Кожен на своєму робочому місці має виконувати свою роботу якнайкраще – мантра, дороговказ, настанова для кожного, хто сьогодні не може в активній формі боротися зі збройною агресією нашого північно-східного сусіда. Для викладача музичної літератури мистецької школи ці слова набувають особливого звучання. Бо серед звичного комплекту навчальних завдань, які він традиційно має вирішувати, нині гострої актуальності набувають питання виховання в учнів патріотичного ставлення до української культури, формування в свідомості дітей винятково позитивного уявлення про національне музичне мистецтво, плекання гордості за його історичну тяглість та художні звершення.
Безперечно, цей аспект був наявний у моїй роботі і до 24 лютого цього року – виховання поваги, любові до української музики, усвідомлення її унікальності і неповторності завжди були у пріоритеті. Однак, як не парадоксально, саме в драматичному сьогоденні виконання цього першочергового завдання освітнього процесу видається не таким уже й легким. Виною тому проблема, вік якої вимірюється усім періодом незалежності нашої держави, – відсутність якісних аудіозаписів української (і не лише) музики.
Чим же не влаштовує сучасного викладача музичної літератури звичайної мистецької школи доступний нині (переважно завдяки інтернету) сукупний аудіофонд української академічної музики?
Почнемо із зовнішніх характеристик. Не секрет, що переважна більшість записів української музичної класики (а це творчість українських композиторів ХІХ – першої половини ХХ століть) була здійснена кілька десятиліть тому, ще за радянських часів. Їхній вік і наступні, часто кустарні, перекодування у мультимедійні формати не сприяла збереженню якості звуку як фізичної величини. Як наслідок, «плаваюче» / «скляне» / електронне звучання у майже усіх доступних аудіозаписах композицій фортепіанної, камерної вокальної та хорової музики. Механічні дефекти, що їх зазнали ще магнітофонні стрічки, згодом плавно перекочували на цифрові варіанти записів, створюючи «раритетний» ефект, який зовсім не сприяє серйозному сприйманню творів дітьми. «Тріскотіння дровенят для приготування шашлика» у записі Лисенкового солоспіву «Місяцю князю» чи «кумкання жабок» у Косенковому «Дощику» – не зумисно створені малечею меми, а анектодично гіркий результат наявного звучання, помноженого на життєвий досвід учнів.
Найкатастрофічніша ситуація нині існує із хоровою музикою. Не секрет, що сприймання навіть сольно проспіваного слова учнівською аудиторією завжди протікало нелегко. А що вже говорити про хоровий спів, та ще й у записах кількадесятирічної давнини? Безперечно підготовча робота – ознайомлення із поетичним текстом твору – рятує ситуацію хоча б на змістовному рівні. Але, на жаль, не на аналітичному. Жодне прочитування вербального ряду твору не допомагає у спробах осмислити його музичне втілення. Приміром, замість виразовості ладо-гармонічних ефектів у поемі «Сон» Кирила Стеценка або діалогової драматургії поеми «Гуляли» Остапа Нижанківського чи засобів драматизації образу у хорі «Із-за гаю сонце сходить» Бориса Лятошинського діти зазвичай відзначають «нерозбірливе і незрозуміле гудіння».
Торкнуся і питання змістової невідповідності наявних аудіозаписів запитам освітнього процесу. Так, наприклад, знайомлячи учнів із доробком Якова Степового, я (зрештою як і усі викладачі музичної літератури) змушена послуговуватися єдиним доступним записом фортепіанного «Прелюду пам’яті Т. Шевченка», де твір звучить у виконанні струнного квартету. Чи варто говорити, які запитання виникають у дітей після прослуховування твору? Так само, незрозумілим для учнів є запис солоспіву Кирила Стеценко «Плавай, плавай, лебедонько», де партія супроводу озвучена не фортепіано, а симфонічним оркестром. Зазначу, що виконавський варіант цього твору, де голос звучить у супроводі фортепіано, хоч й існує, але, на жаль, виявляється неприйнятним до ілюстрації для дитячої аудиторії – суто «жіночий» текст у записі відтворює тембр чоловічого голосу (йдеться про виконання Павла Гуньки).
До цього списку можу додати і хорові поеми Миколи Леонтовича «Літні тони» та «Льодолом». Єдиний широкодоступний нині запис творів, здійснений до 100-річчя від дня народження митця студентським хором Київської консерваторії під орудою Павла Муравського, фіксує композиції з вербальним текстом Володимира Сосюри, тоді як сам автор писав музику на вірші поета-символіста Грицька Чупринки. Факт цієї, ідеологічної за своєю суттю, підміни поетичного ряду (поета 1919-го розстріляли більшовики і до 1990-х років його ім’я було вилучено з історії української культури) у творах Леонтовича давно відомий. А проте, за 30 років незалежності української держави, твір митця жодного разу не прозвучав із автентичним поетичним текстом (про запис – і не йдеться).
Отже викладач музичної школи (а насправді не тільки школи, а й навчальних закладів наступних рівнів мистецької освіти) має у своєму розпорядженні старий, «заяложений» аудіофонд української музичної класики, який до того ж представлений одиничними виконавськими інтерпретаціями переважно хрестоматійних (щодо усього композиторського доробку знову поставимо три крапки) творів. Якого ж учнівського кешбеку можна очікувати за таких обставин?
