sylvestrov

Сьогодні видатному українському композитору Валентину Сильвестрову – 85! Щиро вітаємо митця й пропонуємо читачам матеріал з архіву журналу «Музика» музикознавиці Анни Луніної, котрий вийшов друком на сторінках часопису 10 років тому

Важко повірити, що цьогоріч нашому славетному сучасникові Валентину Сильвестрову виповнюється 75! Наче ще зовсім недавно про нього говорили як про одного з «бунтівників»-авангардистів. А зараз уже й авангард залишився далеко позаду, та й сам автор досить давно відійшов від радикальних новацій структуралізму і дотримується зовсім іншої, прямо протилежної естетичної позиції.

Валентин Сильвестров – митець, широко знаний у світі. Його музика часто виконується за кордоном. Практично всі твори композитора надруковані й записані на CD провідними зарубіжними видавництвами та студіями. Що й казати, його ім’я є українським музичним брендом на міжнародній арт-сцені.

Найважливіші секрети принадності цього композитора слід шукати, звичайно, в його музиці. У ній приховані всі таємниці особистості й таланту маестро. До неї потрібно уважно прислухатися, проникати у глибини її звукової матриці, бо тільки в такий спосіб можна дізнатися, хто є справжній Валентин Сильвестров. Допомогою в подорожі у світ його музики може стати авторський коментар. Адже судження Сильвестрова не менш цікаві та своєрідні, ніж його музика

– Валентине Васильовичу, ви запевняєте, що не можете працювати на замовлення, бо такий підхід до роботи вас не задовольняє через поспіх, диктат чужої волі. Але ж можна припустити, що замовлення – це ваші власні воля й бажання…

– Згідно з таким принципом складав музику Ігор Стравінський. У «Діалогах» радив до замовлення ставитися як до особистого вибору, сприймаючи умови чужої волі як власний поштовх до творчості. До речі, «Метамузику» я писав без жодної прив’язки до когось або чогось. Під час роботи до мене звернулися із проханням написати твір. Так збіглися обставини – моє бажання створити музику і замовлення на неї.

– Але на системі замовлень як формі ділового партнерства з композиторами тримається культурна європейська політика…

– Це насправді так. І я не проти такої системи, просто мені вона не підходить. Гадаю, що моє невміння і небажання зв’язувати себе замовленнями зумовлене тим, що я лірик за світобаченням. Федір Тютчев, Олександр Блок ніколи не писали на замовлення. Спочатку поет створює ліричний опус і лише потім пропонує його видавцеві. На замовлення можна складати фейлетони, памфлети, а не поетичні твори.

– Але й у роботі на замовлення є плюси. Хіба не цікаво спробувати себе в тому, що пропонується кимось?

– Є композитори, чий творчий шлях вибудовується за причинно-наслідковим принципом. Є й інша категорія авторів, вільних від «причинної» залежності, але вони проявляють себе в особливих аспектах творчого самовираження. Це композитори драматургічного складу, які пишуть багато творів для театру. Я ж відношу себе до категорії композиторів-ліриків. Для лірика основне мірило у творчості – авторський шлях. «Веленью Божию, о муза, будь послушна…» – цими рядками Олександра Пушкіна все сказано. «Веленью Божию», а не ринку! Адже ринковому попиту теж можна служити.

– Яким чином?

– Композитори «аранжувального типу» обслуговують ринок і попит мас. Вони можуть написати якусь пісню, зробити більш-менш вдале аранжування, і в такому вигляді їхня продукція користуватиметься попитом. Але за всім цим немає автора як такого, бо в нього «копійчана» вартість. Це гравці в мистецтві, і ставляться вони до музики, як до гри.

– Саме через ліричність мислення ви ніколи не зверталися до музичного театру? Ця сфера вам зовсім не близька?

– Так. Я не люблю музичний театр. Окрім того, виконання оперних творів у нас далеко не завжди відповідної якості. Коли виходить вокаліст і співає арію так, що я її просто не впізнаю, то що ж мені може подобатися в оперному театрі?

– На нинішньому творчому етапі ви активно працюєте в «багательному» жанрі. Чому культивуєте цю форму музичного висловлення?

– У подібних оркестрових мініатюрах мені хотілося вибудувати нові відносини з оркестром, розкрити його у трохи незвичному аспекті – як «ненагодовану» голосами звукосферу, ясну і чисту звукову структуру комбінацій тембрів. Основна властивість «багательного» стилю – бути прозорим, нічим не захаращеним.

