Шляхи повернення: отець Сидір Воробкевич

189

6 жовтня у Львівському органному залі відбулася премʼєра музики Сидора Воробкевича до пʼєси «Ольга» у виконанні Луганського симфонічного оркестру та солістів. Рукопис партитури був віднайдений директором Органного залу та дириґентом Іваном Остаповичем в архіві Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка. Про постать Сидора Воробкевича дізнаємося від музикознавиці Лілії Назар-Шевчук

У славетній когорті українських музично-культурних діячів другої половини ХІХ століття зоріє ім’я буковинця Сидора Воробкевича. Різновекторність його творчих мистецьких інтенцій вражаюча, а значення та місце в історії національного мистецтва і літератури незаперечні.

Ситуація, яка склалася в той час – добу існування нації як бездержавної, – викликала появу чисельної плеяди «будителів»-патріотів українського духу, національної самосвідомості українства. Феноменально, що місію цього історичного проводу взяло на себе українське священництво, яке, попри безпосередню професійну діяльність і сповнення чину, подало великий приклад служіння своєму народові чи не в усіх вимірах національно-культурного зростання, відтак – усієї повноти його буття. Це явище в європейській історії культури можна сміливо трактувати як виняткове.

«Апостолами черні» Ольга Кобилянська – ще одна геніальна постать із Буковини – охрестила в однойменній повісті цих самовідданих служителів-просвітників. А ймовірним прообразом, серед сотень інших українських священників, міг стати один із найпримітніших, чиї титанічна самопосвятна праця і величезний талант принесли вагомі плоди, які закарбували його ім’я на скрижалях історії, – Сидір Воробкевич.

Портрет С. Воробкевича. Фото з сайту Чернівецького коледжу мистецтв ім. С. Воробкевича

Серед численних псевдонімів, під якими він виступав у різних напрямках діяльності – Данило Млака, Данило Маковійчук, Морозенко, Іван Іванів з Кіцмані, Семен Хрін, – привернув увагу дуже тремтливий і щемний – Сирота з Буковини… Чому і звідки таке псевдо чи nickname в одного з поважно-взірцевих патріархів української культури? Бо й справді був сиротою, а його, здавалось би, стрімкий шлях до зеніту слави навряд чи вкладеться в інформаційний перелік фактів і даних тривіального хронологу?

Називатимемо жайвором чи соловієм або яким іншим епітетом чи порівнянням наділимо, перелічимо всі здобутки.. Але він був, як і кожен з нас, живою людиною, палкою, поетичною натурою: радів, любив, страждав. І ще мав великий дар від Бога – вкладати усю повноту свого життя й почувань, та не лише власних, а й свого народу – його помисли, мрії, сподівання, – у звуки і слова. То мусила бути дуже вчулена, вдумана і вдивлена душа. А вдивлятися можна було до несхочу у дивовижні обрії, різнобарв’я букового краю – одного з наймиловідніших і наймилозвучніших куточків української землі…

Між Кіцманню та Чернівцями пролягали родинні шляхи Воробкевичів. Прадід Скальський Млака де Оробко за переказами приїхав із Литви й оселився в Кіцмані. Його син Михайло Оробко (дід композитора) був настоятелем церкви в Кіцмані та змінив своє давнє прізвище з Оробко на Воробкевич (хоч спадкоємне Млака стало одним із найвідоміших псевдо Сидора Воробкевича).

Маючи заледве 24 роки, померла мама – Єлизавета Корлацан, донька румунського протопопа. А коли Сидору виповнилось лише 9, він, його молодший брат Григорій і сестричка Аполонія стали круглими сиротами – в 1845-му не стало батька Івана. Життєва дорога завернула з Чернівців до Кіцмані, куди дід Михайло та бабця Параскева забрали трійко дітей.

Під чуйною опікою шляхетних, високоосвічених людей, великих патріотів малий Сидір вдивлявся і вслухався у світ, хоч серце дитини вже зазнало страшенного болю. Мріялося про скрипку, яка полонила Сидора ще в пʼятилітньому віці. Очевидно, то був вплив гри народних музикантів, що відгукнувся через роки у знаменитому шедеврі української романсової лірики «Заграй ми, цигане старий».

