Наприкінці навчального року у Києві відбулася ІІ Всеукраїнська учнівська конференція «ARS LONGA». Захід проходив у режимі онлайн у рамках соціально-методичного проєкту «Crescendo Art Forum-2021» (авторка – Олена Садівнича). У роботі конференції взяв участь відомий в Україні бандурист, артист оркестру Національного заслуженого академічного українського народного хору України імені Григорія Верьовки, композитор, автор-укладач численних збірок творів для бандури, заслужений артист України Володимир Войт.
Поява пана Володимира серед хедлайнерів нинішньої конференції була цілком закономірною: попередній учнівський форум, що пройшов минулої осені в рамках ХХХІ Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест», зібрав значну кількість юних спікерів-бандуристів. Музикант із зацікавленням слухав доповіді учнів, активно ставив запитання у чаті, а по завершенні дискусійної панелі щиро і серйозно спілкувався із дітьми наживо.
Зустріч, згідно із методологією конференції, модерували учні. Інтерв’ю брали Анна Абрамова (Херсонська ДМШ №3) і Любов Поліс (Золотоніська ДМШ Черкаської області)
– Вітаємо Вас, пане Володимире! Ви активно займаєтеся виконавчою діяльністю, а чи викладаєте гру на бандурі? Якщо так, то з якого віку, на Вашу думку, можна розпочинати навчання на цьому інструменті?
– Добрий день! Перш за все, хочу подякувати за запрошення взяти участь у такій чудовій події, як учнівська конференція. Викладати я почав нещодавно, у студії при Національній капелі бандуристів, допомагаю своєму батькові у підготовці його студентів до випуску цього року.
Що стосується початку навчання гри на бандурі, особливо близький мені погляд одного з українських бандурних класиків Зіновія Штокалка (також відомий, як поет-авангардист, писав під псевдонімом Зіновій Бережан). У своєму «Кобзарському підручнику» він написав, що бандура не є універсальним інструментом, це інструмент особливого звучання. Тому, перш ніж почати опановувати бандуру, варто познайомитися з якимось універсальним інструментом, наприклад, фортепіано, скрипка, віолончель, а потім із набутими знаннями про музичне мистецтво прийти до бандури.
– Ми знаємо, що існують регіональні назви бандур, наприклад харківська бандура. А в чому її особливість? Чим вона відрізняється від звичайної? Можливо, будовою чи звуковидобуванням?
– Історія бандури нагадує детективну історію. Існують різні версії того, як бандура з’явилася в Україні, яку мала назву – чи то кобза, чи то бандура. Виконавці, науковці сперечаються, дехто досить аргументовано доводить свою гіпотезу, але остаточної відповіді не має жоден, і це, напевно, нормальні речі. Отже, від початку була бандура кобзарська, відома сьогодні також за назвами старосвітська або народна (навіть зустрічається термін «класична», проте з ним маємо проблему – так називають два різних інструмента: старосвітську бандуру – за ознаками, і хроматизовану радянську – через те, що на ній грають деякі твори з музичної класики у перекладеннях). На ній музикували, тримаючи інструмент на колінах: ліва рука «ходила» по обичайці, а права – грала баси та супровід. Або ж ліва рука грала супровід, а права – відтворювала мелодію та бас. Було також, що ліва рука грала баси, а права – мелодію, і всі ці відмінності спостерігалися за регіонами. Кількість струн на старосвітській бандурі не була сталою, це був діатонічний інструмент. Вона побутувала від доби бароко до початку ХХ століття. Упродовж усього цього часу культура бандури була справою місійною, пов’язаною винятково із носіями традиції – незрячими мандрівними професійними музикантами.
