Навчитись чути, щоб мати змогу говорити інакше.
Без гучних слів чи пафосних епітетів. Говорити так, як із собою.
Пропустити крізь себе досвід, історію, музику.
Мені подобаються проєкти, за якими я відчуваю людей, і ще дужче зачіпають ті, що людей розкривають. Саме таким став концерт «Класика незалежності: музичний діалог» 15 жовтня у львівській Lem Station (Трамвайному депо).
Розпочав концерт Канон Михайла Шведа, львівського композитора, учня Мирослава Скорика, чиї твори набули популярності не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Канон Шведа супроводжувався перформансом Сергія Горобця, який не просто доповнював музику, а своєрідно відтворював мистецтво, що народжувалось із мистецтва. Бо на екрані ми спостерігали за тим, як музикантів Молодіжного симфонічного оркестру України/YsOU у цей же час бачить художник. І це зображення передавало емоційний та психологічний стан виконавців, викликаний твором.
Слухачі почули надзвичайно злагоджену гру. По-перше, сама структура канону передбачає загострену уважність кожного учасника ансамблю. По-друге, музиканти не просто відтворювали партії «як треба», а й вчили слухати і чути як одне одного, так і всіх присутніх на концерті. Тема переходила від одного виконавця до іншого, поки остаточно не розчинилась у партії фортепіано, яку вів Юрій Данилов.
Святослав Луньов – композитор, у чиїх творах поєдналися комп’ютерні алгоритми, електронні звучання, значна інтелектуальна насиченість і традиційні академічні риси. Уся його музика – надзвичайно змістовна й технічно складна, однак задум, тобто те, про що хоче сказати композитор, завжди виправдовує техніку.
Великого сенсу в Святослава Луньова набувають назви. Вони стають не тільки ключем до розуміння, а невід’ємною складовою твору, і зумовлено це насамперед великою любов’ю композитора до поезії.
Етюд Святослава Луньова «Німфа» – це та сама нестерпна легкість буття, невловимість окремих дрібних елементів, музичних фігур, поряд зі спробами вхопитися за основне, типове людське бажання спростити все до мелодії і супроводу, зайвого та головного. Однак музика щоразу змінювала акценти, не даючи вирватись із безперервного бігу, солодкої омани.
Яскравим викликом після цього етюду виявилися опуси Золтана Алмаші. Композитор-віолончеліст виступив тут виконавцем й інструмент став його голосом, зброєю, волею.
Музика Золтана Алмаші вже стала невід’ємною частиною концертів і фестивалів сучасної музики. Сам митець позиціонує себе як полістилістичного автора, неоромантизм у його творах часто поєднується з новітніми композиторськими техніками.
Вражаюче звучить оркестр, але гра одного сприймається, як звучання душі, єдиний голос: щиро, болюче, як монолог про сокровенне. У такому разі пристрасне за каноном танго перетворюється на холодний діалог із собою, боротьбу розсудливого з емоційним, колючого ритму та мелодії.
Концерт пройшов на одному подиху, однак свої враження я продовжу невеличким відступом, а точніше навпаки – підступленням до локації.
Трамвайне депо Lem Station, майже повна темрява (лише проєктор і ліхтарики на пультах виконавців), глядацькі місця розташовані досить близько до музикантів. Жодного ефекту сцени, сходинки, що відділяла б…
Кажуть, що для того, аби краще чути, нам варто заплющити очі. І це майже сталося, бо все, що ми могли бачити, – це рухи музикантів, якими їх бачив відеограф. І якщо між першими творами концерту ще чулися короткі розмови людей, схвальні «вау» чи перешіптування, то після останніх узятих Золтаном Алмаші нот залишилась лише тиша.
Перед світанком – найтемніше, а найтихіше – перед звучанням голосу. Він відтворював поезію Богдана-Ігоря Антонича, що поєдналася з музикою Марії Шишак у виконанні Квітослави Созанської і партією фортепіано Юрія Данилова.
