26 листопада на вшанування пам’яті жертв Голодомору відбулося прем’єрне виконання ораторії Якова Яциневича на вірші Павла Тичини «Скорбна мати»
«Рукописи не горять!» – вустами багатоликого Воланда проголосив колись киянин Михайло Булгаков, підкреслюючи незнищенну силу мистецтва. І прем’єра ораторії Якова Яциневича – чергове тому підтвердження. Але для такого інформаційно-емоційного «вибуху» потрібен був збіг кількох об’єктивних і суб’єктивних факторів. Тобто завершеному «пазлу» у вигляді прем’єрного вокально-симфонічного дійства передувала довга й доволі драматична історія за участі багатьох «дійових осіб».
В українській музичній культурі Яків Михайлович Яциневич (1869–1945) посідає видатне місце в ряду фундаторів вітчизняної духовної музики і майстрів хорової справи. Одначе буремні події визвольних змагань та наступний більшовицький терор важким катком пройшлися по його біографії і творчості. Регент Михайлівського монастиря, диригент студентських хорів Київського університету й Політехнічного інституту, учасник хору Миколи Лисенка, а згодом і його помічник, активний діяч на ниві створення Української автокефальної церкви та її музичного наповнення, організатор-розбудовник численних хорових колективів тощо. Авторитет і визнання, набуті наприкінці ХІХ – початку ХХ століть, радянська влада «подарувати» митцеві не могла.
Були репресії, заслання, відлучення від музики (посада сторожа колгоспного саду наприкінці життя) – аж до фактичного забуття. Скупі рядки в енциклопедичних виданнях. Твори в рукописах і розпорошений архів… Типовий шлях багатьох українських митців.
Звісно, так тривало до початку 1990-х, до Незалежності, з настанням якої відродився інтерес до постаті Якова Яциневича. Спочатку в розділі до четвертого тому Історії української музики диригента й музикознавця Мстислава Юрченка в контексті музичної духовної творчості 1920-х років (див.: Юрченко М. Духовна музика // Історія української музики. Т. 4. Київ: ІМФЕ, 1992. С. 105–124). Трохи згодом – в окремій статті Тараса Філенка (див.: Філенко Т. З архіву композитора і диригента Якова Яциневича // Український музичний архів. Вип. 1. Київ: Центрмузінформ, 1995. C. 189–214).
У 2000-х Мстислав Юрченко упорядкував, підготував до друку й опублікував збірку «Духовна музика українських композиторів 20-х років ХХ століття» (Київ: Вид-во ім. О. Теліги, 2004. 224 с.), куди увійшли Літургія Іоанна Златоустого, релігійні канти, колядки та щедрівки Якова Яциневича.
Духовній творчості композитора присвятив окремий проєкт Микола Гобдич: опубліковано збірку (Яциневич Я. Духовні твори / Ред.-упоряд. М. Гобдич. Київ: Камерний хор «Київ», 2006. 59 с.), у виконанні хору «Київ» її «озвучено» в концерті у рамках фестивалю «Золотоверхий Київ’2006». Окрім того, 26 лютого 2006 року в Успенському соборі Києво-Печерської лаври здійснено запис і випущено CD (Київ: «Kyiv Choir Productions», 2006. СКК–32–1). Розлогі вступні статті до буклету написали Микола Гобдич і Лідія Корній.
Згодом творчість Якова Яциневича стала предметом дослідження для Дарини Чамахуд, яка працює над кандидатською дисертацією й оприлюднила низку статей. Так музика композитора із забуття поступово повертається до слухача.
Натомість життя Павла Григоровича Тичини (1891–1967) зовні складалося щасливо й успішно: визнаний поет, академік, директор Інституту літератури АН УРСР, голова Верховної Ради УРСР. Видатний радянський діяч. Великі тиражі поетичних збірок. Усенародна шана. Меморіальний музей. Але ж яка прірва між «Сонячними кларнетами» й «Партія веде»! Яка висока ціна зламаної особистості…
Дві такі різні долі обдарованих Богом людей. Земний шлях із часопросторовим «здвигом» у два десятиліття…
З’ясувалося, що принаймні у першій половині життя в обох було багато спільного: народження (батько Якова – священник, Павла – дяк, псаломщик), освіта (навчання першого – в київській Софійській духовній школі та Київській духовній семінарії, другого – в Чернігівському духовному училищі та Чернігівській семінарії). Відтак – спів у церковному хорі, практика регентства й серце, назавжди віддане Хору (перший, нагадаю – помічник Миколи Лисенка, другий – Кирила Стеценка в їхніх хорових мандрівках).