На початку ХХ століття до бандурної справи почала долучатися інтелігенція. Поява харківської бандури пов’язана з ім’ям Гната Хоткевича. Він вирішив увести інструмент у ранг академічного, дотримуючись усіх аспектів серйозної музики. Дещо змінив обриси бандури, поставивши гриф асиметрично. Створив Школу гри на ній. Харківська бандура, так само як і народна – інструмент діатонічний. Її тримали на лівому коліні, лівою рукою рухали по обичайці, граючи в будь-якому діапазоні або перекидали руку через обичайку. Права рука, так само, могла грати будь-які комбінації. Одночасно із бандурою харківського типу існувала так звана «київська» бандура, її тримали інакше й грали переважно трьома пальцями правої руки та одним лівої. Гнат Хоткевич у відкритому листі до Київської капели бандуристів виступив із «маніфестом», безапеляційно заявивши, що лише новий спосіб гри відкриває нові перспективи розвитку бандурної музики. А це можливо лише за відмови від архаїчної системи гри. Тому Хоткевич пропонував своїм учням, послідовникам та учасникам Полтавської капели бандуристів, Підручник для такого типу бандури й низку музичних композицій.
У мене є бандура 1929 року, придбав я її в Харкові. На ній грав хтось із учнів Хоткевича, я так сподіваюсь, бо інструмент саме такого зразка зафіксовано на фото в його Підручнику. Також у ньому подано вправи, які неможливо зіграти на інших збережених інструментах харківського зразка (йдеться про вправи з використанням ладів на грифі).
Зі стратою Хоткевича, його школа та учні потрапили у ситуацію негласної заборони. Справа не сильно змінилася й після реабілітації. Ті, кому вдалося виїхати з СРСР, зберегли манеру гри, створену Хоткевичем. Видатним послідовником такої культури був Зіновій Штокалко – лікар і бандурист, який мав потужне звукозаписувальне професійне обладнання (його йому подарували друзі, котрі усвідомлювали непересічність таланту Штокалка). Тож він вечорами після лікарської практики у Нью-Йорку награвав імпровізації, композиції та пісні, що сьогодні є одним з найбільших аудіоскарбів бандурної культури.
А в Україні у радянський період поширилися ідеї уніфікації та універсалізації інструмента. Прагнули, щоби на бандурі можна було заграти все, що було дозволено (в першу чергу пісні радянської пропаганди, а також класика залишилася дозволеною, тому перекладення масово друкувалися).
Проте була проблема: вважалося, щоб грати нову «народну» музику – потрібен хроматичний стрій. Однак не вся музика потребує повного хроматичного звукоряду. У ХХ столітті ми стикаємося з модерном, із авангардном, мінімалізмом – музикою, яка написана в модальних системах. Це деякі твори Джона Кейджа, Філіпа Ґласса, Стіва Райха і навіть окремі імпровізації Джона Колтрейна. Тобто, я хочу підкреслити, що не можна сприймати діатонічний інструмент, як обмежений. Так, на діатонічній бандурі не можливо заграти будь-яку музику, але чи потрібно?
– Оскільки ми говоримо про види бандур, то розкажіть як Ви ставитеся до електробандури і чи грали колись на такому інструменті?
– Електрифікація будь-чого, інструмента чи людського голосу, маю на увазі підсилення гучності, виникла досить давно. Таке підсилення сприяє донесенню музики до слухача у великому просторі, але водночас треба подумати, що вона губить. Наведу вам один цікавий приклад. Колись Ніна Олександрівна Герасимова-Персидська запрошувала до консерваторії різних викладачів із-за кордону: зі США, Базеля (Швейцарія). Одного разу приїхав лютніст Хопкінсон Сміт – дуже відомий музикант (його учень Едін Карамазов грає проєкт зі Стінґом, музику Джона Дауланда). Сміт мав лекцію, а наступного дня у нього був концерт у Будинку вчених. Зранку він прийшов спробувати сцену, а послухати репетицію майстра прийшло чимало людей. І волею долі за стіною розігрувався тромбоніст. Сміт зі своєю маленькою тихою лютнею не міг сконцентруватися. Він звернувся до аудиторії: «Ви знаєте, ідеальне виконавство на лютні відбувається за умови двох осіб: виконавця і слухача». Він мав на увазі, що слухач має сидіти так близько до музиканта, щоби сконцентруватися і почути тиху лютню.
