Уроки «Класики незалежності»

114

Навчитись чути, щоб мати змогу говорити інакше.
Без гучних слів чи пафосних епітетів. Говорити так, як із собою.
Пропустити крізь себе досвід, історію, музику.

Мені подобаються проєкти, за якими я відчуваю людей, і ще дужче зачіпають ті, що людей розкривають. Саме таким став концерт «Класика незалежності: музичний діалог» 15 жовтня у львівській Lem Station (Трамвайному депо).

Розпочав концерт Канон Михайла Шведа, львівського композитора, учня Мирослава Скорика, чиї твори набули популярності не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Канон Шведа супроводжувався перформансом Сергія Горобця, який не просто доповнював музику, а своєрідно відтворював мистецтво, що народжувалось із мистецтва. Бо на екрані ми спостерігали за тим, як музикантів Молодіжного симфонічного оркестру України/YsOU у цей же час бачить художник. І це зображення передавало емоційний та психологічний стан виконавців, викликаний твором.

Слухачі почули надзвичайно злагоджену гру. По-перше, сама структура канону передбачає загострену уважність кожного учасника ансамблю. По-друге, музиканти не просто відтворювали партії «як треба», а й вчили слухати і чути як одне одного, так і всіх присутніх на концерті. Тема переходила від одного виконавця до іншого, поки остаточно не розчинилась у партії фортепіано, яку вів Юрій Данилов.

Святослав Луньов – композитор, у чиїх творах поєдналися комп’ютерні алгоритми, електронні звучання, значна інтелектуальна насиченість і традиційні академічні риси. Уся його музика – надзвичайно змістовна й технічно складна, однак задум, тобто те, про що хоче сказати композитор, завжди виправдовує техніку.

Великого сенсу в Святослава Луньова набувають назви. Вони стають не тільки ключем до розуміння, а невід’ємною складовою твору, і зумовлено це насамперед великою любов’ю композитора до поезії.

Етюд Святослава Луньова «Німфа» – це та сама нестерпна легкість буття, невловимість окремих дрібних елементів, музичних фігур, поряд зі спробами вхопитися за основне, типове людське бажання спростити все до мелодії і супроводу, зайвого та головного. Однак музика щоразу змінювала акценти, не даючи вирватись із безперервного бігу, солодкої омани.

Яскравим викликом після цього етюду виявилися опуси Золтана Алмаші. Композитор-віолончеліст виступив тут виконавцем й інструмент став його голосом, зброєю, волею.
Музика Золтана Алмаші вже стала невід’ємною частиною концертів і фестивалів сучасної музики. Сам митець позиціонує себе як полістилістичного автора, неоромантизм у його творах часто поєднується з новітніми композиторськими техніками.

Вражаюче звучить оркестр, але гра одного сприймається, як звучання душі, єдиний голос: щиро, болюче, як монолог про сокровенне. У такому разі пристрасне за каноном танго перетворюється на холодний діалог із собою, боротьбу розсудливого з емоційним, колючого ритму та мелодії.

Концерт пройшов на одному подиху, однак свої враження я продовжу невеличким відступом, а точніше навпаки – підступленням до локації.

Трамвайне депо Lem Station, майже повна темрява (лише проєктор і ліхтарики на пультах виконавців), глядацькі місця розташовані досить близько до музикантів. Жодного ефекту сцени, сходинки, що відділяла б…

Кажуть, що для того, аби краще чути, нам варто заплющити очі. І це майже сталося, бо все, що ми могли бачити, – це рухи музикантів, якими їх бачив відеограф. І якщо між першими творами концерту ще чулися короткі розмови людей, схвальні «вау» чи перешіптування, то після останніх узятих Золтаном Алмаші нот залишилась лише тиша.

Перед світанком – найтемніше, а найтихіше – перед звучанням голосу. Він відтворював поезію Богдана-Ігоря Антонича, що поєдналася з музикою Марії Шишак у виконанні Квітослави Созанської і партією фортепіано Юрія Данилова.

