Що за професія – музикознавець? Які аспекти життя вона відкриває? І чим торується шлях до неї? Із цими та іншими питаннями ми звернулися до однієї з майстринь у царині музикознавчої науки – докторки мистецтвознавства, професорки, завідувачки кафедри історії світової музики Національної музичної академії України Валерії Жаркової
– Валеріє Борисівно! Усім відома крилата фраза: «Все починається з дитинства»… Ким ви мріяли бути? Як формувалося уявлення про себе майбутньої?
– Мені здається, що я завжди хотіла бути педагогинею. І, згадуючи дитячі ігри, усвідомлюю, що особливо любила розігрувати ситуації, у яких виступала вчителькою. Маю молодшого брата, і на ньому все випробовувала. Чому вчили мене – я навчала брата. У мене навіть була така дошка, як у класі − з фіранками (я сама їх пошила), і з нею я йому щось із математики викладала.
Не знала вчителем із якої дисципліни буду, але ситуація спілкування, коли щось пояснюєш, намагаєшся донести, мені дуже подобалася. Потім, коли я подорослішала і готувалася до вступу в музучилище, то мій брат так само проходив зі мною всі питання з сольфеджіо, слухав біографії композиторів. Отже, мені здається, що педагогічна лінія завжди була присутня в моєму житті.
– А як відбувалося залучення до музичного мистецтва? Воно йшло від сім’ї чи було вашим внутрішнім бажанням?
– Ну, я думаю, що в принципі все йде від родини і, коли дитина народжується, надзвичайно важливу, основну роль у її житті відіграють батьки. Мої тато й мама не були професійними музикантами, але мали щільні стосунки з музикою.
Мама – чудовий лікар – прекрасно грала на фортепіано, легко відтворювала на слух будь-які пісні й завжди перебувала в центрі уваги, якщо десь стояло піаніно, – і коли навчалася в інституті, і на роботі. Піаніно, звісно, у домі було, в нас постійно відбувалися музичні вечори: всі співали, мама грала. Музика звучала завжди і була важливою частиною мого життя.
Тато теж мав надзвичайне музичне обдаровання, прекрасний слух, у дитинстві грав на скрипці. Він дуже любив співати, легко переходив на другий голос. А якщо в компанії батьків були присутні інші родичі, вони й третій голос додавали.
Я думаю, що це в тата було генетичне. Його дідусь (жив на селі) майстрував скрипки, грав на них. Увага до звуку, до того, що зроблено з дерева своїми руками, – та особлива риса, яка передавалася далі саме через чоловічу лінію нашої родини. Я завжди спостерігала це у брата й мого сина.
Можу додати, що мій молодший брат чудово грав на кларнеті й коли я почала грати на фортепіано, наші музикування продовжувалися у новому складі. Мама від цього дуже раділа. Такі приємні згадки з минулого…
– Займатися музикою було вашим внутрішнім бажанням?
– Ясна річ, родина відіграла основну роль. Батьки віддали мене в музичну школу зовсім маленькою, у 5 років. Пам’ятаю, шестирічною, у старшій групі дитячого садочка я сама ходила на заняття музикою, бо дорослі були зайняті – усі ж працювали (сміється). Музична школа була неподалік, а я дуже пишалася тим, що всі діти лягали спати, а мене (мама домовилася) відпускали на сольфеджіо.
У музичній школі мені страшенно пощастило з педагогом. Узагалі хочу сказати, що це привілей мого життя, – дякую долі за те, що мала можливість спілкуватись і вчитися в унікальних музикантів. А це фундамент, на якому взагалі базується музична професія, доля.
Я навчалася в музичній школі у надзвичайної, відомої у Києві педагогині з теоретичних дисциплін Ірини Абрамівни Голікової. Уже потім дізналася, що до неї багато хто хотів потрапити. Ці спілкування були для мене просто якимось космічним вибухом. І таке чудо відбувалося на кожному занятті, бо не йшлося про те, що в підручниках, – завжди були бесіди, розмови про сенс музики, її важливість. Але, звісно, на рівні, відповідному уявленню дитини.