Для мене музика виникає тоді, коли ми прислухаємося, а не тоді, коли ми від неї тікаємо. Тож електрифікація бандури можлива для підсилення натурального звука, щоб заповнити велику залу, але чи потрібно бандурі саме в таких великих залах звучати і чи це єдиний спосіб розвивати інструмент, чи можуть бути інші шляхи? На жаль, нині молодь більше приваблює популярний сценічний образ бандури. Але й Гнат Хоткевич, і Зіновій Штокалко, будучи дуже модними людьми свого часу, не шукали зовнішніх ефектів у популяризації бандури.
– Скажіть, будь ласка, які з українських пісень є для Вас найулюбленішими?
– Це питання для мене дуже цінне, тому що бандура завжди була пов’язана з піснею. Хоча сьогодні виступаю як виконавець-інструменталіст, проте я не забуваю, що моє життя з бандурою також почалося з пісні. У дитинстві кожен мій день починався з однієї й тієї ж музики: по радіо на бандурі звучала пісня «Реве та стогне Дніпр широкий». Такі позивні придумав і награв учитель мого батька – Андрій Бобир. З друзями-музикантами ми жартуємо, що це був перший мінімалістичний твір на бандурі. Коли я подорослішав, цей твір звучав уже трохи по-іншому. Оце була і є моя найулюбленіша пісня.
– Ми знаємо, що Ви співпрацювали з гуртом «Океан Ельзи». Було б цікаво дізнатися Ваші враження від співпраці.
– Це було дуже несподівано, бо я не слухав «Океан Ельзи» до того часу. Мій консерваторський приятель Олексій Морозов грав гітарні соло в піснях Вакарчука, зокрема у пісні «Така, як ти». Якось Олексій мені зателефонував та й каже: «Слухай, там “Океану Ельзи” потрібна бандура, тобі подзвонять». А наступного дня зателефонував Мілош Єліч – аранжувальник і клавішник гурту (ми з ним навчалися в консерваторії) – і попросив приїхати до студії. Я приїхав і за дві години ми створили та записали бандурний супровід до пісні «Веселі, брате, часи настали». Того дня, перед записом, я послухав дуже багато їхньої музики, бо мені треба було знати стиль гурту. Святослав розповів, що мав задумку співати під гру легендарного Василя Жданкіна на кобзі, але Василь на той час участі у рок проєктах не брав, тому звернулися до мене. Це був початок моїх стосунків із гуртом. Я й справді полюбив їхню музику, особливо ранні альбоми, а також те, як став звучати гурт із приходом Мілоша.
– Як відомо, зараз у музиці відбувається процес розмивання жанрових меж. Бандури це стосується більше, аніж коли-небудь. У репертуарі бандуристів з’являються твори класичної музики, світові хіти поп-музики, джазові аранжування. Яким є Ваше ставлення до цього процесу?
– Напевно, позитивне, але все залежить від того, що ми вкладаємо в усі ці поняття і які зразки маємо на увазі, адже популярна музика різна. Думаю, на бандурі важливо грати те, що природно для неї. Багато сучасних напрямів пасують до бандури. Гнат Хоткевич, наприклад, працював із відтворенням шумів засобами інструмента, сьогодні це називається розширеними техніками звуковидобування. Юліян Китастий грав і грає із «просунутими» імпровізаторами, зокрема, із Дереком Бейлі, Джоном Зорном, Ву Ман, Марком Токарем та іншими. Куди вже більше розмивати межі? Тож я не можу дати однозначну відповідь. Усе залежить від контексту і конкретного прикладу.
Перекладення класичної музики саме на харківській бандурі почав робити Леонід Гайдамака, учень Хоткевича, коли вся музика вчителя була під забороною й іншого варіанта задля збереження бандури не було. Але це робилося майже 100 років тому! Для піару Василь Ємець виконав «Місячну» сонату Бетховена (першу частину). Подібне можемо спостерігати на американських відео першої половини ХХ століття, де видатні віртуози демонструють циркові номери. Ніщо не нове…
– В одному інтерв’ю Ви зазначали, що для Вас важливо не плутати культуру і шоу-бізнес. Проте ці явища все ж тісно пов’язані. Скажіть, як Вам вдається цього уникати?
