Відомому українському педагогу і композитору сьогодні б виповнилося 90! Пропонуємо матеріал з архіву журналу «Музика», написаний десять років тому
Коли наприкінці 1980-х вийшли в світ збірки з композиції для маленьких музикантів «Створюймо музику!» Валерія Подвали, вони мали ефект бомби, що розірвалася. Адже написання музики не було в активі дитячої педагогіки радянських часів. Тоді ж Подвала запропонував організувати конкурс юних композиторів, на що чиновники від культури реагували негативно: які з дітей можуть бути композитори?
Як важко долати споконвічну інерцію у будь-якому реформаторському питанні! Не один рік знадобився Валерію Подвалі, щоби свої творчі ідеї та педагогічні принципи довести до офіційного визнання. Сьогодні ніхто не дивується, що азам композиції дітей навчають змалку – уроки творчості увійшли до програм дитячих музичних шкіл. А конкурс юних композиторів, уперше проведений в 1993 році, зараз щороку проходить у Києві, відкриваючи нові таланти. Цей конкурс має ім’я засновника – Валерія Подвали.
Він пішов із життя у 2003-му. Але його ініціативи та справи, які він розпочав іще в минулому столітті, проросли у важливі реформи вітчизняної музичної педагогіки…
Валерій Подвала народився 25 квітня 1932 року в Ростові-на-Дону у родині художників. Дитинство майбутнього композитора припало на суворі воєнні роки. Війна, яка для маленьких хлопчиків асоціювалася тільки з грою, раптом реально увірвалася у їхнє життя й примусила дітей швидко подорослішати. Донька композитора Олена Подвала розповідає, що під час окупації Ростова її батько разом із ровесниками допомагав дорослим видовбувати з бруківки каміння, яке потім ішло на будівництво барикад. І це у дев’ять років!
Музичні здібності майбутнього композитора виявилися в ранньому дитинстві. Олена Подвала розповідає: «У три роки він уперше відвідав оперний театр. Батьки взяли із собою сина на виставу “Євгеній Онегін”. І відтоді він просто “захворів” музикою. Годинами грався із солдатиками, зображуючи героїв опери та сцени з цієї вистави – бал, дуель тощо». Тож родина професіональних художників упевнилася, що їхньому синові – пряма дорога до музики. Валерію подарували маленьку скрипочку-вісімку, і він цілими днями опановував інструмент, прислухаючись до його вражаючих звуків. А бабуся хвилювалась за онука: «Дитина весь час сидить удома, зовсім не дихає свіжим повітрям!» І ховала скрипку до шафи, щоб він пішов погуляти на вулицю. Хлопчик плакав, ходив навколо бабусі й просив: «Віддай мені скрипку! Не хочу гуляти, хочу скри-и-и-почку!»
Музичну школу Валерій Подвала закінчив уже після війни, у 1947 році. Вступив до Ростовського музичного училища, де займався на двох відділах – оркестровому, як скрипаль, і композиторському. По закінченні музичного училища юнак пішов служити до лав радянської армії. Там доля звела його з Анатолієм Тополем. Ця зустріч, як згадував Валерій Давидович, вплинула на подальше його життя: «До нас приїхав Ансамбль пісні і танцю Північно-Кавказького округу. Його керівник, Анатолій Тополь, одразу забрав мене до свого колективу. Я оркестрував твори та інколи замінював Тополя за диригентським пультом. Тоді ж навчився грати на баяні, домрі, кларнеті, тубі та ударних інструментах. Саме в цьому колективі я пройшов іще одну, дуже гарну музичну школу».
Після армії Валерій Подвала блискуче склав іспити до Київської державної консерваторії (тепер – Національна музична академія України) імені Петра Чайковського. Навчався на двох факультетах – композиторському (клас професора Андрія Штогаренка) та диригентському (клас професора Михайла Канерштейна). А його викладачем із гармонії та поліфонії був професор Левко Ревуцький.
У 1960-му Валерій Подвала закінчив консерваторію. Із того часу протягом майже сорока років працював викладачем у Музичному училищі (нині – Київська муніципальна академія музики) імені Рейнгольда Глієра. Він читав лекції з усього комплексу теоретичних дисциплін – сольфеджіо, теорії, гармонії, поліфонії, оркестрування й композиції.
