3 грудня відійшов у вічність композитор Володимир Петрович Губа, не доживши усього 19 днів до свого 82-го дня народження. Якраз сьогодні він би його відсвяткував. Видатний український митець, учень Бориса Лятошинського та Андрія Штогаренка, народний артист України, лауреат мистецьких премій імені Миколи Лисенка, Василя Стуса, Бориса Лятошинського та Олександра Довженка, член національних спілок композиторів і кінематографістів України
Володимир Губа минулого року відвідав київську ДМШ № 3 імені Віктора Косенка – alma mater власного професійного та духовного становлення. Бесіду з митцем, на жаль, останню у стінах пам’ятного для нього навчального закладу провели викладачі школи – Олександра Виставкіна та Олександр Павлов.
– Володимире Петровичу, ви – композитор, причетний до творення сучасного культурного процесу. Як починався ваш шлях? Чи можна казати про вплив вашого батька, музиканта Петра Губи?
– Безумовно! Якби не мій тато, все було б невідомо та непередбачувано. Я мав умови, які давали можливість сидіти вдома за фортепіано німецької фірми «Diederichs». Воно мені дуже дороге. Взагалі, всі інструменти дорогі – і струнні, і духові, якщо про них добре дбати й торкатися їх довго, ніжно, піднесено. За ними потрібно слідкувати, любити і плекати їх як рідних друзів, тому що через музичні інструменти можна спілкуватися з прекрасними людьми, які заповнюють простори концертних залів. Мій батько працював у ДМШ № 3 імені Косенка. Я був під його впливом, він водив мене на репетиції, виступи. Там, де зараз станція метро «Університет», він керував духовим оркестром. Пригадую, як одного разу батько несподівано поставив мене… диригувати колективом! Мені тоді, здається, було років шість-сім, грали вальс «На сопках Маньчжурії». Тато також вчителював у дитячому будинку, тож часто до нас на обід приходили його вихованці, – дуже жаліслива душа була в нього.
– Як відомо, ваш батько був універсальним виконавцем на духових інструментах – володів практично всією мідною групою. Чи були у нього улюблені інструменти та бажання зацікавити ними й вас?
– Він дійсно грав на всіх мідних інструментах, щодо улюблених – це валторна, тромбон, труба. Втім мене він не примушував займатися на них. Я навчався гри на фортепіано.
– Ви пам’ятаєте своїх учителів у музичній школі, училищі, консерваторії? Цікаво, хто залишив духовний відблиск у вашій душі, окрім метрів Лятошинського і Штогаренка?
– Авжеж пам’ятаю. У музичній школі моїм викладачем із фортепіано був яскравий піаніст Василь Сергійович Мулов – жорсткий, але неймовірно справедливий, особливо щодо інтерпретації того чи іншого твору. З улюблених педагогів школи – ангельська людина, Номі Аронівна Дайч. Це дивовижне явище – саме одухотворення! Ми сиділи в класі, усі захоплені її диханням, конкретними прикладами, – вона одразу могла підійти до фортепіано й щось виконати, ставила платівку і кожному встигала подивитись у вічі, але дуже ніжно та зворушливо. Це було незабутньо! І, звичайно ж, вона створювала ту ауру любові до музики, яка є безумовною. Усі ми йшли з уроків піднесені, не замислюючись чому. То було прекрасно та чудово.
Мабуть, це найголовніше для будь-якого вчителя, не тільки музичної школи. Але саме музична школа – фундамент для майбутнього музиканта, де закладаються орієнтири, рефлекси до самостійного осмислення тих чи інших творів, стилів.
Далі естафета духовності перейшла до музичного училища. Одразу пригадується пан Роман Верещагін – прекрасний викладач із гармонії. У той час любов до Ріхарда Вагнера була непопулярною. А він без помилок грав на фортепіано увертюру до опери «Тангейзер» на знак початку уроку.
Із педагогів у консерваторії незабутньою для мене залишилась Фріда Ісаківна Аерова, яка колись мені сказала: «Розумієте, Володю, музикознавець має любити музику, а композитор повинен бути закоханим у музику!»
– Ви – представник відомої композиторської плеяди «Київський авангард», новатор української академічної музики 1960-х років. Що для вас тоді означало бути авангардистом?
– Не було навіть слова «авангард»! Просто линула душа до тієї музики, яка починала просочуватися в Україну. Ми збиралися і слухали її, і в цьому дуже допоміг знаний маестро Ігор Блажков, який відкрив нам Антона Веберна, Арнольда Шенберга, Карлгайнца Штокгаузена, Ігоря Стравінського, з яким Блажков, до слова, листувався. Багато грали у чотири руки з Валентином Сильвестровим. Знайомились із технікою додекафонії, яку винайшов не Арнольд Шенберг, як вважають музикознавці, а скрипаль Єфим Голишев (він випадково натрапив на ідею дванадцятитонової системи, яку Шенберг потім розвинув).