– Шоу-бізнес – це частина «зв’язків із громадськістю» – піару. Для мене PR – це завжди приховування браку якості. Коли шоу-бізнес подають як культуру, у нас починаються проблеми. Навіть у сфері освіти. Коротко розповім і ви зрозумієте, що я маю на увазі. Свого часу Хоткевич написав Підручник, до якого увійшло півтори тисячі (!) вправ. Ця праця «чорна» від нот. Він сказав, що усі ці вправи потрібно переграти, лише потім переходити до вивчення творів. Він був грамотним музикантом, грав на скрипці, знав скрипкову працю Генрі Шрадика й ідеї, викладені у ній, застосував до бандури. Поруч із Хоткевичем були інші бандуристи, які стверджували, що для того аби стати бандуристом, достатньо опрацювати одну-дві вправи і – вперед до пісень.
Ось інший приклад. Якось у США мені до рук потрапило видання «До Елізи» Бетховена. У ньому була надрукована лише перша, повільна частина композиції. І це були ноти поважного видавництва. Я подумав, а як же та середня частина – швидка, більш складна? Ні, тут за два уроки вже дитина може «грати» відомий твір і почуватися музикантом. Тож, мені здається, що коли ми дбатимемо про культурність справи, коли ми будемо більш осмислено підходити до процесів, розуміти велич тих ресурсів, які маємо, зокрема, щодо бандури, то все з часом стане на свої місця. І в сучасній музиці, і в сучасному світі.
– Розкажіть, будь ласка, про свої бандури
– Маю кілька інструментів. Бандура 1946 року, зроблена в місті Ґьослар у таборі остарбайтерів майстром Олександром Гончаренком. Вона коштувала у таборах два блоки цигарок. Тут унікальний корпус! Я був вражений, коли побачив цей інструмент, адже йому вже майже 80 років. Бандуру необхідно реставрувати: верхня дека покоробилась, струни спущені. Але це дуже добра бандура. Гончаренко запровадив тут стандарт: струни розташовані паралельно (у харківській бандурі розташування струн радіальне почав робити – широке вгорі і вузьке внизу). За Гончаренком так почали робити інструменти в усьому світі.
Ось бандура, зроблена в Англії у 1980-ті роки майстром Василем Гладом. Я її налаштував, як у нерівномірно темперованому звукоряді. Це для експериментальної музики. Ще одна бандура цього ж майстра, проте вона вже налаштована у традиційний спосіб.
– У нас у чаті є багато запитань до Вас. Вікторія Дурмаш запитує: «Ви концертуючий музикант. А бандура досить чутливий інструмент. Чи є якісь лайфхаки підтримки строю бандури при транспортуванні?»
– Бандура, як і будь-який інший інструмент, потребує дуже ретельного догляду і бережливого ставлення. Її бажано не здавати в багаж літака, тому що там її можуть пошкодити. Також потрібно слідкувати за вологістю. У мене для цього є спеціальний прилад. Тому, коли у приміщенні стає дуже волого, я виношу інструмент до іншого.
Спроби вирішення цієї проблеми дали початок виготовлення бандур з іншого матеріалу, зокрема з пластику. Наприклад, канадський майстер Василь Вецал використав матеріал файберґлас. Це, звісно, допомогло зберігати інструмент, але змінило звучання. Я все ж таки віддаю перевагу дереву. А ще я прихильник старих інструментів, бо вони мають дійсно унікальне звучання.
– Ще одне запитання, від Анастасії: «Бандури яких майстрів Вам подобаються?»
– На мою думку, історія виготовлення бандури має двох геніальних майстрів. Один із них – майстер-конструктор Іван Скляр, українець, який працював у хорі Верьовки. Він створив хроматичну бандуру з регістровим механізмом. Це модель інструмента, на якому можна звуковисотно відтворювати будь-яку мелодію. Інший майстер – Олександр Гончаренко, про якого я вже розповідав. Ще хочу назвати ім’я унікального майстра Семена Ластовича-Чулівського. На інструменті його роботи грав Зіновій Штокалко.
Зараз у Чернігові працює Олександр Бешун, мій друг. Він чудово майструє, має «золоті руки». Реставрувати свої найбільш цінні інструменти я довіряю йому.