Хлоп’я виявляло безліч талантів – натхненно малювало (і то не лише колоритні пейзажі, а й гострі шаржі, влучні карикатури), писало вірші й прозу, компонувало музику… Дітей виховували на українців: бабця Параскева навчила любити рідну мову, з її уст Сидір почув масу казок, пісень, народних оповідань про козаків і турків, а з дідових – безліч розповідей про козацтво, Україну, Умань, Залізняка, Ґонту. І хоч наука всюди була німецькою, проте «… виховали мене на українця народні пісні, Шашкевича “Русалка Дністрова”, німецька книжка Енгеля про історію нашого народу, оповідання А. Чайковського про козаків», – напише в спогадах Сидір Воробкевич.

Та марилося скрипкою… Тоді бабця Параскева зняла золотого зі свого спадкового мониста, і Сидору купили омріяну скрипку, перші уроки гри на якій він отримав від діда Михайла.

За містичним збігом обставин, один із дослідників та упорядників творчості Сидора Воробкевича Михайло Івасюк – батько нашої пісенної легенди Володимира Івасюка, був учителем у Кіцманській школі. А «мешкала родина Івасюків в учительському будинку, де пройшли дитячі роки автора “Червоної рути” – через город навпростець рукою подати – навпроти Саду Воробкевича, як його з любов’ю і глибокою шаною донині називають кіцманці», – розповіла сестра Володимира Івасюка Оксана.

Саме Михайлові Івасюкові належить одна з найцікавіших і найповніших на сьогодні біографій отця Сидора Воробкевича та видання його творів. А Володя Івасюк, як відомо, також починав свій шлях до музики зі скрипкою в руках, але в українській школі.

Для малого ж Сидора існувала тоді лише німецька початкова школа у Кіцмані, яка змінилася на теж німецькомовну Чернівецьку гімназію і згодом – духовну семінарію. Беззмінний Ангел-охоронець бабця Параскева оплачувала з власних скромних статків заняття музикою. Уже в гімназії Сидір почав керувати хором та оркестром. З’явилися й композиторські спроби, насамперед у жанрах хорової і вокальної музики. Добре володіючи іноземними мовами, хлопець самотужки вивчав основи музичної грамоти: гармонію, контрапункт, інструментування з відомих у Європі підручників Дена, Льобе, Маркса, Райха, знайомився з шедеврами світової класики.

Та час навчання в семінарії добіг кінця у 1860-му. Наступного року Сидір Воробкевич одружився з Леонтиною Бендовською – єдиним коханням свого життя і висвятився. Сім років тривала його апостольська місія далекими селами Буковини: Хоршівка, Давидени, Руська Молдавиця.

Справляючи нелегкі душпастирські обов’язки, Воробкевич поринув у світ поезії і музики. Напевне, саме у ті роки, проведені серед неймовірної краси природи рідного краю, посполитого люду, у цих, з одного боку, ідилії, а з іншого – нелегких реаліях земного життя, утверджується його Genius Loci – геній місця, геній землі. Саме він живитиме його унікальну триєдину істотність у комплементарності первнів священника-поета-музиканта, захоплюючи в свою орбіту щоразу більше і більше планет, розширюючи і розбудовуючи цей винятковий індивідуальний всесвіт.

Само собою зринає риторичне питання – чи багато таких постатей-тріад у світовій культурі? Дуальних прецедентів чимало, але тріадних – у сутнісній повноті й глибинній значимості кожної з трьох складових… Думається, що було доволі втраченого часу в оптичних вісях бачення власних героїв та унікумів під периферійною вуаллю, саваном меншовартості й другосортності. Далі – підтвердження, аргументи і докази, що прийшов час міняти точку зору, настала пора зняти затуманені сонцезахисні окуляри і побачити світло в самих себе. Перефразовуючи Марію Білинську – одну з перших дослідниць творчості митця, можна сказати: «…те, що не договорив Сидір Воробкевич, те доспівав», а що не доспівав – про те домолився…

Портрет С. Воробкевича. 1881 р., автор Й. Мукаровський, оцифровано Чеською академією наук. Джерело – Вікіпедія

Тому насамперед поговоримо про вимірність духовної сутності, еквівалентом якої постає церковна музика. З понад 600 композицій отця Воробкевича (таке число подає Українська музична енциклопедія) щонайменше третину становлять церковні твори.

Одну з перших Літургій святого Іоана Золотоустого митець надіслав до Чернівецької єпископської консисторії, яка схвалила і рекомендувала її до церковного вжитку, відзначивши, що автор має всі підстави зайняти посаду регента архієрейського хору. У Відні в 1869 році вийшла друком ще одна з літургій Воробкевича, яка кілька раз перевидавалася.