Саме у стінах музичного училища розкрився блискучий дар Подвали-педагога. У його щоденній кропіткій роботі найважливішим було спонукати учня думати. Валерій Подвала розробив власні методики викладання теорії та композиції. І, як композитор, написав багато творів для дітей. Не одне покоління юних музикантів виконує його хорові мініатюри й п’єси для різних інструментів. Вони давно увійшли до репертуару дитячих музичних шкіл. Серед них – справжні перлинки фортепіанної музики: «Капризуля», «Добрий джин», «Маленька балеринка», «Сонячний зайчик» та інші. У творчому доробку Валерія Подвали є також літературні твори для дітей – казки, загадки, вірші та поеми. Але головним своїм надбанням композитор вважав серію збірок «Створюймо музику!»
Написати цей унікальний посібник із композиції митцеві допоміг великий досвід роботи з дітьми. От як він сам розповідав про це: «Щоби перевірити власні методичні розробки, я пішов до директора музичної школи і попросив список дітей, які не вступили. Їх не взяли навчатися музиці з різних причин: хтось бубонив замість того, щоб співати, хтось не міг повторити ритмічну модель або музичну фразу, хтось узагалі, як мені сказали, був не здатний правильно інтонувати. Я навмання вибрав зі списку сімох дітей і зателефонував їхнім батькам. Домовився, що готуватиму малюків до вступу в музичну школу і цілий рік навчав їх за своєю методикою. А за рік шість із семи моїх учнів вступили до музичної школи одразу в другий клас».
Щоби краще відчувати музику, треба писати її самому. І потяг дітей до музичної творчості – не менший, аніж в інших галузях мистецтва. Так вважав Валерій Подвала. Але при цьому наголошував: «Навчатися композиції у ранньому дитинстві – зовсім не означає, що колись учень обов’язково стане композитором. Нас не дивує той факт, що у загальноосвітній школі діти не тільки вивчають літературу, а й пишуть твори. Нікому й на думку не спаде припускати, що після школи всі вони будуть письменниками. Чому ж, коли дитина наспівує якусь мелодію, батьки вирішують, що майбутнє їхніх хлопчика або дівчинки – композиторство!»
Уроки композиції спонукають до духовного зростання і мають бути на рівні з іншими предметами у загальноосвітній системі розвитку дітей. Цю думку Валерій Подвала довів своїм педагогічним досвідом, творчістю і власним життям. Більше того, він був упевнений: «Дитина, яка займається музикою, захищена від багатьох соціальних проблем, на які хворіє наше суспільство».
Валерій Подвала завжди казав, що нічого нового не вигадував, а тільки намагався відродити ідеї старих часів: «Маленького Грибоєдова ніхто не збирався робити музикантом – готували у дипломати. Але з раннього дитинства Грибоєдов вивчав іноземні мови, історію, літературу, ботаніку, вчився танцям і грі на різних інструментах. Він музикував на скрипці, фортепіано та флейті. І його вчили не тільки грати, а й створювати музику для цих інструментів. До речі, вальси Грибоєдова і сьогодні виконують піаністи».
Минуло більше тридцяти років відтоді, як збірки «Створюймо музику!» презентували на засіданні дитячої секції Спілки композиторів Радянського Союзу. «Пам’ятаю, як “ухопилися” за ці підручники учасники репертуарної комісії, одразу попросили у Подвали ноти, – згадує професор Музичної академії імені Узеїра Гаджибекова (м. Баку, Азербайджан) Ельнара Дадашева. – Надзвичайною людиною був Валерій Подвала! Він бачив талант у кожній дитині та вчасно відчував можливість прищепити навички композиції навіть непідготовленим учням музичних шкіл. Тому й створив на цьому поприщі справжній шедевр педагога-композитора. Він навчав дітей записувати музичні образи, а це – найскладніше у композиторській справі. Він використовував метод: “Я починаю творити і записую, а вам, діти, треба завершити. Пофантазуйте та запишіть!” Тільки дуже добра людина, яка поважає і любить юне покоління, могла віднайти цей метод збагачення творчого духу й так самовіддано працювати з дітьми».
Валерій Подвала вважав, що композицію мають опановувати не тільки учні музичних шкіл, а й студенти-виконавці середніх і вищих музичних закладів. Добре володіти інструментом і грати твори тільки в рамках навчальної програми – цього для музиканта-професіонала замало. І знову ж таки приклад з історії: «У XVII–XVIII століттях кожен музикант учився імпровізації. Влаштовувалиcя конкурси імпровізації. І виконавець мав сам написати та виконати каденцію, наприклад, до концерту Моцарта, щоб показати свої творчі й технічні можливості».
