Авторський ювілейний концерт композитора Віталія Кирейка, присвячений його 85-річчю й проведений силами різних виконавців – солістів і «Київської камерати» (диригент – Валерій Матюхін) у концертному залі Національної спілки композиторів України (організатор – піаністка й дослідниця творчості митця Ірина Шестеренко), навів на певні, місцями суперечливі, міркування
По-перше, для багатьох слухачів віком від п’ятдесяти і молодших, мабуть, стало відкриттям, що серед нас живе й дотепер пише музику класик, ледь не «останній із могікан» української музики 1950–1980-х років, чиїми ровесниками були такі майстри, як Ігор Шамо, Олександр Білаш. А для зовсім молодої генерації слухачів концерт виявився узагалі першим знайомством не тільки з творчістю композитора, але й із його іменем.
По-друге, такі авторські вечори наводять на думку про невблаганність швидкоплинного часу. Віталій Кирейко уособлює цілу епоху, впродовж якої змінилося три-чотири композиторських покоління. У Київській державній консерваторії (нині Національна музична академія України) імені Петра Чайковського він був учнем легендарних діячів: Левка Ревуцького – з композиції, Бориса Лятошинського й Гліба Таранова – з інструментування, Михайла Скорульського – з аналізу музичних форм, Михайла Вериківського – з гармонії. Його перший опус датується 1945 роком.
Іще студентом консерваторії він став свідком абсурдних ідеологічних Постанов ЦК КПРС 1948 і 1949 років, спрямованих проти «формалізму», «космополітизму» й «національної обмеженості». Він товаришував зі старшими сучасниками – стовпами українського мистецтва першої половини й середини минулого століття – Георгієм і Платоном Майбородами, Миколою Дремлюгою, Анатолієм Коломійцем. Уявити важко, але був також знайомий із видатним письменником-гумористом Остапом Вишнею й славетними поетами Максимом Рильським і Павлом Тичиною. Спостерігав розквіт генерації авангардистів-шістдесятників – Валентина Сильвестрова, Леоніда Грабовського, Віталія Годзяцького, хоч залишився осторонь цієї стильової тенденції. На його очах те покоління сформувалося як опозиція мистецтву соцреалізму, кожен виявив яскраву індивідуальність, відбувся у творчості й навіть постарішав.
А серед учнів Віталія Кирейка – Ігор Щербаков (нинішній голова Національної спілки композиторів України) і, як не дивно, наш сміхотворець-поставангардист, майстер абсурдистських театралізованих опусів Сергій Зажитько, якому, між іншим, уже за 50!
Наступність поколінь і традицій у запаморочливій зміні різних стилів за понад піввіковий проміжок часу – від соцреалізму до поставангарду – це паралель плину життя 85-річного композитора. А скільки написаної музики (на сьогодні – 280 опусів)!
Навіть у дуже солідному віці маестро продовжує писати. Тільки за 2011 рік Віталій Кирейко презентував шість нових творів, серед яких зовсім не «бірюльки», а Фортепіанний квартет, Фантазія для фортепіано й камерного оркестру, два струнних квартети, Соната для фортепіано № 11. Хіба не вражає така працездатність? Радше, наводить на думку, що композитор завжди залишається творцем, незалежно від віку й життєвих обставин, а музика для нього – беззаперечний сенс існування.
Віталія Кирейка вважають останнім романтиком, який культивував неофольклорну й неоромантичну поетичну традицію української музики. Він охопив у творчості всі жанри – написав опери, балети, десять симфоній, камерно-інструментальну музику, понад 100 романсів на вірші Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка, Максима Рильського, Павла Тичини, Бориса Олійника та Йоганна Гете. Але так працювало багато композиторів його покоління. До речі, Віталій Кирейко був першим, хто музично прочитав у балетному жанрі (вважається найкращим балетом автора) геніальну повість Миколи Коцюбинського «Тіні забутих предків». І, звичайно ж, у нього є бренд – опера-феєрія «Лісова пісня» за драмою Лесі Українки. Саме за нею насамперед знають композитора. Між іншим, творчість Лесі Українки – одна з найулюбленіших для митця: окрім романсів, він написав оперу «Бояриня» за свого часу забороненою драмою поетеси і балет «Оргія», в основі якого – драматичний опус письменниці. А ще його перу належать опери «У неділю рано» за повістю Ольги Кобилянської, «Марко у пеклі» за драмою Івана Кочерги, «Вернісаж на ярмарку» за повістю Григорія Квітки-Основ’яненка.
Концерт був важливим у психологічному сенсі. По-перше, композитор почув свої твори у живому звучанні: пролунали арії з опери «Лісова пісня», романси, Фортепіанний квартет (прем’єра), камерна сюїта, «Волинський наспів» для двох скрипок та оркестру, інші дуетні й сольні камерно-інструментальні опуси. По-друге, імпреза була потрібна для його друзів, колег, виконавців, із якими він співпрацював, котрі його щиро цінують, люблять і поважають. Та й контингент слухачів (а був аншлаг!) склали в основному люди солідного віку. Тому це була імпреза-зустріч із відтінком спогадів і ностальгії. І те, що в програмі фігурували молоді виконавці, свідчило про зв’язок поколінь музикантів.
Але невже тільки старшому поколінню слухачів і професіоналів цікаві такі акції? Хтось із молодих, можливо, відповість ствердно, – мовляв, ця музика старомодна. Можливо, поставангардній генерації музикантів і аматорів це мистецтво видається надто простим, одноплановим. Певно молоді ближча авангардно-поставангардна мова – вона для них сучасніша. Хоча, відверто кажучи, й серед такої музики зустрічається безліч прохідних творів.
Узагалі поняття актуальності та сучасності в мистецтві, тим паче музичному, – доволі відносні. Тут немає мірила. Кожен вільний обирати своє. Нагадаю, що розвиток культури завжди хвилеподібний: сьогодні мода на ультраавангардизм, а завтра – неоромантизм, у якийсь період попереду мовна складність, а в інший – лексична простота, нині на вершині слави одні імена, а потім будуть другі. Однак беззаперечно: щоб судити про творчість композиторів, ми мусимо знати їхню творчість. І в такому сенсі почуття любові чи неприйняття щодо музики якогось автора не мають жодного значення.
Українська музика повинна звучати в концертах без переваг одних митців на шкоду іншим, без диктату моди або пріоритетів котрогось із поколінь майстрів. Тільки так ми зможемо долати власну культурну обмеженість, розуміти наступність традицій для того, щоб їх заперечувати й відкидати або, навпаки, переймати. Лише так можна відчути живий подих і пульс часу в мистецтві звуків.
Анна ЛУНІНА
Фото Юрія ШКОДИ, а також із сімейного архіву композитора
Друковану версію статті див.: Анна Луніна. Про нього кажуть: «Останній романтик…» // Музика. – 2012. – № 1. – С. 34–37.