Композиторка зазначила, що романс, який лунав на концерті, був особливим твором для неї – тим, із якого все почалося. Ось цитата: «…Для мене то був зламаний час – переїзд із маленького містечка за 1200 км від батьків, зміна направлення творчості від маленької піаністки, більш дорослої академічної співачки й теоретика до студентки Мирослава Скорика, бо ніколи навіть мріяти не могла, що буду навчатися в нього, а тим паче у Львові, бо то ж далеко («там тебе можуть не прийняти», – казали мені). Але незважаючи на все – я тут розпочала творчий шлях композитора».

Світла, майже прозора вокальна партія несе в собі з перших нот певну фатальність.
Цю лінію неминучості продовжив і Квартет № 2 Дениса Литвиненка у виконанні Vivere string quartet.

Поряд із композиторською практикою, Денис Литвиненко є чудовим виконавцем, учасником оркестру K&K Philharmoniker. Досвід, відчуття інструментів, їхніх особливостей і взаємодії добре помітні у творах композитора.

Слухаючи цю музику вірилось, що, можливо, мистецтво і є нашим світлом у кінці тунелю, – чимось, що може розрадити, створити красу навіть у повному жахітті? Бо ж навіть у цілковитій безвиході залишаються Ти і Твоя Творчість.

Однак за болем ішли й інші переживання. Подібний до музики Гектора Берліоза та Альфреда Шнітке демонічний вальс, що перейшов у майже джаз і відобразив не тільки стан ліричного героя та різноманітність, шо може бути присутньою в творчості одного композитора, а й зацікавленість і вподобання виконавців. Йдеться про те як вони переживали ці зміни, знаходили в них себе.

Чого вчить ця музика? Вміти чути. Парадоксально, але вона захоплює настільки, що серед звуків починаєш чути лише себе. Єднання? А можливо навпаки – саме серед безлічі звуків і є справжній голос?

Коли ми справжні? Насамоті, чи в натовпі, чи поряд із кимось? Ми не знаємо, чи робить нас взаємоспілкування собою, але собою нас точно робить спілкування з музикою.

Найкращим завершенням вечора стала Соната для фортепіано Олексія Ретинського у виконанні Антонія Баришевського.

Олексій Ретинський – сімферопольський композитор. У його творчості немає чітких меж між джазом, електронікою та академічною музикою. Він зазначає: «Наше фізичне тіло залежить від кисню. Оцей пульсуючий рух легенів… А легені нашого нефізичного тіла так само залежать від свого повітря, і ось неодмінна хімічна складова такого повітря – музика».

Соната Ретинського стала завершенням, що не було крапкою чи знаком оклику, а закликом до продовження. «І стезя розширялась» передбачає нелегкий шлях, але передрікає майбутнє, його безпечність і віру в це. Віру в невідоме, яка окрилює і бентежить водночас.

«Треба їм дати що-небудь радісне і печальне. Радісне і печальне. Скажімо, надію», – писав Сергій Жадан. І саме це дала нам музика ввечері 15 жовтня.

Твори, відібрані музикознавицею і культурною менеджеркою Ольгою Лозинською, не містили тем народних пісень або підкреслено патріотичних назв, не оспівували героїчних подій. Але це все – ще музика Незалежності, музика різних частин великої Країни, різних композиторських і виконавських шкіл, стилів.

Усі причетні до концерту – композитори, музиканти, організатори, слухачі – це окремі частинки, що на один вечір об’єднались у ціле. Що їх поєднує? Що спільного у сюїті для віолончелі Золтана Алмаші та сонаті Олексія Ретинського? Те, що для єдності нам не завжди слід шукати спільне, а іноді достатньо прийняти те, що ми різні.

Цей концерт не ламав стереотипів, а скоріше демонстрував можливість їхньої відсутності. Як музичних, так і прийнятих суспільством, бо найясніше чути окремий голос у каноні, постійне в мінливому, класичну музику в трамвайному депо чути не гірше, ніж у філармонії.

І говорити можна без зайвого, як і писати, як і виконувати…

Марія СИДОРАК

Фото Данила БЕДРІЯ