До 210-літнього ювілею від дня народження автора Державного Гімну України
Постать отця Михайла Вербицького – скромного сільського священика, якому вдалося так органічно, неначе з самого осердя ментального пульсу українства, відтворити звуковий код свого народу, при тому внести яскраве композиторське слово у розмаїття жанрової ділянки української музики – унікальна і наразі ще не вповні усвідомлена. І це осягнення (бо кожна творча одиниця є лише відгуком у широко закроєній мільйоноголосій партитурі звучання цілого народу) відбувається зараз на реактивних обертах, в умовах найвищої напруги опору і виборювання права на існування під час війни…
З одного боку то парадоксально, з іншого – симптоматично, оскільки поступово приходить розуміння себецінності, що полягає і у виробленні власної музичної гідності, і у ставленні до кожного національного мистецького артефакту як до явища непересічної значимості. Ймовірно, що саме такі імпульси й скерували молодь Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка до реалізації дуже своєрідної акції, яку вдалося реалізувати на початку березня у Великій залі імені Василя Барвінського.
За ініціативою четверокурсника-симфоніста, активного і цілеспрямованого, обдарованого музиканта Назара Гринишина зродилася ідея виконання маловідомих оркестрових композицій Михайла Вербицького. Розкішне видання симфоній композитора 2015 року манило і викликало непоборне бажання озвучити дихаючі красою та силою партитурні сторінки. І от на хвилях цього музичного патріотизму студенти різних виконавських факультетів згуртувалися для участі в проєкті, організувавши спонтанний… симфонічний оркестр!
Яка ж наснага проявилася в молодих душах і серцях, загострене відчуття цінності кожної миті життя (попри тривоги, сирени й абсолютну невизначеність будь-якої наступної хвилини) – і в людському, і творчому, і національно-патріотичному вимірах. Адже, попри шалену зайнятість, оркестранти й диригент «викроїли» час для розучування партій, проведення репетицій та врешті виконання чотирьох симфонічних опусів, за словами Станіслава Людкевича, «батька галицької музики». І то є гідним подиву, бо засвідчує свідоме прагнення не лише знати, шанувати, пам’ятати, а й оживити звукову матерію, запустити її дихання у просторі й часі.
Хоча симфонії отця Михайла Вербицького вже отримали правиконання та подекуди «зблискують» в українських і закордонних концертних програмах, у стінах ЛНМА імені Миколи Лисенка вони прозвучали вперше. Мало того – було репрезентовано й оркестрову Увертюру до трагічної оперетки «Не до любові» Кузьми Шаповала, про виконання якої навіть за життя автора чи після його смерті не збереглося жодних відомостей. Це дозволяє зробити припущення про реалізацію світової прем’єри даного твору!
Науково-творче слово провідної української музикознавиці, доцентки кафедри історії музики, докторки філософії Лілії Назар-Шевчук заторкувало широке контекстуальне коло тем та ідей, пов’язаних і з життєтворчістю Михайла Вербицького, і з хактеристикою обраних композицій, відкриваючи перед слухачами і навіть виконавцями вельми цікаві, маловідомі сторінки, яскраві факти і судження щодо постаті соленізанта. Блискучий музикознавчий супровід до кожного з чотирьох творів дозволив усвідомити концепційну драматургічну вісь програми, адже саме Лілія Назар-Шевчук була серед ініціаторів видання партитур симфоній композитора, написала розлогу передмову з аналітичними спостереженнями над цими творами.
Лауреат всеукраїнських конкурсів Назар Гринишин зупинився на Симфоніях № 5 і № 6, які представляють зрілий оркестровий стиль митця. І хоч ці одночастинні композиції ґравітують до пісенного романтичного симфонізму, традицій Франца Шуберта, єднаючись із мендельсонівським шармом і россініївським блиском, обидві – сповна насичені українськими народнопісенними ліричними інтонаціями.