Була й точка перетину – перший стаціонарний український театр Миколи Садовського. Яків Яциневич упродовж 1906–1917 років завідував музичною частиною Троїцького народного дому (посвідчення за 1929 р.; Довідка // Особовий фонд Я. Яциневича НАНФРіФ ІМФЕ, Ф. 19. Од. зб. 1 арк. 10). Павло Тичина в 1916–1917 – був там само помічником хормейстера (кого саме – Василя Верховинця чи Петра Гончарова – з’ясувати не вдалося, джерела подають суперечливі відомості), де й познайомився з Кирилом Стеценком.
1918 року обидва митці мешкали в Києві й були очевидцями його «сторостерзаності» (в оригіналі: «… стоїть сторостерзаний Київ і двісті розп’ятий я» – рядки з вірша «І Блок, і Єсєнін…», що увійшов до збірки поезій Павла Тичини «Плуг». Київ: Друкарь, 1920). Відтак зрозумілим є звернення Якова Яциневича до суголосного його переживанням вірша-реквієму «Скорбна мати» і рішення відтворити його в музичних образах.
Вірш Павла Тичини «Скорбна мати» датовано 1918 роком. А однойменну ораторію Якова Яциневича – 1926-м (так зазначено в партитурі). Текст було вміщено у збірку «Сонячні кларнети» з присвятою «пам’яті матері» (Марія Василівна померла 1915-го). Однак він стоїть дещо осібно, виділяється з-поміж більшості світлих, імпресіоністських, прозорих, навіть певною мірою пейзанських образів своїм трагізмом, експресіоністською символікою. Вірш «Скорбна мати» сповнено алюзій до образу Вселенської Матері Божої (з відповідними канонічними зверненнями: «Ой радуйся, Маріє!», «Возрадуйся, Маріє!», «Христос Воскрес, Маріє!») та водночас до стражденної нашої Матері-Вітчизни («…Ідіте на Вкраїну!»… «І цій країні вмерти?»).
Павлу Тичині «музичному» присвячено кандидатську дисертацію Тараса Філенка (Павло Тичина і музика. До проблеми взаємозв’язку поезії з музикою. Київ, 1988) і безліч статей. Про «музикальність» Тичининого слова та «омузичення» його образності написано ще більше. Проте не зайвим буде наголосити, що форма тетраптиху, в якій складено вірш (перший рядок «зачину» «Проходила по полю…» рефреном відкриває кожну з його чотирьох частин), ніби наперед передбачала музичне втілення й була розрахована на циклічну музичну форму.
Тож, видається, має рацію музикознавиця Валентина Кузик, яка висловила гіпотезу, що роботу над однойменною ораторією Яків Яциневич розпочав того самого 1918 року (Тарас Філенко вказує на 1924-й рік: Філенко Т. Берегиня поета – музика // Сучасність. 1992. Ч. 2. С. 58). Прикметно, що раніше (ще в роки навчання) у музичному досвіді Павла Тичини був переклад із латини на українську «Stabat mater» Джованні Перґолезі (див. згадану статтю Т. Філенка). Власне, «Скорбна мати» – і є український переклад першого рядка католицького гімну-молитви «Stabat mater dolorosa», який оповідає про страждання Богоматері під час розп’яття Христа, котрий з часом розрісся до багаточастинного вокально-симфонічного циклу.
Так отримуємо прямі «вказівки» на український інваріант. Тільки у Павла Тичини образ позбавлений статики («проходила», а не «стояла»), що дозволяє розгорнути 4 сюжетні картини (текст наведено за публікацією на сайті https://dovidka.biz.ua/skorbna-mati-pavlo-tichina-analiz/). У першій – експозиційній – переповідається, як Марія бачить «Чийсь труп в житах чорнів…», у другій – розвиток дії – «Назустріч – Учні Сина…», третя – немов інтерлюдія – «В могилах поле мріє, Назустріч вітер віє…» підводить до кульмінації четвертої – «І цій країні вмерти? – Де Він родився вдруге!..» аж до трагічної роз’язки-постлюдії «А янголи на небі не чули і не знали…» Постійні зіставлення з ніжними, навіть пестливими образами природи («спросоння колосочки», «Зелене зеленіє», «Буяє дике жито», «а квітка» звіробою “лебедіє”») лиш посилюють материнський розпач («Не буть ніколи раю У цім кривавім краю!»).