– «Багательний стиль» і спрощеність мови – взаємозалежні речі?

– Такий стиль насправді можна зіставити з «нечуваною простотою», за висловом Бориса Пастернака. Мій «багательний стиль» для деяких – це свого роду єретизм, примха, дурниця. Однак для того, щоб потрапити в зону «нечуваної простоти», мені довелося пройти довгий творчий шлях.

– Чому ж ваш «багательний стиль» викликає у слухачів неоднозначну реакцію, подеколи негативну?

– Думаю, у більш ранньому віці я б теж відреагував на «багательний стиль», як на єресь. До нього потрібно прийти, бо, мабуть, його дійсно важко сприймати без підготовки. Розуміючи це, до негативної реакції з боку слухачів ставлюся досить спокійно. Можливо, що серед усіх написаних мною багателей деякі «зів’януть», але вдалі збережуться. Якщо слухачі натраплять на вдалу річ, то, можливо, вона їм сподобається, і вони зрозуміють музичну природу «багательного стилю» у цілому.

– А що ви називаєте вдалою річчю?

– Для мене все, що я написав, – вдале, підтвердженням чого є моє бажання зафіксувати на папері музичний образ. Якість моїх багателей, гадаю, розкриватиметься після багаторазового прослуховування. Коли інтонації, мелодичні звороти, мікронюанси композицій будуть знайомі й «рідні» слухачеві, вони раптово розсекретять свою таємницю. У «наївних речах», тобто в багателях важливий зміст, а не інформація.

– Але зміст – це ж і є інформація…

– Зміст – це далеко не вся інформація. Вона обумовлюється певним стилем, епохою. Приміром, «Місячна соната» Людвіга ван Бетховена витримала випробування часом саме тому, що запам’яталася. Якби її програли й відразу забули, навряд чи ми б зараз слухали цю музику. А так вона закріпилася в історичному часі, стала відомою. Притому популярність не згубно подіяла на неї, а навпаки, пішла на користь. Автор фіксує твори для багаторазового програвання, щоби їх знали. Щоразу справжній шанувальник музики відкриватиме все нове й нове в уже знайомому опусі.

– У вас не виникало думки, що якби ви не написали чимало авангардної музики, яка дуже багатьом подобається, то ваші багателі слухачі просто не сприймали б? Вас би оголосили дилетантом…

– Тут можна провести паралель із живописом, – наприклад, Амедео Модільяні. У нього видовжені фігури, кострубаті лінії. Якщо оцінити такий живопис із погляду естетики малюнка Іллі Рєпіна, то це – дилетантство, відсутність майстерності. Але картини Модільяні виражають ліричністю свідомості автора. Для такого живопису потрібний відповідний контекст, тоді він розкривається в усій красі.

А от приклад і з музичної сфери. В епоху класицизму романтиків сприймали як дилетантів. Франц Шуберт страждав від «непрофесіоналізму», вважаючи, що йому потрібно вчитися й вчитися. Коли відбувається зміна естетичних парадигм, нова естетика у порівнянні з попередньою сприймається як дилетантство.

– Тобто дилетантизм як культурний феномен – явище суперечливе?

– Із дилетанта й народжується композитор. Кожний справжній митець якоюсь мірою є дилетантом. Хто такий дилетант? Це аматор, який любить те, що робить. Таким композиторам бракує технічних можливостей, але іноді й у них виходять цікаві речі. Можна навести безліч прикладів – романси Олександра Гурильова, Олександра Варламова, графа Василя Шереметьєва. Їхні опуси живуть, вони подобаються. Цим авторам вистачило скромної технічної бази для втілення власних музичних думок. Михайло Глинка – це взагалі яскравий приклад того, як із композитора-дилетанта вийшов висококласний професіонал.

– Ви – митець-лірик. Які властивості мислення засвідчують ліричність?

– Персональність – ось головна ознака ліричного типу висловлення. Я бажаю віднайти й виразити те, що не залежить від часу і має ціну для мене самого. Культура тримається на пам’яті. Фіксована культура – це не тільки результат нашої професійної виучки писати ноти, а й віддзеркалення неповторних моментів, цінних для самого творця. Композитор закарбовує на нотному папері щось важливе саме на його погляд.

– Перед написанням твору у вас виникає певний сигнал до творчості?