Надзвичайно чуйно та проникливо, навіть із певною мірою галантності, що немов відроджувало дух шляхетної старогалицької елегії, виступила група скрипок у складі: К. Зубка, К. Паученко, В. Клименко, І. Левінської, Ю. Бабій, С. Хочої – перші скрипки (концертмейстер М. Солонченко) та А. Шутка, Ю. Кміть, Н. Федоришин, С. Гетьман, Д. Світко – другі скрипки (концертмейстерка Д. Лук’янова).
Використання ж характерного тематизму коломийок, радше, в стилізації a la kolomejka, стає першим зразком застосування цього танцювального жанру в симфонічній музиці. Добре відчутними були і зв’язки з бетховенськими «знаками»: вибір тональності c-moll / C-dur у П’ятій симфонії, алюзії до знаменитої «теми долі», героїчна кода, яка вразила піднесеним, навіть мілітарним характером, оскільки зіткана з мотивів козацьких маршових пісень, передрікаючи і майбутній пласт інтонем стрілецького епосу національно-визвольних змагань українства.
Варто сказати, що типова сонорно-тембральна семантика такого типу тематизму була просто вражаюче, на високому професійному рівні відтворена мідними духовими: Б. Войтенко, Р. Балко (труби); Е. Яворський, В. Ашмяков (валторни), М. Городиловський (тромбон), до блиску яких додавались мужні розкати не менш яскравих ударних (М. Кріль – литаври, С. Смутняк – малий барабан).
Ця кода немало подивувала слухачів, адже, здавалось би, в загальноприйнятому уявленні композиторська творчість отця Михайла Вербицького усіма сприймалася здебільшого в елегійно-ліричному й духовному ключі. Але тут раптом засяяли такі мужні та відважні, героїчні інтонації, що перегукуються з сучасними відчуттями не лише тривоги воєнного стану, а й беззастережної віри у неминучу перемогу українського народу. І це симптоматично, адже симфонія належить перу автора Гімну України.
Звукообраз Шостої симфонії тяжіє до більш об’єктивного, широкозакроєного симфонізму жанрово-пейзажного типу, хоч не позбавлений і витончено-ліричної складової у дещо салонно-вальсовому стилі. Та все ж окрасою цієї симфонії стають образи «лісової романтики» з типовими покликами рогів-валторн. Однак в інтерпретації композитора – це відгомони тонко стилізованого звучання карпатських рогів–трембіт із підкресленою ладовою барвою, які з надзвичайною дискретністю відтворювала валторнa.
А проте, світ рідної природи, чудові звукописні ландшафти якої відтворив Михайло Вербицький у музиці, традиційно були царством дерев’яних аерофонів. Флейти (Г. Цибульник, В. Мартинова) переливними трелями в поліфонічних переспівах і мережках із гобоями (У. Хавунка, Р. Маморський) та кларнетами (О. Нестеров, О. Піддубник) під бурмотіння фаготів (Д. Левитський, Ю. Островський) вимальовували крайобрази, сповнені голосів птаства, дзюрчання струмків, шуму лісів і лугів. Не бракувало у симфонії і запального жанрово-моторного начала, знову ж таки базованого на коломийкових мотивах із тонкими «підсвітками» гуцульським ладовим нахилом.
Перед нами постали яскраві національні зразки симфонічної музики, що належать композитору, котрий «є першим нашим симфоніком, а десяток його симфоній (чи, радше, увертюр), у які не раз зручно вплітає народні пісенні і танкові мотиви, – є першою талановитою спробою української симфонічної музики в Галичині й на Україні взагалі, тим наріжним каменем, від якого починає творитися ця література», – за словами Станіслава Людкевича. І в цьому – історична місія цих симфоній.
Одна з останніх інструментальних партитур – камерна Симфонія № 10, яку тяжко хворий композитор написав майже перед смертю у 1870 році, присвячена його улюбленому учневі Оресту Сінкевичу. Талановитий юнак, котрий із величезним натхненням і завзятістю займався композицією з Михайлом Вербицьким, проводячи чимало часу в саду коло плебанії на останній парафії священника у селі Млини, отримав такий відгук свого вчителя: «Тепер, по моїй смерті, галицька Україна буде забезпечена, бо матиме свого нового композитора!» Парадоксально, але спочатку перейшов у круг понадземний не сам Вербицький, – передчасна несподівана смерть забрала життя юнака.