І потім, вже в музучилищі й навіть у консерваторії я пам’ятала, що саме Ірина Абрамівна говорила про Гайдна, Шопена, Лисенка. То були такі суттєві, абсолютно точні, глибокі й дуже місткі тези, які не втрачали значення і в подальші роки мого навчання. А в музичній школі все це справляло на мене надзвичайне враження.
– А подальший шлях до музичної професії?
– Не одразу, а в старших класах я зрозуміла, що хочу бути з цим пов’язаною, бажаю знати більше про музику, композиторів. І коли вступила в Київське музичне училище імені Рейнгольда Глієра, я знов-таки зустріла надзвичайного педагога, школу якого пройшли цілі покоління музикантів. Це Зоя Сергіївна Шуранова. На жаль, вона нещодавно пішла з життя…
Зоя Сергіївна – онука легендарного київського святого отця Олександра Глаголєва. Родина Глаголєвих – дуже відома родина, яка відіграла величезну роль у житті, загалом культурі Києва та й України. Отець Олександр був ректором духовної семінарії в Києві, рідкісним знавцем старовинних текстів, якого цінували в Європі, справжнім поліглотом. І ця традиція глибокого знання, занурення у світ смислів, різних культурних явищ зберігалася в родині Зої Сергіївни.
Знаю, що не так давно (Зоя Сергіївна була ще жива) приїздив у Київ Стівен Спілберг – геніальний американський режисер, якого всі ми знаємо. У нього був проєкт: зняти документальні фільми про 100 найвидатніших родин світу XX століття. Він прибув до нас, аби створити картину про сім’ю Глаголєвих. Дев’ять видатних представників цього роду визнані Ізраїльською державою праведниками.
Є такий високий статус – праведники народів світу. Це люди, які рятували, допомагали єврейським родинам виживати в складні часи, просто-таки здійснювали подвиги. І Зоя Сергіївна входить до ряду цих праведників. І тому про сім’ю Глаголєвих був знятий фільм. А нещодавно одну з вулиць Києва перейменували на вулицю «Родини Глаголєвих».
Можна сказати, що це просто якісь знаки долі. Вулиця – поруч із будинком, де я виросла, і моя школа знаходиться на ній. Тобто лінії долі отак перехрещуються. Школу Зої Сергіївни пройшла свого часу й сприйняла Ірина Абрамівна і потім передала її мені. На базі, закладеній Зоєю Сергіївною, формувався мій досвід. І я намагаюся так само сьогодні працювати.
Оце вміння у Зої Сергіївни було просто унікальним. Знаєте – радянські часи, книжки, нічого не було, ніхто за кордон не виїжджав. Але в цій родині знали мови – і європейські, і старі, а також було повно книжок. І Зоя Сергіївна скрізь їздила, вона слухала наживо ту музику й бачила ті речі, які в радянські часи мало кому були доступні. І ці спілкування…
«Ну, от я вам щось таке цікаве розповім…» І розказувала про дорогоцінне каміння, китайську графіку, японські статуетки, мінерали. То були не просто розмови, а потужні смислові акценти, які допомагали нам – дівчаткам, хлопчикам, які виховувалися в радянських реаліях і не виїжджали за кордон, розширити обрії уявлення про західний світ, музику, навколишній простір. І це було просто безцінним.
Ну, а я, щоб спілкуватися із Зоєю Сергіївною, приходити до неї додому, читати її книжки, вивчила і французьку, і польську мови. Ці моменти визначали мій шлях у професії, і він, як потім з’ясувалося, був таким цілісним, що я вже на рівні музичного училища вирішила: залишусь у цій професії.
– А був момент у житті, коли ви могли піти зовсім в інші сфери?
– Ну, в абсолютно протилежні сфери – ні. Це завжди були якісь гуманітарні напрямки. Я дуже любила читати, а тоді ще не було інтернету, тому книги були, безсумнівно, основним джерелом натхнення, знань, уяви, фантазії. І я серйозно замислювалася над тим, щоб навчатися в університеті на філософському факультеті.