– У композитора повинен спрацьовувати професійний інстинкт. Спалах натхнення виникає спонтанно, зненацька, як звуковий відблиск. Він має зачепити, стривожити, а якщо виявляється невірним, то, напевно, слід засумніватися у власній душі, котра реагує на всіляку дурницю. Мета творчості – самовіддача, а не галас і успіх.

– Творчість – це самопізнання для композитора?

– Так, це осягнення своїх здібностей, сили творчої думки, а також момент визначення меж власного мистецького потенціалу. Деякі композитори болісно народжують музику. Саме тому їм нестерпно важко її слухати, оскільки доводиться заново проходити болісний шлях. У такому разі самопізнання для композитора – біль.

– А для вас процес творчості болісний?

– Написання музики, як і будь-який інший творчий акт, безумовно, іноді буває доволі болісним, бо залишає в душі митця невидимі шрами. Ми з композитором Святославом Крутиковим вигадали вислів, згідно з яким невизнаний геній схожий на лиходія.

– Чому?

– Тому що всі невдачі, пов’язані з невизнанням, відбиваються у свідомості композитора. Але може виникнути й зворотна реакція, коли композитори жиріють від надмірного визнання. Якщо музичний твір виходить вдалим, митець, звичайно, окрилюється успіхом. Коли ж навпаки, – автор перебуває у стані спустошеності. Цілком можливо, що це допомагає пізнавати себе. Але в цілому я б розцінював творчість як акт осягнення творчої істоти в самому собі.

– На вашу думку, музика – це частина особистості?

– Так, це шлях від одного твору до іншого, при цьому в кожному творі відбивається індивідуальність автора. Однак композитор мусить іти вперед, не обтяжувати себе власним доробком. Написавши твір, він має ніби залишити його осторонь. Саме так і виникає поступальний рух, без тягаря вже створеного.

– Коли ж відбулася втрата персональності в сучасному музичному мистецтві?

– Дмитро Шостакович, Ігор Стравінський, Сергій Прокоф’єв, Арнольд Шенберг, Альбан Берг, Антон Веберн і навіть Карлхайнц Штокхаузен мали неповторну музичну персональність. Після них мистецтво різко повернуло в бік деперсоналізації, коли музику стали писати за принципом «взагалі»: щось звучить, навіть добре організоване, але не запам’ятовується, слухові немає за що вхопитися. Така музика більшою мірою розрахована на яскравий ефект. Це як зображення людини, в якому чітко не видно носа, рота, очей, а є якісь загальні обриси обличчя. Композитори навчилися щось бурмотіти, тому й стали розказувати про атематизм та інші подібні дурниці. Музика стала фантомною. Але коли слухаєш такі твори, виникає запитання: навіщо взагалі пишеться ця музика?

– У чому виражається авторська персональність?

– Виявлення авторської волі відбувається тільки через мелодію, тобто музичні слова. На мій погляд, музиці слід повернутися до музичних слів, заново їх віднайти. Оперування самими лише структурами вихолощує мистецтво.

– Ваш відхід від авангардної естетики був продиктований відмовою від структурної складності, що культивувалася в XX – на початку XXI століття?

– Мені насправді хотілося відсторонитися від цього надміру структурного хаосу. Я прагнув, щоби музика відродила людський, духовний вимір. Тому й прийшов до своїх «авангардних» багателей. Багателі – це і є авангард зі зворотного боку Місяця.

– Коли ви зрозуміли, що в музиці потрібно, згідно з вашим визначенням, «технічно роззброюватися»?

– «Роззброюватися» став тоді, коли автоматизувалася авангардна семантика. Це почалося приблизно з 1970-х, зокрема від Квартету для струнних, який датується 1974 роком. Я звернувся до жанру Lied. Є складніші пісенні форми, але для мене були важливі мелодія й спів. Такий тип викладення музичної думки властивий пісенній ліриці Франца Шуберта.

– Як ставитеся до своїх авангардних творів? На даному «багательному» творчому етапі вони для вас такі ж дорогі, як і раніше?

– Контакт із ранніми авангардними опусами, звичайно ж, зберігається. Це інструментальні речі із графічним оформленням алеаторики, засновані на дослідницькому аналізі. Така музика не пов’язана з поезією в загальному розумінні цього поняття. Вона спрямована на дослідження музики як об’єкта. Подібних композицій у мене не так багато. Вони аперсональні, хоч можуть подобатися певній категорії слухачів. У них досягнута крайня авангардна крапка, після якої відкривається шлях у нікуди.