Композиторка зазначила, що романс, який лунав на концерті, був особливим твором для неї – тим, із якого все почалося. Ось цитата: «…Для мене то був зламаний час – переїзд із маленького містечка за 1200 км від батьків, зміна направлення творчості від маленької піаністки, більш дорослої академічної співачки й теоретика до студентки Мирослава Скорика, бо ніколи навіть мріяти не могла, що буду навчатися в нього, а тим паче у Львові, бо то ж далеко («там тебе можуть не прийняти», – казали мені). Але незважаючи на все – я тут розпочала творчий шлях композитора».
Світла, майже прозора вокальна партія несе в собі з перших нот певну фатальність.
Цю лінію неминучості продовжив і Квартет № 2 Дениса Литвиненка у виконанні Vivere string quartet.
Поряд із композиторською практикою, Денис Литвиненко є чудовим виконавцем, учасником оркестру K&K Philharmoniker. Досвід, відчуття інструментів, їхніх особливостей і взаємодії добре помітні у творах композитора.
Слухаючи цю музику вірилось, що, можливо, мистецтво і є нашим світлом у кінці тунелю, – чимось, що може розрадити, створити красу навіть у повному жахітті? Бо ж навіть у цілковитій безвиході залишаються Ти і Твоя Творчість.
Однак за болем ішли й інші переживання. Подібний до музики Гектора Берліоза та Альфреда Шнітке демонічний вальс, що перейшов у майже джаз і відобразив не тільки стан ліричного героя та різноманітність, шо може бути присутньою в творчості одного композитора, а й зацікавленість і вподобання виконавців. Йдеться про те як вони переживали ці зміни, знаходили в них себе.
Чого вчить ця музика? Вміти чути. Парадоксально, але вона захоплює настільки, що серед звуків починаєш чути лише себе. Єднання? А можливо навпаки – саме серед безлічі звуків і є справжній голос?
Коли ми справжні? Насамоті, чи в натовпі, чи поряд із кимось? Ми не знаємо, чи робить нас взаємоспілкування собою, але собою нас точно робить спілкування з музикою.
Найкращим завершенням вечора стала Соната для фортепіано Олексія Ретинського у виконанні Антонія Баришевського.
Олексій Ретинський – сімферопольський композитор. У його творчості немає чітких меж між джазом, електронікою та академічною музикою. Він зазначає: «Наше фізичне тіло залежить від кисню. Оцей пульсуючий рух легенів… А легені нашого нефізичного тіла так само залежать від свого повітря, і ось неодмінна хімічна складова такого повітря – музика».
Соната Ретинського стала завершенням, що не було крапкою чи знаком оклику, а закликом до продовження. «І стезя розширялась» передбачає нелегкий шлях, але передрікає майбутнє, його безпечність і віру в це. Віру в невідоме, яка окрилює і бентежить водночас.
«Треба їм дати що-небудь радісне і печальне. Радісне і печальне. Скажімо, надію», – писав Сергій Жадан. І саме це дала нам музика ввечері 15 жовтня.
Твори, відібрані музикознавицею і культурною менеджеркою Ольгою Лозинською, не містили тем народних пісень або підкреслено патріотичних назв, не оспівували героїчних подій. Але це все – ще музика Незалежності, музика різних частин великої Країни, різних композиторських і виконавських шкіл, стилів.
Усі причетні до концерту – композитори, музиканти, організатори, слухачі – це окремі частинки, що на один вечір об’єднались у ціле. Що їх поєднує? Що спільного у сюїті для віолончелі Золтана Алмаші та сонаті Олексія Ретинського? Те, що для єдності нам не завжди слід шукати спільне, а іноді достатньо прийняти те, що ми різні.
Цей концерт не ламав стереотипів, а скоріше демонстрував можливість їхньої відсутності. Як музичних, так і прийнятих суспільством, бо найясніше чути окремий голос у каноні, постійне в мінливому, класичну музику в трамвайному депо чути не гірше, ніж у філармонії.
І говорити можна без зайвого, як і писати, як і виконувати…
Марія СИДОРАК
Фото Данила БЕДРІЯ