І, безумовно, душею нашого мистецького кола була музикознавиця Галина Мокрєєва. Вона написала про наші композиторські новації статтю «Лист із Києва», що вийшла друком у польському журналі «Рух музичний» у 1962 році, і тоді почалося… Цю публікацію коментували у партбюро, а в консерваторії здійнялися фактично гоніння… Прекрасні викладачі, ховаючи очі, говорили мені: «Володю, я не можу вам більше трійки поставити, тому що, ви розумієте…» Та на мене чекав несподіваний поворот долі: до мене звернувся кінорежисер Леонід Осика, який тоді закінчував ВДІК, із пропозицією написати музику до короткометражної картини «Та, що входить у море». Відтак народився наш із ним багаторічний творчий тандем.
– Володимире Петровичу, чи можна говорити про визначені вами пріоритети, тяжіння до певних жанрових сфер? Вам подобається працювати у жанрах, пов’язаних зі словом, або у площині абсолютної музики? Адже ваша творчість являє собою універсум різних тенденцій, жанрів і жанрових мікстів.
– Усе правильно. Я вперше у житті зустрічаю таке ємне судження. Давайте зробимо метафоричне порівняння, наприклад із птахом. Ось він летить і все помічає, усього торкається, все бачить. Десь він сів, десь знову полетів, весь час вбираючи у себе більшість спостереженого. Інший приклад – склянка з чорнилами, яка падає і від неї йдуть різні лінії, напрямки, вектори…
– Пригадується класичне визначення філософії – система знань про світ як ціле. Чи можна казати, що воно підходить для узагальнення вашої творчості?
– Безумовно! Мені здається, має бути співчуття до всього, що було, – і до мого життя, і в моєму житті, і буде після, вже в інших вимірах.
– Серед ваших творів привертають увагу композиції з абхазькою тематикою: «Пісня про скелю» за твором абхазького письменника Баграта Шинкуби, «Абхазька сюїта», «Фрески Кавказу», хоровий твір «Оарайда». Дозвольте поцікавитись, чому саме Абхазія?
– Абхазія для мене – це щось неймовірне! Все почалося із запрошення режисера Володимира Савельєва, з яким у мене вже був досвід спільної роботи, написати музику до кінокартини «Білий башлик» за твором Баграта Шинкуби. Точніше Шинкуба – знаменитий абхазький поет, скрипаль, справжній аристократ, висловив бажання, щоб я написав музику до цієї стрічки. Кіно – дуже жорстокий вид мистецтва, адже треба осмислити, зосередитися, знайти, відреагувати. Коли я прилетів до Сухумі, одразу впевнено сказав: «Я напишу таку музику, яку ви ніколи не чули і не почуєте!»
Я жив у Абхазії приблизно пів року. У мене була можливість їздити по селах, слухати, відчути, зрозуміти абхазький колорит. І знаєте, що я усвідомив? Найкраща етнічна музика у світі – абхазька! Не грузинська, а саме абхазька, адже ця культура давніша. А які ж танці абхазькі! До слова, першими на пальці стали саме абхази. Особливо мене вразив абхазький камерний хор під керівництвом Вадима Садакова. Та найсильніше враження на мене справили абхазькі пісні поранення.
– Це, певно, жанр суто абхазької музичної традиції? Будь ласка, розкажіть, що це за пісні?
– Пісні поранення мають свою історію. Під час битви абхазький воїн міг отримати страшне поранення. Лікарів поруч не було, натомість були спеціальні пісенники – люди, які співали пісні поранення. Ось лежить воїн, а пісенник (або пісенниця) співає, і воїнові стає …легше від вокальних вібрацій! Ті пісні поранення, які я чув, – навіть важко висловити якою мірою вони мене вразили! З Абхазії я повернувся оновленим. І теж написав таку пісню поранення – це «Оарайда».
– Дуже цікаво. Володимире Петровичу, а що бентежить вас у сучасній культурі?
– Вульгарність. Безсовісне нищення високих прекрасних ідеалів, які існували віками. Дискримінація жанрів, захопленість шоу, знецінення змістовності мистецтва. Раджу іноді відволіктися від сучасної культури, а, скажімо, сісти й послухати «Повернення Улісса на батьківщину» геніального композитора Клаудіо Монтеверді.
– У постмодерністському контексті нашої дійсності всі явища культури є текстами. Як ви характеризуєте метатекст, меседж ваших творів-текстів?
– «Сійте розумне, добре, вічне». Це слова класика Миколи Некрасова – слова на тисячоліття. Сійте – тобто працюйте, віддавайте життя заради розквіту прекрасного й духовного. Вважаю свою відповідь ємною та зрозумілою.
– Велика подяка вам, Володимире Петровичу, за цікаву бесіду!
– Мені було дуже приємно відвідати музичну школу, звідки починався мій шлях любителя музики, яким я себе вважаю, тож велика дяка навзаєм!
Матеріал підготувала Олександра ВИСТАВКІНА