Композитор писав, що створив загалом 40 літургій церковно-слов’янською, грецькою, румунською мовами і лише 8 із них були надруковані за його життя. Саме за церковну музику отець Воробкевич отримав право носіння «червоного пояса», згодом – сан протоієрея.

У 1896-му відбулися урочисті святкування 60-річчя від дня народження Сидора Воробкевича. За титанічну працю на духовній ниві, зокрема, за три томи проповідей («Десять заповідей Божих і Молитва Господня», «Науки надгробні для сільського народу» та «Науки для народа») та подвижництво у сфері церковної музики йому було надане звання «архіпресвітера-ставрофора» – одна з найвищих церковних нагород.

Майже 100 проповідей отець Воробкевич надрукував і в церковному журналі «Candela», в якому багато років вів сторінки українською мовою. Варто згадати й про його Літургії та піснеспіви для дитячих і шкільних хорів. Ноти літургій отця Воробкевича були прийняті до особистої бібліотеки імператора Франца Йосифа. Чи усвідомлюємо вартість цих композицій? Чи маємо повну картину цієї вагомої частки спадщини митця, яку було так пошановано? Можливо, відлунням до внеску українства в духовну скарбницю Європи стане чин Василя Вишиваного?

Знайомство з видатним українським політичним і культурно-громадським діячем, батьком композитора Василя Барвінського Олександром, описане в мемуарах останнього, красномовно свідчить про інтенції отця Воробкевича – «чоловіка щирої та сердечної поетичної вдачі», який, однак, попри ризик виявлення зв’язку з греко-католиками, все ж відвідав богослужіння в Соборі св. Юра, щоб насамперед послухати спів. Знайомство переросло у творчу співпрацю і у 1875-му Воробкевич запросив Олександра Барвінського до Чернівців на урочистості з нагоди відкриття університету.

Саме тоді Барвінський запропонував видати літературний альманах, де планувалося розмістити твори буковинських, галицьких і наддніпрянських письменників, тим самим засвідчивши єдність української культури. 1877 року вийшов друком буковинський альманах «Руська Хата», який профінансував знаменитий Пантелеймон Куліш.

Портрет С. Воробкевича, опублікований в часописі «Українська ластівка». Вересень 1933 р., Державний архів Чернівецької області

Утім, вертаючись до семи років перебування Воробкевича у статусі сільського священника, думаєш, що саме вони викристалізували один із фундаментальних первнів звукобачення і звуковідчуття композитора. Краса, своєрідність і винятковість української народної пісні своїм магнетизмом підкорювала серця тисяч людей.

Вихований же в аурі любові і шани до фольклорних джерел, митець роширював контакти з локальним фольклорним контентом, збагачуючи власну ментальну карту, поринаючи в незглибимий космос автентики. Згодом він згадуватиме: «…збирав і записував народні думи-пісні через близько 15 літ. Не знав я ні мук, ні трудів, лазив у низьку хатчину, під бідну солом’яну стріху, чествував сліпого лірвака і, що чув, в музику складав і в книжечку збирав».

Так відкривалися глибинні джерела, якими живився майстер упродовж цілого творчого життя. А опановані ним ізсередини, як безпосереднім учасником богослужіння, іманентні принципи церковного хорового багатоголосся органічно лучилися зі знаково-семантичною ідіоматикою народної пісні в усьому її жанрово-видовому багатстві.

Численні хори, вокальні ансамблі для різних виконавських складів, особливо для дітей та юнацтва, солоспіви композитора дуже природно дихають цим «повітрям народної культури». Не є винятком також інструментальна музика Воробкевича, про яку значно менше відомо, хоч і вона заслуговує на звукову візуалізацію-оживлення.

…І знову задаєшся питанням: чому люди багатьох культур світу пишаються і втішаються, коли відчувають у музиці своїх композиторів національну детермінанту, а деякі українці немовби стидаються, сором’язливо називають це недостилем, скептично або й іронічно відмахуються, недобачаючи в результаті нікому невідомих естетичних висот і насолод, закриваючи-герметизуючи власну душевну конституцію від органічної природовідповідності? Може шукають європейськості? А вона завжди була і нікуди не зникала…

Намагаючись повернутися в Чернівці, щоб здобути посади викладача і керівника хору в духовній семінарії та й загалом організовувати хорову справу, Вербицький мусив представити владі відповідні дипломи з вищого навчального закладу. Він вирушив до Відня, де – увага! – за неповних шість місяців пройшов трирічний курс навчання у консерваторії екстерном. Займався він у знаменитого Франца Кренна, блискуче склав іспити й отримав офіційний дозвіл на музично-педагогічну практику.