Зазвичай після прослуховування творів української музики у моїх учнів виникають цілком закономірні запитання. Наведу деякі з них і задля досягнення потрібного ефекту у причинно-наслідковому зв’язку. «А чому такий пошкоджений / старий запис? А чому немає більш якісного? Це єдИний запис!? А чому українські музиканти не виконують українську музику? Не вміють чи наша музика – меншовартісна!?» …На цій драматичній хвилі наскрізного розвитку візьму паузу і поверну розмову, на перший погляд, в інше русло.
У вступі йшлося про відсутність у переліку інструментів навчання викладача музичної літератури мистецької школи «якісних аудіозаписів української (І НЕ ЛИШЕ) музики». Не важко здогадатися, що ось ці три короткі слова, подані прописом, об’єднують усю зарубіжну академічну музичну творчість.
У Типовій навчальній програмі з предмета «Українська та зарубіжна музичні літератури» 2008 року, яка нині потребує перегляду навчального змісту, зарубіжна складова представлена творчістю широкого кола авторів різних національностей, починаючи від епохи бароко (оглядово, навіть від доби Середньовіччя) до середини-кінця (за бажанням викладача) ХХ століття. До вивчення здобувачам освітнього процесу пропонуються твори різних жанрів: симфонічного, камерно-інструментального, вокального / хорового, музично-театрального. Дві останні позиції – пов’язані зі словом. А відтак, актуальним стає питання: «Якою мовою мають звучати для учнів початкової ланки мистецької освіти, наприклад, романси Франца Шуберта, опери Вольфґанґа Амадея Моцарта, Жоржа Бізе, Джузеппе Верді, ораторія Георга Фрідріха Генделя?»
Для викладачів вищої ланки освіти, професійних музикантів це запитання напевне видається дивним, а проблема – надуманою, особливо з огляду на утвердження в Україні загальносвітової практики – виконувати твори мовою оригіналу. Але ж тут йдеться про музичну школу (!), про дітей (!), про адекватне сприймання ними музичного твору та формування в учнів розуміння залежності характеру музики і застосування композитором конкретних засобів музичної виразності від змісту поетичного тексту. Зрештою, ми говоримо про виховання у наших учнів патріотичного почуття, поваги і любові до рідної культури, що неможливе без включення в український контекст досягнень культур іншонаціональних. А відтак – мова, якою озвучуються вокальні твори зарубіжних композиторів, має бути державною, українською. Проте усі ми знаємо: таких записів на сьогодні немає.
Отож, виходячи із перелічених проблем, які, погодьтеся, є суто внутрішніми, суб’єктивними (а ще є й зовнішні: воєнні дії, відсутність укриттів, втрата учнівського і викладацького контингентів…), слід визнати: ситуація із навчальним забезпеченням одного із провідних предметів у мистецько-освітній галузі нашої держави є катастрофічною.
Зараз вже не час шукати відповіді на питання: «Чому так сталося?» Нині – час діяти. Вам, професійним музикантам.
Звісно, найочевиднішим подоланням окресленої проблеми є реалізація мистецьких проєктів завдяки грантовій підтримці. Але ми всі розуміємо, що в умовах національно-визвольної війни, яку нині веде український народ, цей шлях є надто примарним. Що ж залишається? Який рецепт для виживання можна запропонувати? Як би не наївно звучала пропозиція автора цих рядків, але порятунок, вочевидь, слід шукати у приватних/особистих ініціативах як окремих музикантів, так і виконавських колективів.
Одні виконавці можуть активніше залучити до практики твори українських авторів, заповнюючи тим самим явлену війною репертуарну лакуну. Інші – можуть провести «ревізію» власних фонофондів і оприлюднити попередні напрацювання, або ж відтворити вже освоєні композиції не мовою оригіналу, а українською (переклади поетичних текстів насправді існують, варто лише пошукати).
Наголошу, що у цьому процесі важливим стане не сам факт виконання (адже українські музиканти/колективи так чи інакше виконують українську музику в імпрезах), а СТВОРЕННЯ ЗАПИСУ (з технічного погляду, нині це вже не надскладне завдання) й ОРГАНІЗАЦІЯ ЙОГО ДОСТУПНОСТІ (тут у нагоді можуть стати власні канали на You-tube та сторінки у соціальних мережах).
Нарешті ще одне. Сьогодні музична галузь (не лише освітня її складова) конче потребує не одиничного виконання хрестоматійних опусів українських (і не лише) авторів. Нагальним є озвучення якомога ширшого кола творів зі спадщини кожного українського митця у якомога більшій кількості виконавських інтерпретацій. Бо саме у такий спосіб формуватимуться і традиція виконання національної музики, і національна виконавська культура. І тільки тоді у наших учнів (і не лише) не виникатимуть сумніви щодо унікальності «музичного обличчя» української нації.
Валентина КУЛИК
На центральному фото: CD-диск із записом «Тараса Бульби» Миколи Лисенка, здійсненим 1972 р. (диригент – Костянтин Сімеонов)
Інші ілюстрації:
«Диригує Павло Муравський». Хор студентів диригентсько-хорового факультету НМАУ ім. П. І. Чайковського. Запис 2001 р.
«Доля»: твори Миколи Лисенка з вокального циклу «Музика до “Кобзаря” Шевченка». Андрій Шкурган (баритон), Мирослав Драган (фортепіано). Запис 2002 р.
«Шевченківські кантати». Хорова капела «Почайна». Запис 2005 р.
Musica sacra Ukraina: партесні концерти ХVІІ–ХVІІІ століть. Вокальний ансамбль Open opera Ukrain. Запис 2020 р.