– Чи відома Вам пісня «Нічко цікавая»?
– Ну звичайно, це ж хіт! Її співав Ігор Борко, він колись також працював в капелі бандуристів. Але її немає в моєму репертуарі. Потрібно мати дуже високий красивий тенор, щоб її виконувати.
– Який Ваш улюблений твір, що його виконував хор імені Верьовки?
– «Реве та стогне Дніпр широкий».
– Слухач запитує, як у Вас виникає творчий задум? Що є стимулом: зовнішнє враження, чи щось інше?
– Я не вважаю себе композитором, хоча у період навчання такі амбітні думки були. Я трошки записую музику нотами, але не працюю як композитор у складних композиторських техніках. Я більше імпровізатор.
Що мене надихає? Думаю звук, як такий. Що стосується вибору інструмента – то це харківська бандура, бо вона дозволяє грати різнотемброво, різнохарактерно по звучанню. І тому власне Хоткевич не міг зробити її хроматичною. Він не був противником хроматизму, але вважав, що якщо додати хроматизм, то втрачаються цікаві можливості. Тож довелося обирати, чи поставити півтони, чи втратити десятки характерних прийомів і штрихів. Адже на бандурі можна грати пальцем у напрямку нігтя, у напрямку пучки, вгорі, внизу, посередині струни, грати лівою чи правою рукою, в звичайному чи перекинутому положенні – і все це дає іншу барву звука, не кажучи вже про сполучення… Це цілий світ, який заслуговує на справжню увагу. І тому звук, як такий, мене вабить і захоплює, народжує нові образи і бажання.
– У Вас є твір «Сон Роксолани». Скажіть, як Ви знаходите такі цікаві, незвичайні музичні рішення?
– «Сон Роксолани» – це, мабуть, мій перший твір, що був структурований від першої до останньої ноти. Хоча історія його появи незвична. У період навчання я дещо награвав і фіксував. Одного разу для чергового академконцерту мені не вистачало однієї п’єси. Треба було терміново за день чи півтора щось вивчити цілісне. І ми з викладачем вирішили включити до програми цю композицію. Ми її «причепурили» і я її виконав. Я не очікував, що вона буде подобатися. Пізніше я зробив другу редакцію твору, отримав нагороду на міжнародному композиторському конкурсі, записав її. Ми з батьком надрукували її в збірці нот «Торба міхоноші», а композитор і дириґент Геннадій Єрьоменко оркестрував цей твір для бандури і камерного оркестру. Твір виник доволі спонтанно. Мені приємно, що ви його зауважили.
Я хочу заграти вам твір на харківській бандурі. Зізнаюся, цей інструмент довго стояв удома в кутку й припадав пилом, бо я не знав, як до нього приступити. Мій приятель з Аргентини, бандурист Олесь Береговий говорив, що для гри на цьому інструменті потрібно починати все з «нуля». Він радив мені: «Зніми штучні нігті з пальців, грай своїми і грай вправи Хоткевича». Я так і зробив. Потім опановувати цей тип бандури допомогли Віктор Мішалов з Австралії, Юліян Китастий із США. Вони як бандуристи-виконавці стали для мене відкриттям і, водночас, відкрили харківську бандуру. З вашого дозволу продемонструю вам твір Юліяна Китастого, який називається «Travel music», або «Подорож».
(Звучить музика).
– Наостанок слухачі запитують Вас про творчі плани на майбутнє.
– У рамках цьогорічного X Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» у Києві, я маю зіграти концерт у складі дуету «САС» (Синтез Аеро Струни) з українсько-канадською композиторкою, електронщицею, флейтисткою Соломією Мороз у музичній програмі Люби Морозової «Сім струн для дядька Михайла». Соломія студіювала флейту в Монреалі, електронну музику в Амстердамі, захистила докторську дисертацію в Англії. Ми вже деякий час граємо разом. Я сподіваюся, що концерт неодмінно відбудеться!
– Дякуємо Вам за бесіду. Здоров’я, натхнення, нехай плани і мрії збуваються!
Матеріал підготувала Богдана БЕБИХ
Фото: Олег Гриб, Андрій Сулима та з архіву Володимира Войта