Перебуваючи в Європі, у центрі бурхливого музичного життя Відня, Сидір Воробкевич дістав потужний заряд вражень від концертної, а особливо музично-театральної австрійської культури. Так, доволі відчутною у творчості митця була манера співу Liedertafel, яку отець Воробкевич суттєво «націоналізував» у хорових творах. Чимало почерпнув він також і з панівного в тодішньому музичному побуті бідермаєра – це сентиментально-романсова лінія з адаптацією не лише шубертіанства, баладності в дусі творів Карла Льове, а й ознаками шуманівської характеристичності. Також відчутна в багатьох інструментальних композиціях дансантність і пісенність мендельсонівського типу, хоч деякі фортепіанні твори кореспондують із лістівською та брамсівською манерами письма, наприклад, «Буковинські розголоси».

Та все ж, які би впливи чи аналогії не наводилися – творчість Сидора Воробкевича – явище самодостатнє й самобутнє. Серед найцікавіших композицій: «Думка та 4 коломийки», «Відлуння з-над Прута» для фортепіано, Концерт у формі варіацій для скрипки і фортепіано, твори для камерних ансамблів – віолончелі й фортепіано, скрипкових дуетів, тріо (двох скрипок і віолончелі, двох скрипок і флейти), «Лукаш-полька» для струнного квартету, «Військовий марш» для духового оркестру, марш «Травневе свято» для симфонічного оркестру.

Прохання С. Воробкевича щодо Відня. Державний архів
його направлення на навчання до Чернівецької області

І хоч його талант було визнано віденцями, та в Чернівцях чекала родина (не забуваймо, що Сидір Воробкевич опікувався також молодшими братом і сестрою). Фактично від 1868 року митець розгорнув небувалу за розмахом музично-педагогічну, диригентську й музично-громадську діяльність, яка не згасала до останніх днів його насиченого життя.

Паралельно він виявляв поетично-літературний та драматургічний дар. Чимало вокальних і хорових творів написано на власні тексти, хоч основним натхненником композитора стає Тарас Шевченко, до поезії якого він звертається чи не першим серед галичан. Його 12 чоловічих хорів a caрpella на вірші Кобзаря – знакове явище в українській хоровій культурі. Блискуче володіючи кількома мовами, він бере активну участь у перекладанні текстів поета на німецьку мову.

Не менш яскраві твори написані на поезії Юрія Федьковича, з яким спільно торували дорогу для розвитку української культури. Видання читанок і підручників, у тому числі музичних (співаники, катехизми, теоретичні виклади, цикл лекцій «Наші композитори»), організація численних хорів, просвітницьких товариств, викладацька робота (серед учнів Сидора Воробкевича – композитор Порфирій Бажанський, «архіваріус Європи» Євсебій Мандичевський, фундатор румунської національної композиторської школи Чипріян Порумбеску) – розмах воістину грандіозний.

Не дивно, що 1902 року був нагороджений Лицарським хрестом ордена Франца Йосифа. Відрадою для Сидора Воробкевича стала також публікація його поетичної збірки «Над Прутом» Іваном Франком у 1901 році. Осип Маковей, який супроводжував митця в останні роки життя, вже посмертно видав тритомник його творів, серед яких, окрім поезії та прози, міститься й кілька драматичних зразків.

С. Воробкевич. «Співанник для шкіл народних». Титул. Відень, 1889 р. Державний архів Чернівецької області

Магія театру вабила багатьох митців. Не був винятком і Сидір Воробкевич. Чергова особливість його підходу полягає в тому, що він створював не лише драматичні п’єси, а й музику до них. Кількість музично-комедійних творів лише підкреслює оптимістичну, життєлюбну натуру автора, який навіть обурювався, що із нього роблять когось слізливо-плаксивого. Натомість свою вдачу він вважав «склонною до веселости» (згадаймо дитячі шаржі та чимало сміховинок, сатиричних віршів у його малярських роботах і поезії, прозі).