Мені хотілося якусь гуманітарну ідею розгорнути ґрунтовно, і навіть коли я вступила в музичне училище, то продовжувала паралельно відвідувати вечірню школу (на той час вона так називалася). Разом зі мною там були дівчата з торговельного технікуму, які займалися абсолютно іншими речами… Для мене це був новий і несподіваний досвід.
Навіщо було ходити ще й у школу? Якщо ти вступаєш в музичне училище, не маючи повної середньої освіти, то далі шлях тільки в консерваторію, бо диплом училища не давав права вступати в інший вищий заклад. Про кардинальну зміну свого життя я не думала, але вибір, куди піти в гуманітарній царині, переді мною стояв. Консерваторія чи університет? Консерваторія перевершила.
І врешті-решт я вважаю, що музикознавство – поклик мого життя. І я щаслива, що пішла у цю професію. Вона мене прийняла і стала сутністю того, що я роблю.
– Чим ви жили у студентські роки? Що для вас було на першому плані?
– Звісно, пріоритетним було навчання. Я така була завзята відмінниця, – не в тому розумінні, що мріяла про оцінки, – а завжди хотіла якомога краще розібратися в предметах, проблемах, якими займаюся. Тож весь час бібліотека – одна, друга…
Бібліотека Вернадського тоді була потужним центром знань. Це для всіх нас була така собі Мекка, – приїздиш туди, а там і книжки, і зали, і повно людей. Треба було довго стояти в черзі за книжками. Бувало, годину стоїш, а потім у тебе омріяна книжка, – то таке щастя! Такі поїздки в бібліотеку дуже захоплювали й були важливими.
Це абсолютно не до порівняння з сучасною ситуацією, коли можна щось замовити, купити, або навіть в інтернеті вдома відкрити будь-яку бібліотеку світу: тут і Париж, і Британія… Зараз у тебе є не тільки друковане джерело, а й манускрипти, автографи, рукописні матеріали.
Проте й особисте життя вирувало, – це ж студентство! Багатогранне спілкування… Я вийшла заміж саме в консерваторії. То були дев’яності роки – якраз той період, коли народилася наша держава, був момент вельми активної перебудови орієнтирів.
Для мене це не було внутрішнім зламом, бо я ніколи не була прорадянською – з музичної школи. Але все одно ті часи сильно змінювали нас світоглядно. І ми збиралися: молодь, однокурсники, друзі. Аналізували сучасні партитури, які можна було знайти. Слухали твори композиторів, які могли, і намагалися відкрити цей світ по-новому, бо горизонти розширювалися…
– Чим іще запам’яталася консерваторія?
– Можу сказати, що, знову ж таки, мені пощастило. У нас прекрасна консерваторія і просто фантастичний факультет! На всіх кафедрах є педагоги, яким я дуже вдячна за те, що я отримала в роки навчання. Я займалася в класі видатної професорки, яка багато років працювала на кафедрі історії західної музики. Це Тамара Франківна Гнатів. Вона була моїм педагогом зі спеціальності, потім я у неї захищала кандидатську дисертацію. І це надзвичайно важлива частина мого подальшого професійного життя, тому що спілкування з Тамарою Франківною є незабутнім для всіх, хто з нею контактував.
Тамара Франківна – представниця львівської наукової школи, галицької інтелігенції, і це були зовсім інші духовні потоки, з якими я зустрілася. Ну, а крім професійного впливу, – особистий, тому що Тамара Франківна завжди була дуже відкритою, знала сучасну музику, підтримувала незалежні думки, прагнення до модерного. І в моєму приватному житті вона відіграла велику роль, допомагала в усіх, у тому числі й родинних, проблемах.