Ось такий трагічний контекст цієї виняткової симфонії. «Компактність і внутрішня зосередженість, висока, межова концентрація емоційного тонусу, а також відчуття просвітленості, навіть певна дитячо-юнацька наївність тематичного матеріалу, класична доцільність і шляхетність вислову, воістину довершеного і відшліфованого з моцартівською філігранністю, – основні настроєві характеристики цього твору», – за Лілією Назар-Шевчук.
Написана для струнних і двох флейт, ця композиція, більше ніж будь-які інші опуси митця, привертає увагу до приглушено-м’ягких, шляхетних звучань альтів (В. Бездуха, Р. Заяць, К. Філатов – концертмейстер), оксамитово-медових глибоких тембрів віолончелей і контрабасів (А. Хрущ, К. Талімончук, С. Окрутна – концертмейстерка віолончелей; Ю. Винник – контрабас). Високорегістрові частоти двох флейт соло асоціювалися з голосами, що межують із вирієм потойбіччя (згадаймо передсмертну Арієту Поля Верлена: «Вже нічого не хочу – хочу тільки флейти»). Вони наділені здатністю проводжати людину в останню путь, – такий символічний тембральний спектр обирає композитор для останнього симфонічного опусу.
І спливали перед очима чиїсь улюблені учні, сини, брати, кохані – ті, життя яких так передчасно обірвалося у цій війні. Виконавці з таким трепетом і душевною напругою поставилися до цього твору, що мимоволі на очі накочувалися сльози… Утім, життєствердна кода, яка віддалено нагадувала «тему Радості» з фіналу Дев’ятої симфонії Бетховена, також написану в D-dur, непроминальним світлом фіналювала у цій делікатній та водночас настільки глибокій Симфонії.
Завершувала програму Увертюра до трагічної оперетки «Не до любові» з усіма етимологічними ознаками жанру музичного вступу до театральної вистави. Отут здавалося б логічним зробити деякий відступ від оркестрової музики в сферу театральної (тим більше, що немало музикознавців розцінюють одночастинні симфонії, як імовірні оперні увертюри). Далі трохи історії.
У розпал «весни народів» 1848 року відбувалися перші театральні вистави українською мовою в Перемишлі у редутній залі Перемиського готелю із символічною назвою «Під Провидінням». До інтернаціональної трупи цього, одного з перших у Галичині, українського театру входив актор і співак Михайло Вербицький, який активно почав компонувати музику для вистав. Упродовж кількох років народилися дуже відомі й популярні свого часу: музика до вистави «Верховинці» на лібрето Миколи Устияновича, комедіо-опера «Козак і мисливець», оперета «Жовнір-чарівник» за водевілем Івана Котляревського «Москаль-чарівник», комедіо-опера «Запропащений котик», «Гриць Мазниця» – переробка комедії Мольєра «Georg Danden», комедіо-опера «Проциха, або Поллета часом придасться». Перед кожною україномовною виставою виконувався тодішній гімн українства «Мир вам, браття» на слова Івана Гушалевича з музикою Михайла Вербицького.
Новий виток у творчості композитора почався у 1864 році з відкриттям Українського Народного Театру у Львові, а прем’єрною виставою першого сезону стала мелодрама «Маруся» за повістю Григорія Квітки-Основ’яненка. На врочистому відкритті прозвучали дві одночастинні симфонії Михайла Вербицького. Цього ж сезону пройшла україномовна постановка Кароля Гейнча «Поворот запорожців із Трапезунда» з музикою Омеляна Бачинського, де прозвучав лише один хор із музикою Вербицького – «Ще не згибло Запорожє», який був виконаний «на біс». Так стартував тріумфальний хід цього гімну, який триває донині.