«Ораторія на 4 частини на мішаний хор і двох сопранів-Solo з акомпанементом рояля, або оркестру» (так зазначено на титулі.; зберігається в: НАНФРіФ ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАНУ: Особовий фонд Я. Яциневича. Ф. 19. Од. зб. 3–5) являє собою чотиричастинний цикл (композитор іде за цезурами вірша), де кожна, як зазначалося, розпочинається епічним хоровим унісоном-рефреном «Проходила по полю». Музична тканина сповнена орієнталізмів: інтонаційні звороти зі збільшеними секундами й оспівуваннями, розгорнуте соло англійського ріжка, численні хроматизми тощо (очевидно, так автор апелював до євангельського сюжету, хоча й у апокрифічному вигляді). Певні звороти викликають асоціації з фрагментами опер Миколи Римського-Корсакова.
Узагалі вся музична лексика і хорової, і оркестрової партій, а надто сольні епізоди більше відповідають оперній стилістиці (власне, як і належить «дійству»). Розвинена хорова тканина рясніє численними фуґато, канонічними імітаціями, антифонними перегуками жіночої та чоловічої груп. Йдучи за текстом, хор від доволі плавних, епічних оповідних епізодів переходить до висхідних хроматичних ходів («Заплакала сльозами»); святкові юбіляції («Ой радуйся!») змінюються гнівним скандуванням (кода «А янголи…»). В оркестрі широко використано фанфари (урочиста хода учнів), імітується передзвін («Христос Воскрес!»); лейтмотивом виступає низхідний хроматичний рух великими тривалостями у важкої міді (алюзії на жалóбну ходу пасакалії).
У середині 1950-х значну частину документів з особистого архіву Якова Яциневича було передано до рукописних фондів ІМФЕ. Це зробив його добрий знайомий ще з хору Миколи Лисенка (а згодом і родич – рідний брат дружини Ірини) журналіст Мефодій Павловський (1876–1957), який на той час працював у друкарні Видавництва АН УРСР) (див.: Філенко Т. З архіву композитора і диригента Якова Яциневича // Український музичний архів. Вип. 1. Київ: Центрмузінформ, 1995. С. 190). Мефодій Іванович, своєю чергою, отримав їх від удови Якова Яциневича (див.: Путівник по особових фондах НАНФРіФ. Київ: ІМФЕ, 2005. С. 333). Очевидно, що це сталося не без згоди тодішнього директора Інституту Максима Рильського (який, добре знаючи хто такий Яків Яциневич, таким чином брав на себе всю відповідальність, хоч і усвідомлював ризики такого зберігання).
Мало не три чверті століття «мовчки» пролежали рукописні клавір і партитура ораторії «Скорбна мати» в архівному сховищі. Аж ось до 150-річчя від дня народження Якова Яциневича директорка ІМФЕ імені Максима Рильського НАНУ академік Ганна Скрипник підтримала ініціативу старшої наукової співробітниці відділу музикознавства та етномузикології Валентини Кузик щодо повернення ораторії до життя. Так, улітку 2019 року в ІМФЕ було надруковано клавір. Розшифрування нотного тексту і вступну статтю взяла на себе Валентина Кузик, комп’ютерний набір здійснила композиторка Любов Працюк, а художнє оформлення обкладинки – Ростислав Забашта.
Енергія і потяг до просвітництва пані Валентини Кузик запалили художнього керівника хорової капели «Почайна» Національного університету «Києво-Могилянська академія», народного артиста України Олександра Жигуна, котрий перейнявся ідеєю сценічного виконання ораторії, проявивши надзвичайні організаторські таланти.
І ось настав знаменний день прем’єри ораторії. На сцені Культурно-мистецького центру НаУКМА – Народна академічна хорова капела «Почайна», Заслужений академічний ансамбль пісні і танцю Збройних Сил України (художній керівник і головний диригент Дмитро Антонюк). У залі – члени ректорату академії, керівництво Товариства «Просвіта», науковці, волонтери, студенти…
У вступному слові Валентина Кузик наголосила, що «захід присвячено лицарям-захисника України-Руси всіх часів і пам’яті воїнів, які віддали життя за Незалежність України у російсько-українській війні». Подумки додаю: та славетним авторам ораторії – Якову Яциневичу й Павлові Тичині. За енергійним помахом диригентської палички Кирила Семенченка могутньо вступає оркестр, хор, звучить майже оперне соло солістки Катерини Левицької…
Масштабний твір прозвучав на одному диханні. Буквально приголомшив глибоким трагізмом і грізною суголосністю сьогоденню… Сльози в очах. Численні оплески. Так. Рукописи не горять!
P.S.: Величезна подяка всім, хто в драматичних умовах війни (з тривогами, вимкненнями світла, відсутністю тепла etc.) сприяв реалізації цього грандіозного проєкту, завдяки чому зазвучала ця видатна українська музична пам’ятка. Ще одну «білу пляму» в музичній палітрі української музики заповнено яскравими барвами.
Ірина СІКОРСЬКА
Фото з прем’єри Уляни ЯНЕНКО