Окрім того, я вже розуміла, що як музикознавиця хочу займатися історією музики і це моя основна сфера. Але продовжувала шукати глибинні моменти, пов’язані з основами музичної техніки, мислення, тому завжди тяжіла до теоретичних дисциплін. І тут велике значення мало спілкування з легендарною особистістю нашої консерваторії Надією Олександрівною Горюхіною – професоркою, завідувачкою кафедри теорії музики.
У роки мого навчання студент за бажання міг дуже багато взяти від вишу. Існувала традиція, яка в принципі й зараз є у теоретиків, а також виконавців: вони приходять не тільки на свій урок, а сидять і слухають заняття педагога з іншими учнями. Це дуже розширює розуміння процесів.
Я відвідувала клас Надії Олександрівни не тільки у час, коли мені було призначено, а просто годинами там сиділа й слухала як аналізується музика, що говориться. І таке спілкування з чи не найвидатнішою музикознавицею теоретичного напрямку нашого часу ні з чим порівняти не можна.
Отже консерваторія багато мені дала і в науковому, і в особистому плані. То був момент, очевидно, найбільшого щастя, коли ти відчуваєш, що все відкривається і багато чого попереду! Нагадаю, дев’яності роки – дуже складний час: грошей не було, замість них – якісь папірці, діяла складна система фінансових змін. Але загалом панувала креативна, творча атмосфера, усі хотіли знати щось нове. Такою вона була для мене. Ось і згадки про консерваторію.
– Чим, на ваш погляд, відрізняється музикознавство в Україні та, скажімо, у Франції? На що робиться акцент?
– Беззаперечно, у кожній країні музикознавство своє. Звичайно є якісь загальні принципи, але держави мають власну характерність. Я щільно спілкувалася з музикознавцями Італії, Німеччини і Польщі й точно можу сказати, що там не так, як у Франції, а французька реальність, звісно, відрізняється від української.
Оскільки так склалося, що я понад 20 років, починаючи з аспірантських років, співпрацюю із французькими колегами на різних рівнях, точно можу сказати, що наші системи дуже відмінні. Перше, що б я відзначила, – у французькому й загалом європейському музикознавстві дуже потужним є відчуття спадкоємності. Значну роль відведено авторитетному вченому, який є зразком, – куратором певного напрямку, сфери досліджень.
У Франції абсолютно неможливо, щоб хтось почав займатися якоюсь темою сам по собі, наприклад, запропонував її у якийсь журнал, газету, навіть просто виступ. Щойно ви десь скажете, що досліджуєте творчість Дебюссі, Форе, Равеля, Мессіана тощо, вас одразу запитають: а ви знайомі з тим-то, знаєте оте? Бо в кожній царині є визнаний авторитет або ціла група, до якої всі дослуховуються.
І це сильний бік французького музикознавства, тому що тримає високу планку. А з іншої сторони – це й певна своєрідність. Якщо авторитетна людина чомусь не підсилить чиюсь думку, то дуже важко пробити її далі.
Ну, і ще один момент, який би я теж відзначила, бо кидається прямо в очі. Це величезна кількість фондів, асоціацій, які підтримують саме музикознавців. Не маю на увазі, ніби всі вони одразу кинуться допомагати. Зовсім ні! Їх слід умовити, переконати, що це потрібно. Але теоретично така можливість є. Тобто, якщо ти вивчаєш Дебюссі, звертаєшся до асоціації і щось там просиш, то починається довге листування, пояснення, рекомендаційні листи тощо. Врешті дійсно можна отримати підтримку.
У нас є окремі спонсори, якісь виняткові програми. Але такої системи немає. Це, я б сказала, основні відмінності.
– Валеріє Борисівно, ви написали багато робіт, пов’язаних із Равелем і Дебюссі, а під вашим керівництвом аспіранти писали кандидатські дослідження. Тож чому саме французька музика, зокрема Равель і Дебюссі?
– Гарне запитання! Але я думаю, що тут є зворотний зв’язок. Вважаю, що тема приходить до людини. Чим не починаєш займатися, – усе надзвичайно цікаво. Якщо говорити про постать Равеля, цей феномен виявився мені близьким багатьма внутрішніми моментами, аспектами. І я завжди намагалася для себе це виявити, зрозуміти, пояснити учням, студентам. Звідси – моє захоплення його особистістю й тим періодом французької музики.
