OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Сьогодні відомому українському композитору Сергію Зажитьку виповнилося 60! Пропонуємо матеріал з архіву журналу «Музика», оновлений із цієї нагоди його автором, так само відомим українським композитором Андрієм Мерхелем

Як не дивно, ювілей Сергія Зажитька проходить без пафосу. До того ж композитор не є ані народним артистом, ані лауреатом національних премій, ані носієм державних орденів і медалей, від ваги яких чимало творців опинилися в зоні конформізму і безпросвітного функціонерства. Тим не менше, роль Зажитька у новітній історії української музики вже давно визначена. Будучи автором різножанрових творів, він, однак, у більшості слухачів асоціюється виключно з утіленням вкрай зухвалих ідей саме в своїх перформансах і хепенінгах.

На перетині останніх десятиріч ХХ століття різновиди акціонізму чітко проявлялися в українському художньому середовищі, але в академічному музичному просторі все ще залишалися «непізнаним» явищем, яке складно піддавалося класифікаціям. Варто визнати, що характерною ознакою української академічної музики завжди була послідовність, навіть канонічність. На «намоленій» території пострадянського музичного простору виникнення незвичних форм подачі матеріалу було схоже на якусь дивину і сприймалося виключно як щось блюзнірське, «єретичне», несерйозне. Ці бунтарські, провокативні явища з’явилися в Україні не завдяки, а всупереч традиціям і національним естетичним координатам. Тому, очевидно, напівмузичні перформанси та хепенінги викликали помітний опір окремих діячів.

Сергій Зажитько став найсамобутнішим «порушником спокою» серед українських композиторів покоління 1980–1990-х, що експериментувало не тільки зі звуком, а й рухом і візуальними ефектами. На відміну від художників-акціоністів, він здебільшого позбавляє свої перформативні опуси явного політичного і соціального підтексту. Проте в них практично завжди помітна схильність автора до театру абсурду, гри і пародії.

Проявивши з дитинства неабиякий музичний талант, Зажитько став переможцем Всеукраїнського конкурсу молодих композиторів 1979 року, а будучи ще учнем Київської середньої спеціальної музичної школи імені Миколи Лисенка, організував літературний клуб «Окунь». «Окунівці» (серед яких були й деякі нині відомі музиканти-виконавці та викладачі) експериментували з літературним текстом, проводили перші художні акції… Вони доповнювали тексти жестами, свистом, пританцьовуванням і музичними звуками, які також були частиною поезії. Зрозуміло, творчі пошуки й сміливі літературні експерименти в «Окуні» згодом відобразилися в музичних творах автора.

Закінчивши Київську консерваторію по класу композиції Євгена Станковича, Сергій Зажитько апробував творчі сили у кількох напрямках. Твори, написані в неоромантичному та експресіоністському ключах, у мінімалістичній стилістиці, серійній техніці, – результат уподобань молодого композитора в ті роки. Серед мистецьких пріоритетів молодого Зажитька були Густав Малер, Дьордь Лігеті, Едгар Варез. Власне, під впливом музики останнього постала дипломна робота – Концерт для валторни з оркестром, який композитор присвятив пам’яті Вареза.

Надалі інтереси автора зосередилися довкола трьох видатних постатей другої половини ХХ століття: Джона Кейджа, Маурісіо Кагеля й Ганса-Йоахіма Хеспоса. Їхнє експериментаторство, схильність до міжстильового балансування в музиці викликають пієтет у Зажитька. Окрім того, композитор цікавиться етнічною музикою різних культур, що згодом проявляється у його творчості.

Стилістична та естетична «модуляція» у сферу синтетичних жанрів настає раптово – з моменту написання твору «Герстекер» (1995 р.) для піаніста і персонажа – й символізує початок нового творчого періоду. Згодом кожна наступна прем’єра композитора викликає ажіотаж, аншлаги в концертних залах, відгуки в пресі. Автор отримує репутацію «епатажного порушника спокою». Митець схильний дивувати глядача й у виборі прийомів не обмежується елементами музичної мови, а, швидше, навмисно йде від звичних засобів виразності до театралізації, часом парадоксальної. Він не раз повторював, що «ми вчимося для того, щоб розучитися», і певен: у творчості важлива філософія бунту і нонконформізму.

«Моя поведінка ніколи не вкладалася у конвенції взаємовідносин із суспільством, – зізнався в особистій розмові Сергій Зажитько, пояснюючи причини зміни творчих пріоритетів. – У мене ще з юнацтва було якесь почуття внутрішнього протесту до всього, що оточувало. Я відчував потяг до театральності, грав по життю деякі ролі, навіть свідомо провокуючи скандальні ситуації. Бажання йти проти течії із повсякденного життя перейшло у творчість».

У творах Зажитька задзеркалля – вигаданий простір, місце, де стан речей доведено до абсурду, – міняється місцями з реальним світом. Розмірковуючи про стимули до творчості, композитор продовжує: «Мене надихає те, що виходить у сферу алогічного, – наприклад, коли речі, які зазвичай серйозно і з великим пієтетом сприймаються в суспільстві, трансформуються у щось зовсім абсурдне та комічне. Тільки після цього розумієш, якою мірою безглуздість стала нормою нашого життя».

