахисну у своїй відкритості душу поета. У внутрішньому світі Кобзаря український народ упізнав власну душу, прочитав історію, зазирнув у майбутнє.

Музикальність народної душі виявляється у ласкавій співучості Шевченкового слова, його милозвучності. Доречно тут згадати Богдана Лепкого, який в одній із шевченкознавчих праць дуже влучно зауважив, що при багаторазовому читанні однієї і тієї ж поезії Шевченка виникає таке відчуття, що ці слова написані тобою і легко запам’ятовуються. Мабуть це стається тому, що поет послуговувався яскравою, поетичною, образною, співучою українською мовою:

«Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває, засміється,
А на сльози зверне.
Вітер віє-повіває,
По полю гуляє.
На могилі кобзар сидить
Та на кобзі грає.
Кругом його степ, як море
Широке, синіє;
За могилою могила,
А там – тілько мріє.
Сивий ус, стару чуприну
Вітер розвіває;
То приляже та послуха,
Як кобзар співає,
Як серце сміється,
Сліпі очі плачуть…
Послуха, повіє…»

(Перебендя – людина, яка вміє весело, дотепно розповідати й співати. Тут – кобзар)

Відомо, що Шевченко мав гарний голос (тенор) і чарував усіх співом, а також грав на кобзі-бандурі. Нагадаємо: кобза – старовинний український народний струнно-щипковий інструмент. Вважається попередником бандури. Часто під словами кобза і бандура розуміють один і той самий інструмент. Перша згадка про бандуру відноситься до 1498 року і пов’язана з ім’ям бандуриста Чурила. На бандурі грали й українські гетьмани – Кирило Розумовський, Іван Мазепа, Іван Самойлович.

Суть феномена кобзарства криється у його сакральному призначенні. Незрячі кобзарі ставилися до свого каліцтва як до обраного Богом шляху служіння людям. Вони присягали на вірність цьому шляху, а над кобзою-бандурою проводився таємний молитовний ритуал освячення. Кобзарі бачили світ духовними очима. На думку Уласа Самчука, вони стали посередниками між Богом і людьми, часто усамітнювалися біля могил і занурювалися у філософські роздуми-медитації про сенс життя. Ці глибокі думки несли в народ і, тим самим, оберігали його від повної зневіри і безнадії.

У кобзарському середовищі засуджувалися позашлюбні стосунки, спів сороміцьких пісень, споживання спиртних напоїв. Зароблені гроші поділялись на три частини, які віддавались на потреби бідних, церкви, на оплату викопування криниць для подорожніх у безлюдних місцях.

Сліпий (“Невольник”). Ескіз Шевченка

Поетичне слово Шевченка увібрало багатовікову усну й писемну культурну традицію українського народу, багатющий фольклор із величним епосом козацьких дум і незрівнянною красою ліричної пісні. Тому цілком закономірно, що збірка поезій Шевченка має назву «Кобзар», – у ній акумулювався духовний набуток багатьох поколінь. Згодом Кобзарем стали називати самого Шевченка.

Цікаво, що в Каневі похований ще один Кобзар на ім’я Григорій, родом з Чернігівщини. Ця легендарна особа жила в середині XVIII століття. Разом із запорізькими козаками він потрапив у турецький полон. Там він зумів викликати довіру яничарів, які доручили йому доглядати за двадцятьма невільниками. Григорій Кобзар придбав для них турецький одяг і відпустив. За це турки викололи йому очі. Повернувшись в Україну, він почав кобзарювати, співаючи про героїчну боротьбу козаків.

«Не одцурався того слова,
Що про Україну
Сліпий старець, сумуючи,
Співає під тином.
Любить її, думу правди,
Козацькую славу,
Любить її…»

У період Коліївщини Григорій очолив один із гайдамацьких загонів. Як ватажка повстанців, його було вбито й поховано у Канівському лісі.

У творчості Шевченка є не тільки словесний образ кобзаря, зокрема в поемах «Гайдамаки», «Перебендя», у драмі «Назар Стодоля», а й у живописі. Так, на картині «Сліпий» зображено кобзаря, який стоїть із хлопчиком-поводирем і грає на кобзі.

Подвиг Шевченка полягає у тому, що він оспівав свободу в умовах кріпосницької держави, де панувала атмосфера страху, ненависті, підозри, доносів. В аналогічних обставинах розвивалося й кобзарство. Тож феномен Шевченка та унікальне явище кобзарювання, на противагу різним утискам, засвідчили незнищенність українського духу. Їхня музично-поетична творчість стала виразником волелюбних прагнень українського народу. Тому справедливим є твердження українського Пророка:

«Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
От де, люде, наша слава,
Слава України!»

Оксана ЗАХАРЧУК