Пошук єдиної мови, її семантизація – ось важливі ідеї авангардних опусів. Тож вони органічно вписані в контекст мого творчого саморозвитку і певною мірою запрограмували весь мій подальший шлях. А загалом вважаю, що авангард виконав свою історичну місію. Він збагатив музичну мову, похитнув її застарілі схеми, змінив уявлення про форму, фактуру, тембр, тобто розширив спектр поглядів на музичне мистецтво.

– Вас називають неоромантиком. Як ставитеся до такого роду визначень?

– Це надумані судження, що виникли через плутанину в термінології. Наслідок, як у відомій приказці, – за деревами не видно лісу. У мистецтві романтизму, як і в моїй творчості, культивується момент миттєвості. Але моя творчість не є романтичною за світобаченням. Романтизм – це епоха молодого мистецтва, пов’язаного, найчастіше, з інтенсивністю почуттів. До речі, авангард можна зарахувати до розряду романтичного мистецтва, тому що це період бунтарства. Мої багателі дуже скромні за діапазоном почуттів. У них немає пристрастей і бур. Я користуюся «романтичним словником» музичних фонем і лексем, але музика моя при цьому всьому – не романтична.

– Тоді як би ви охарактеризували свій стиль?

– Як неосимволістський. Мої твори – це музичні метафори.

– А чи потрібні взагалі дефініції? Можливо це умоглядні й доволі умовні поняття?

– Так і є. Романтики не знали, що вони романтики. Вони просто писали музику. Тож не треба на все навішувати ярлики. Кожне визначення стилю дає тільки орієнтир і не більше того.

– Існує думка, що ваші багателі – це свого роду данина епосі постмодернізму, оскільки в них є тенденція до тиші, мовчання, простоти…

– Мої багателі до постмодернізму не мають жодного стосунку. Ніхто ж не скаже, що японські хоку або тютчевські вірші належать до постмодернізму, бо цей стиль апелює до зовнішньої форми побутування мистецтва. У постмодернізмі є характерна риса, що суперечить моїй творчості, – це байдуже ставлення до персональності як такої. А мовчання і тиша властиві й прадавньому мистецтву. Я автор зі своїми стилем, мовою, а не якийсь анонім.

– Вашу музику часто називають «музикою сфер», «космосу»…

– Вважаю, що до спостережень про «космічність» моєї музики потрібно ставитися з обережністю. Говорячи про авангардні твори, можна провести певну паралель, приміром, з натурфілософією Геракліта, ідеєю виходу у відкритий простір. Але щодо подальшої моєї творчості так судити не зовсім правильно. Космічна свідомість асоціюється з образами холоду. Краще нам не соватися в такі нетрі, як космос.

– Чи важливе для композитора контекстне середовище?

– Так, звичайно. Але сам я ніколи не займався творчістю, так би мовити, по лінії соціальності. «Багательний стиль», у якому я перебуваю останні роки, виник природно і спонтанно. Він «діє» у контексті сучасних тенденцій – експериментальних, структуральних, електронно-технологічних, часом сприймаючись як певна альтернатива їм. Своїми «наївними речами» – багателями – я нікого не кривджу й не провокую. Я просто складаю музику згідно з власним бажанням і обраним шляхом.

– Але ж культура – соціальне явище…

– Культура – це атмосфера, якою ми дихаємо. Вона існує так органічно, що ми не зауважуємо її присутності. Нею пронизані всі сфери нашого життя аж до ноосфери, що огортає людство релігійною, емоційною, психологічною, творчою енергетикою і не дає людині перетворитися на тварину.

– Ваш «багательний» період – ознака пізнього стилю творчості?

– Так, це пізній стиль, але не в сенсі завершення буття, а, скоріше, з міркувань того, що все минуле, попереднє мені вже нецікаве. Даний етап пов’язаний зі сферою інших настроїв і уявлень про життя й мистецтво. Альфред Шнітке якось висловив цікаву думку з приводу відносності сприйняття віку. Згідно з його судженнями, Роберт Шуман, наприклад, завжди перебував у стані середнього віку, а Вольфганг Амадей Моцарт – юного.

– Для багатьох ваших творів типова відкритість, незавершеність форми…

– Коли форма закрита, то начебто все сказано. Якщо ж композитор не «запечатує» твір, виникає відчуття, що музика не закінчується, – останні звуки опусу «переходять» у тишу, і музика немов продовжує звучати в іншому, незримому світі, хоча формально все вже завершилося. Відсутність жирної крапки у кінці – властивість текстів ліричної поезії.