Починаючи з 1990-х років, твори Зажитька виконуються не тільки в Україні, а й у найближчому зарубіжжі (Польщі), Європі (Німеччині, Італії, Бельгії, Фінляндії), а також у США. На рідних теренах автор демонструє нові опуси найчастіше на музичних фестивалях.

З упевненістю можна сказати, що новаторство Зажитька стає своєрідним «тестом» для публіки і його колег. Досить згадати гостру полеміку знаного музикознавця Юрія Чекана з Сергієм Зажитьком на сторінках журналу «Art Line», численні статті в періодиці, активні обговорення «витівок» неординарного автора на засіданнях Спілки композиторів і в стінах Національної музичної академії, фактичний зрив працевлаштування Сергія як викладача в «alma mater».

У наукових колах творчості Зажитька присвячено порівняно небагато праць, і вони в основному пов’язані з питаннями інструментального театру, постмодерністськими тенденціями, а також феноменами гри та сміху. Щодо критики своїх опусів композитор висловлюється так: «Уся критика 1990 х зазвичай зводилася до рівня примітивних, закостенілих оцінок. Але, щоб розмірковувати про подібні явища, слід докладати певних інтелектуальних зусиль. Окрім того, людям властиво заперечувати те, що не вкладається у рамки їхнього сприйняття, упереджених думок, забобонів».

З усього масиву творчості Сергія Зажитька 1990–2000-х років важливо визначити істотний аспект: практично всі опуси безпосередньо пов’язані з «театральністю», але чітко розмежовуються за кількома показниками. До першого і найранішого прояву належать твори в жанрі інструментального театру (наприклад, «Ось так!»), до другого – музичні перформанси («Ах ты, степь широкая!») і до третього – акціоністські опуси («Зажитько»). Однак декілька останніх років композитор самовіддано досліджує загадкову природу «поганої музики», переконливим результатом чого є його численні та мотивуючі нові твори.

Автор впливає на глядача вже самими назвами творів, їхнім незвичним інструментальним складом і, власне, дією. Назви композицій Сергія Зажитька в основному лаконічні (за рідкісними винятками) та часто апелюють до вигаданих або ж реальних імен («Зажитько», «Чорні лебеді Серафима Тігіпка», «Нестор Батюк», «Сара Батюк», «Збігнєв Батюк», «Лука Батюк», «Б. Г.»). Нерідко можна зустріти й умовні «присвяти» – знову-таки ілюзорним персонажам або ж відомим письменникам («Семюелю Беккету», «Епітафія Маркізу де Саду», «Музика для Ангеліни Кубелік», «11 маленьких музичних перверзій для Анастасії Гнатюк»). Зустрічаються також і назви з характерними жанровими ознаками в парадоксальній подачі («Пісні народів світу», «Поховальні танці», «Речитатив і арія тіні батька Миколи Нечипорука з опери “Легенди Нанало-Ямайського округу”»).

Обираючи виконавців, автор, як правило, схильний до незвичайних комбінацій із залученням нетрадиційних для музикування предметів (наприклад, «актриса-мім, три пилососних шланги, гучномовець і різні металеві предмети», «чотири баритона, волинка, трембіта, ударні й чотири актора», «бас-гітара та радіоприймач» тощо). Особливу роль у своїх перформативних та акціоністських опусах композитор відводить вокалістам, читцям, танцівницям, акторам. Іноді трапляються «оксюморонні» та парадоксальні учасники, приміром: «німий читець», «епізодичний баритон», «співаючий актор», «статична фігура», «квазі-вокальний квартет».

Наразі Сергій Зажитько знову виявляє інтерес до «чистої» музики – як в «споглядальному», так і в дещо специфічному ракурсі. Якщо прем’єрні твори на слова українських класиків є проявом потаємних інтенцій автора, то у циклах «поганої музики», створення яких безперервно триває, стоїть завдання навмисно писати безглуздий матеріал, пародіюючи прагнення багатьох митців «творити» високохудожню, «вічну» музику.

Сергій Іванович сповідує дзен-буддистську філософію життя, тож у його художніх намірах нерідко простежується мінливий сенс, взаємодоповнення одного культурно-історичного символу іншим. Для автора вже не так актуальний жест як виклик, але важливо відкриття і зіставлення культурних пластів, об’єднання ритуальності з театром абсурду, в чому, зрештою, й полягає художній метод композитора. У подібному змішуванні архетипів зі стародавніх культур, елементів примітивного мистецтва, релігійних практик можуть спливати соціальні елементи, сенси і підтексти.

За словами автора, для нього вкрай важлива гра зі смислами. Часто трапляється, що аналіз твору відбувається «постфактум», – коли якийсь музичний символ, пов’язаний із певною культурою, постає крізь призму іншої епохи, в результаті чого з’являються нові символи, виникає суміш музичних дискурсів. «Завжди цікаво дивитися, який новий сенс у твоїй роботі спливе, яка грань відкриється, – це ж усе одно, що вдивлятися в себе самого», – зізнається композитор. І справді: таке споглядання сенсів за межами трафаретних моделей захоплююче. Адже що може бути цікавіше подорожі у задзеркалля власної особистості?

Андрій МЕРХЕЛЬ

Друковану версію див.: Музика. – 2012. – № 6. – С. 44,