До речі, в наступному році – 150-літній ювілей Равеля. Це фундаментальна дата, і її широко святкуватимуть у Європі. Я готую великий форум із цього приводу.
Крім того, сподіваюся, що в 2025-му вийде моє нове видання, присвячене Равелю, в якому ці питання, котрі для мене «звучать» уже понад 20 років, будуть висвітлюватись. Я не можу тут поставити крапку. Не знаю, чи реально взагалі її ставити, бо це постійний процес.
Резонанс, що його викликає в мені культурний контекст того часу, є дуже цінним, якимось щемливим. І тому мені хочеться розбиратися в цьому більше й більше. Маю надію, що це перевидання – розширене, сильно редаговане, з новими розділами – наблизить мене до відповідей, а також тих, кому цікава музика Равеля й узагалі французька культура.
– Якщо би ви могли мандрувати в часі, у яку епоху відправилися й чому?
– Ну, власне, – саме ця доба, про яку говоримо. Вона називається «Belle Époque» – прекрасна епоха. Йдеться про французьку культуру кінця XIX століття до Першої світової війни. Це – фантастичний час. Мені здається, що я його вельми тонко відчуваю, бо бувала в помешканнях людей, які жили в той період, бачила умови їхнього буття, одяг, посуд, із якого вони їли, читала листування, спогади, слухала музику й таке інше.
Але, поза сумнівом, якби існував вибір, мені б хотілося безпосередньо самій відчути красу, витонченість французького життя на межі ХІХ–XX століть. То був надзвичайний період відкриття нового, коли входили в побут вражаючі технічні досягнення. Це чимось нагадує сучасність, коли у наш вік технологічних вибухів час так швидко плине, що ми просто не встигаємо звикнути.
Щось подібне відбувалося наприкінці ХІХ – початку XX століть і супроводжувалося надзвичайною вишуканістю ставлення до світу й людей. Йдеться про рафінованість думок, почуттів, сприйняття краси.
– Ваші поради студентам – майбутнім і теперішнім.
– Дуже складно радити, бо кожне покоління має свої цінності, щось бачить зовсім інакше, ніж попереднє. Однак, якби була можливість звернутися до молоді, – ось так, як я спілкуюсь зі студентами й аспірантами, – то мені здається, що найважливіша теза – це внутрішня позиція, яку б я радила в собі тримати, плекати, виховувати, вирощувати, немов рослину. В її основі – любов до музикознавства: слід любити й вірити в цю надзвичайну царину духу. Тому що музикознавство – не просто професія. Немає нецінних професій…
Утім, на мою думку (може вона трошки ідеалістична, але це моє переконання), музикознавство – більше, ніж просто робота й професія у традиційному розумінні. Я останнім часом багато виступаю, говорю про новітні методологічні засади сучасного музикознавства. У мене є і статті, і виступи, які можна знайти в інтернеті.
Не хочу зараз казати про суто наукові речі – сьогоднішні перспективи музикознавства як науки. Я бажала б метафорично, у дещо приватному руслі пояснити, що означає любити музикознавство і вірити в нього. Я впевнена, що музикознавство – це сьогодні винятковий шлях рухатися і взагалі виживати в цьому світі, котрий ні з чим не можна порівняти. Ну, хіба що з такою ж рідкісною і нібито незрозумілою професією, як дегустатор вина.
Що за фах сомельє, або дегустатор вина? Ну що він таке особливе робить? Але ми розуміємо, що коли хтось виготовив ексклюзивне вино на винограднику, а його не оцінили й воно не потрапило далі, тобто ніхто не п’є, не насолоджується смаком, радістю, від споживання гарного напою, то щось у світі втрачається. І момент дегустації – винятковий акт.