У ці ж роки композитор створює один із найкращих сценічних творів – музику до п’єси Івана Гушалевича «Підгіряни». Мелодрама пройшла понад 500 разів у Львові, виставлялася в Чехії, Росії, увійшла до репертуару театру корифеїв. Загалом, митець працював у жанрі театральної музики до останніх днів.
Повернімося до лірико-драматичної оперети «Не до любові». Твір належить драматургові з Великої України Кузьмі Шаповалу, а фабула розгортається спочатку аналогічно «Наталці Полтавці»: сирота Левко кохає незаможну Катрю і йде на заробітки задля одруження. Однак мати Катрі силоміць видає її заміж за багатого нелюба Гарбуза. Левко застає Катрю одруженою та тяжко хворою. Туга і розпач зводять нещасну дівчину в могилу. Щасливу розв’язку Івана Котляревського Кузьма Шаповал замінює трагічними реаліями життя.
Студенський оркестр під батутою Назара Гринишина (клас професора, заслуженого діяча мистецтв України Мирона Юсиповича) блискуче провів яскраву, сповнену багатим тематизмом Увертюру, особливими ознаками якої стали добре упізнаваний великоукраїнський лірично-пісенний мелос (фрагмент пісні «Не всі тії побираються, що любляться та й кохаються») і маршово-героїчніі мотиви козацької доби. І все ж, попри трагізм, Михайло Вербицький вирішує фінал Увертюри в обнадійливому мажорному плані.
Центральна вісь творчості галицького композитора стає тим стрижнем його мистецької та людської натури, що сягає глибин духовності, сповнена життєствердним і поступальним тонусом. Бо після поразки чи страждань рано чи пізно наступає перемога, слід тільки вірити у вітальні сили, спрямовані в майбуття.
Завдяки лекційно-концертній побудові заходу слухачі мали змогу заглибитись в історію створення цієї музики, її специфіку, особливості епохи та життєтворчість композитора. Для багатьох це стало відкриттям: з’ясувалося, що отець Михайло Вербицький – не лише автор Гімну України, а й майстер симфонічного письма з оригінальним художнім почерком.
Проте і характеристика одного з найкрасивіших гімнів в інтерпретації Лілії Назар-Шевчук прозвучала по-новому. Музикознавиця підкреслила наступне: «Співголосність глибинній генетичній істотності ментальних ознак української нації та цієї мелодії, де воєдино злилися у трійці – аура героїчних козацьких пісень (національно-патріотична складова), палкої віри і молитви (духовна складова) і та глибокосердечна лірика української душі (кордоцентрична складова) – все це і визначило дану мелодію як звуковий код українців перед Богом і людьми, чим і є гімн для кожної нації на землі. У цьому – велич і обраність отця Михайла Вербицького, оскільки озвучив всенаціональну державну ідею України. І за законами комплементарності Всесвіту – це найголовніший внесок митця у духовну скарбницю людства».
Концерт-лекція до 210-річчя отця Михайла Вербицького продемонстрував, що академічна музика може залишатися актуальною та цікавою для професіоналів і широкої аудиторії. Завдяки синергії виконавської майстерності, музикознавчого супроводу та інтерактивного спілкування з публікою, слухачі не лише насолодилися симфонічними шедеврами, а й розширили знання про українську музичну культуру. У контексті 180-річчя Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка такий захід підкреслює життєздатність академічних традицій і водночас указує на нові можливості їхнього розвитку.
Молоді виконавці та викладачі доводять: українська музика – не музейний експонат, а жива культура, що надихає і сьогодні. Вшановуючи постать отця Михайла Вербицького, ми не лише згадуємо минуле, а й через його відродження та актуалізацію формуємо майбутнє національного музичного мистецтва України, яка «Була – Є – і Буде».
Авторка ідеї і модераторка проєкту студентка 4 курсу ЛНМА імені Миколи Лисенка Юлія ЙОСИПЕНКО
Кураторський патронат Лілії НАЗАР-ШЕВЧУК
Фото надані авторами