Для мене важливо, щоб у людей після прослуховування моїх творів виникало відчуття блаженства. Музика повинна «знімати» зі слухацької свідомості наліт буденності, тобто просвітлювати. Це особливість не тільки моєї музики, а будь-якого мистецтва. До цього повинен прагнути кожен автор.

– У своїх вокальних творах ви звертаєтесь до віршів певних поетів: Олександра Пушкіна, Федора Тютчева, Тараса Шевченка, Івана Франка, Олександра Блока, Осипа Мандельштама, Анни Ахматової, Євгенія Баратинського, Геннадія Айгі, Юргіса Балтрушайтіса. Що для вас є близьким у цій поезії?

– Найчастіше я обираю елегії, бо це – різноманітний і широкий за спектром емоцій жанр. Елегія легко вокалізується, піддається музичному перекладу. Для мене елегія – це пастораль, у якій світло немов затемнене, є елемент дисонансу, а дисонанс виникає в результаті рефлексії: людина не просто радіє життю, вона відчуває також і втрати.

– Але трагічна емоція у вашій музиці не виступає у відкритому, оголеному вигляді.

– Таким є стиль сучасної музики загалом, він і диктує подібну манеру висловлення, тобто не вимагає прямого трагізму. Я в музиці перебуваю у зоні елегії, а вона пом’якшує і врівноважує трагічну інтонацію, робить її щемливішою і людянішою.

– Вашій творчості властиві меланхолійність, сентиментальність, ностальгійність. Ви самі їх відчуваєте?

– Для музики як такої характерні ноти суму й ностальгії, оскільки вона безпосередньо пов’язана з душею людини. А в людській душі намішано багато різного, і не завжди в ній усе ясно й прозоро.

– Ностальгія і трагедійність – споріднені поняття?

– Якоюсь мірою вони схожі. Людина, яка прожила на цьому світі чимало років, не може не розуміти, що таке життя. Трагізм і ностальгія нероздільні з самим людським буттям, у якому є і досягнення, і неминучі втрати. Тому робити вигляд, що всього цього немає, у мене якось не виходить. А бути тільки транслятором «нетутешнього світу» нерозумно й навіть безглуздо.

– Чим для вас є розмірковування про музику? Їх можна сприймати як філософські судження?

– Мої думки не претендують на філософські максими. Це спостереження про написану музику, своєрідна реакція на власні дії, хоча композиторові в принципі не до ладу говорити про творчість.

– Але чому? Ваші коментарі можуть допомогти багатьом слухачам краще осягнути зміст вашої музики…

– Можливо. Однак варто пам’ятати, що будь-які висловлювання композитора є суб’єктивною, приватною позицією, яку слід перевіряти його ж музикою. От, приміром, ми практично нічого не знаємо про те, як висловлювався про музику Йоганн Себастьян Бах. Утім одну репліку історики йому все ж таки приписують. За його часів активно культивувалася німецька опера, театрально-видовищна музика взагалі. Так от Бах подібне мистецтво обізвав «диявольською балаканиною». На мій погляд, це дуже цікава думка, бо яскраво характеризує його ставлення до такого музичного жанру та й темперамент у цілому.

– Чи згодні ви з існуючою думкою культурологів про те, що в культурі все сказано й нічого нового виразити вже практично неможливо?

– У мистецтві насправді багато чого сказано. Але чому б не повторити ще раз? Повторюваність мистецтву потрібна. Це як народження нового дня, адже кожний новий день нам дарує новий ранок. Хіба ми не хочемо, щоб у житті повторювався ранок, приходила весна? А між тим і щодо цього можна сказати: навіщо воно? Проте ніхто так не каже, бо є речі, які нам подобаються завжди, яких ми прагнемо весь час, тому що в них прихована мотивація новизни.

– Якщо спробувати узагальнити, то про що ваша музика?

– Композитору взагалі не слід замислюватися над такими речами. Коли стонога слідкуватиме, як у неї рухається кожна нога, вона не буде здатна переміщатися. Для митця важливо, аби щось виходило, було натхнення писати, щоб музика створювалася не тільки за бажанням, а сама прагнула реалізуватися. Музика краще за композитора сама скаже про все. Творчість – це постійне дослуховування до себе – власної свідомості й душі.

Анна ЛУНІНА

Друковану версію див.: Музика. – 2012. – № 5. – С. 20–23.