Ми всі знаємо, як це робиться, навіть не будучи такими вже тонкими дегустаторами вина, але уявляємо, що треба взяти бокал відповідної форми, наповнити вином, побачити його колір, вигляд, відчути аромат, смак. А потім – найголовніше – зрозуміти, якою мірою цей смак відповідає твоїм внутрішнім очікуванням, які емоції, флюїди він викликає. Це процес дегустації вина.
Я вважаю, що музикознавство – це, висловлюючись метафорично, акт дегустації всесвіту. Той всесвіт – ніби є, і ми начебто про нього можемо почитати, навіть розказати, математично прорахувати. Але людство відокремлене від усього цього. А музикознавець може взяти власний прекрасний світ і відчути його на смак, побачити, зрозуміти. Музикознавство дозволяє відкрити надзвичайні аспекти радості, задоволення від того, що є в цьому просторі. І без цих процедур той світ залишиться неактуалізованим…
Тому, на мою думку, – це унікальна професія. Я побажала б молоді працювати над тим, аби відкриватися в цій сфері. Тут дуже багато різних напрямків, методологічних стратегій, якими можна користуватися, тільки слід знайти свій шлях. Найголовніше – треба любити цю форму духовної роботи. І тільки через любов, захоплення можна пізнати нові, прекрасні, радісні, виняткові та потрібні сьогодні моменти у житті. І для себе, і для тих, хто поруч.
– Валеріє Борисівно, що б ви сказали студентам, які відчувають невизначеність напрямку руху своєї діяльності, попри роки навчання та наявність певного багажу робіт?
– Ну, фактично, те саме, що я вже промовила. Любити музикознавство означає отримувати внутрішнє задоволення від того, що робиш, а не очікувати швидких зовнішніх результатів. Професіоналізм – це відчуття того, що ти вчиняєш правильно. Може, ніхто не оцінив, але ти знаєш, що здійснив гідний крок. А коли так, це означає, що ти керуєшся любов’ю – інакше просто не можеш.
Якщо звертатися до різних форм праці, слід відчувати, яка з них викликає глибинне схвалення і йти туди, де воно є. Має відкритись інтуїція, упевненість, що йдеш у потрібному напрямку. Найголовніше – не стоїш на місті.
Коли є стагнація, треба зупинятися й пробувати щось нове. Відчуваєш: воно відкривається, дає радість, – ти дегустуєш, насолоджуєшся. Аналізуєш: що приносить більше задоволення? котра музика? які духовні принципи? Усе це разом визначає перспективу. І варто до себе дослухатися!
Хочу наостанок згадати Гайдеґґера – одного з найвидатніших філософів XX століття. У нього запитали: «Навіщо вивчати філософію в університеті – таку складну? кому потрібна ця філософія?» Він відповів: «Так, можна не вивчати й прожити без неї все життя». Але додав: «Найстрашніше в цій ситуації, що людина ніколи навіть не дізнається, що вона втратила!»
От і музикознавство – сфера, без якої можна прожити. Але для людини, що знаходиться в цій царині, перед котрою відкриті такі шляхи й можливості, не використати їх, – це втратити надзвичайно важливі, цінні ресурси, які роблять життя неповторним.
Тому, до слова, такі самобутні музикознавства в кожній країні. Різні ментальності, – так би мовити, «оболонки» музикознавчої науки. І музикознавці різні, бо кожен знаходить свій шлях, власне уявлення про сутність явищ.
Я щаслива, що в нас є студенти, наша консерваторія. Вона прекрасна. Прекрасні кафедри. І є можливість взяти у педагогів такі фундаментальні знання, які можуть відкрити сучасним музикознавцям нові шляхи. Тут треба тільки шукати, рухатися, прислуховуватися до себе – і все буде добре.
– Дякую, Валеріє Борисівно за дуже цікаву бесіду, яка стане в пригоді багатьом, хто обрав для себе музикознавчу стезю. Дозвольте – від себе й від імені музикознавчої спільноти нашої академії – привітати вас із ювілеєм і побажати нових яскравих публікацій, виступів, лекцій!
Інтерв’ю провела Альона ДОРОШ