Митець щиро вірив, що настане час, коли молодь, яка приходить до консерваторії, не буде складати іспити з гармонії, сольфеджіо та інших музично-теоретичних дисциплін. Буде тільки один іспит – спеціалізація: «Відіграли програму – тягніть білет. А там – тема для імпровізації. Треба виконати, скажімо, варіації у стилі Бартока або рапсодію у стилі Рахманінова. Лише той, хто багато слухав твори Рахманінова, вивчав його гармонію, стиль, зможе вільно імпровізувати на задану тему. Це – найвища планка для музиканта, до якої слід готуватись із самого дитинства».
Усі учні Валерія Подвали займалися композицією. Колишня його студентка згадувала, як уже на вступній лекції для першокурсників Валерій Давидович розповідав про Йозефа Гайдна, котрий, як відомо, писав твори на замовлення князя Естергазі. Учитель акцентував увагу на тому факті, що «для Гайдна створення музики було роботою, котру слід якісно та вчасно виконати, скажімо, “до обіду наступного дня”». Через деякий час Валерій Давидович давав домашнє завдання написати дитячу пісню «до обіду», вибачте, – наступного уроку. На всі заперечення студента, як то «ніколи не писав пісень», «не вмію», «не знаю, як це робиться», – викладач відповідав:
«Завдання є – йдіть і пишіть. А що з цього вийде – подивимося». Цікаво, що студенти приносили на наступний урок свої дитячі пісні, а інколи навіть по дві, і це були дуже гарні твори. Деякі з них і сьогодні із задоволенням виконують діти в музичних школах. (Зі спогадів Юлії Ремезенко, викладачки дитячої музичної школи № 4 міста Києва.)
Випускники Валерія Подвали можуть годинами розповідати про улюбленого педагога та цитувати його вислови і жарти: «Для того, щоб навчитися писати диктанти, треба що робити? Так, писати диктанти!»; «Дві паралельні квінти – це помилка, а більше – це вже стиль»; «Композитор – це людина, яка все робить творчо, навіть ріже картоплю!»
Валерій Давидович завжди наполягав на тому, щоб педагоги говорили з учнями зрозумілою мовою асоціацій. Скажімо, потрібно розповісти юному виконавцеві про таку складну річ, як музична форма. Подвала робив це швидко і легко. Так, форму рондо він пояснював за допомогою казки «Колобок». Котиться колобок і котиться – цей «сюжет» весь час повторюється, крутиться, наче колесо. Тому тема Колобка – це рефрен, а зустрічі Колобка з мешканцями лісу – епізоди. Образно та зрозуміло.
Або як пояснити студентові, чим відрізняється у гармонії відхилення від модуляції?
Валерій Давидович казав так: «Одного разу одружений чоловік пішов до сусідки. А ввечері, немов нічого не сталося, прийшов додому. Що це? Звісно, відхилення. Він повернувся у свою тональність! А от якби він перевіз речі та меблі до іншого місця, то це – модуляція». Після такого оповідання викладач грав на фортепіано приклади гармонічних відхилень і модуляцій. (Зі спогадів Олександра Марченка.)
За сорок років педагогічної діяльності Валерій Подвала виховав не одне покоління музикантів. Теоретики його першого випуску закінчили Музичне училище імені Рейнгольда Глієра у 1968 році. Відтоді кожні чотири роки з цього закладу виходили його вихованці – викладачі теорії та історії музики.
Учнями Валерія Подвали вважають себе і студенти інших відділень – піаністи, вокалісти, духовики, котрі з великим інтересом ходили на його лекції як вільні слухачі. Педагог не відмовляв нікому. Нерідко доводилося брати стільці в сусідніх класах, щоб усі бажаючі мали змогу розміститися у приміщенні та послухати лекції – блискучі, насичені цікавими історіями й імпровізаціями. І для кожного учня Валерій Подвала був не просто педагогом, а й духовним наставником. Він навчав студентів створювати музику, але водночас допомагав їм творити свою долю.
Його випускники працюють у різних галузях мистецтва. Це – викладачі та журналісти, працівники музеїв і музичних видавництв, композитори, виконавці, співаки церковних хорів, музиканти, які грають джаз у туристичних круїзах… Де б не працювали учні Валерія Подвали, в якій би країні не перебували, всюди вони продовжують справу видатного Майстра – несуть добро та відкривають людям чудовий світ музики.
Наталія УДОВЧЕНКО
Друковану версію матеріалу див.: Удовченко Наталія. Створюймо музику! // Музика. – 2012. – № 4. – С. 34–37.