Отже, митець із великою охотою і натхненням працював у театрально-музичному жанрі, подібно до свого великого попередника – отця Михайла Вербицького, таким чином приєднуючись до становлення і розбудови українського музично-драматичного театру. На даний момент кількість музичних вистав композитора не є точно встановленою, коливаючись у межах від 20 до 30 творів. Однак, велика частина їх збереглася у неповному вигляді (є текст, а бракує музики і навпаки).

У жанровій площині композитор звертався до мелодрами, оперети, водевілю, співогри, музичної комедії. Так, Сидор Воробкевич – автор кількох оперет і комедій на власні тексти й музику. Одні з перших опереток – «Весілля на обжинках» (1872) і «Каспар Румпельмаєр» (1873), які мали неабиякий успіх у театрі «Руської бесіди», про що згадував Марко Кропивницький.

Наступними комедіями були «Золотий мопс» (1879), «Янош Іштенгазі» (1882) та «Пан Ванцлічек» (1884). Якщо попередні оперетки мають досить скромне музичне оформлення, то подальші – «Пані молода з Боснії» і «Пан Мандатор» – вирізняються дуже розвиненою музичною тканиною зі складними сольними, ансамблевими й хоровими номерами. Про останній твір схвально відгукувався Іван Франко. А у фіналі «Пані молодої з Боснії» звучить хор, який перегукується із всезагальним імперативом отця Воробкевича «Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лиш камінь має».

Опротестовуючи в комедії захоплення чужоземними впливами, п’єса завершується соло з хором у танцювальній оправі:

Рідне слово, рідний танець Свого хто ся не встидає,
Люди де плекають, Своє хто плекає,
То лиш ті у грудях серце Тому, тому Всемогущий
Чисте, щире мають! Господь помагає!

Вірш С. Воробкевича «Рідна мова», опублікований під псевдонімом Данило Млака в часописі «Українська ластівка». Вересень, 1933 р. Державний архів Чернівецької області

Також є інформація про музичні комедії «Демон-горівка», «Новий двірник», «Козак і бандурист». Найвідомішими стали мелодрама «Гнат Приблуда» (1875) й опера-мелодрама «Убога Марта», яка 1879 року отримала першу премію на конкурсі львівської «Руської бесіди». Саме в театрі «Руської бесіди» ставили музично-драматичні твори композитора, що мали велику популярність. Тож існувала навіть думка про те, що Сидор Воробкевич більш відомий і популярний у Львові, ніж у Чернівцях. А 1871-го Воробкевич став почесним членом львівської «Просвіти».

«Чого мені тяжко» (музика С. Воробкевича на слова Т. Шевченка). 1914 р. Державний архів Чернівецької області

Сидор Воробкевич також писав історичні драми з музикою – «Петро Конашевич-Сагайдачний», «Кочубей і Мазепа», а також створював музику до п’єс інших авторів – «Ворожки», «Садогорського дяка» Андрія Стечинського (музику обидвох вистав збережено), «Сокільської дебри» І. Галясевича, комедії «Новий Дон-Кіхот» до п’єси польського драматурга Александера Фредра, «Назара Стодолі» Тараса Шевченка, історичної драми «Ольга» Олександра Яблоновського.

Сторінки рукопису мелодрами «Ольга» С. Воробкевича, віднайдені в архіві Львівської національної музичної академії

І саме віднайдені ноти останньої драми стали прецедентом до небувалої події – виконання музики Сидора Воробкевича до цієї драми. Підкреслю, що директор Львівського органного залу, диригент, композитор, активний громадсько-культурний діяч Іван Остапович (який родом також із Буковини) разом зі своєю командою на чолі з Тарасом Демком та іншими, вкотре ініціюють небувалий проєкт, який здійснять музиканти Луганської філармонії і солісти.

Це не перший акт воскресіння забутої або ж ніколи не виконуваної музики. Попри велетенську кількість зразків симфонічної, камерної, вокальної і хорової української спадщини, нове життя отримали «Підгіряни» Михайла Вербицького, а також дві опери учня Сидора Воробкевича Порфирія Бажанського – «Довбуш» і «Біла циганка».

Що ж, шляхи, які ми обраємо, шукаючи насамперед себе в цьому складному й непередбачуваному світі, врешті приведуть нас до власної сутності й величезних скарбів, залишених нам попередниками. У даному разі йдеться про спадок Сидора Воробкевича. Ми маємо відкрити його для світу, та передовсім – для себе.

Лілія НАЗАР-ШЕВЧУК

На головному фото: Академічний симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії та дирииґент Іван Остапович у Львівському органному залі. Фото Євгена Червоного