Попри перебої з електрикою, повітряні тривоги та інші проблеми, спричинені російсько-українською війною, учнівська конференція «Мистецтво без меж: шлях до науки» – унікальний науково-мистецький проєкт Олени Садівничої – не лише успішно відбулася вже четверту осінь поспіль, але й вийшла на новий рівень – міжнародний. Окрім суто наукової частини (презентації та обговорення доповідей учнів-спікерів), у межах заходу пройшли вже традиційні діалоги з відомими українськими музичними діячами сьогодення.

Пропонуємо увазі читачів матеріали бесіди з Євгеном Петриченком,  композитором, аранжувальником, режисером-постановником музичних програм та мистецьких проєктів, членом Національної спілки композиторів України, лауреатом премії імені Левка Ревуцького та премії Кабінету міністрів України.

Діалог відбувався одразу у двох форматах: офлайн у Меморіальному музеї-квартирі Віктора Косенка і онлайн на платформі Zoom. Модератори інтерв’ю: Євгенія Бажмаєва (випускниця Київської дитячої музичної школи № 12), Матвій Левченко (учень 5 класу Київської дитячої музичної школи № 29) та Олександр Кісіль (випускник Київської дитячої музичної школи № 3 імені Віктора Косенка, наразі студент ІІ курсу Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, акторське відділення).

 Матвій Левченко: Вітаємо Вас, пане Євгене! Щиро дякуємо за те, що знайшли час для діалогу та завітали до музею Віктора Косенка. Почну з питання, яке цікавлять мене особисто. Я пробую себе у композиції, Ви вже реалізувалися як композитор. Розкажіть, чи була у Вас альтернатива щодо визначення свого професійного шляху? Коли Ви зрозуміли, що Ви – композитор? Я, наприклад, почав писати музику десь у 5–6 років. І це визначило мій подальший шлях. А як це відбувалося у вас?

Є. П: Вітаю, друзі! Я добре пам’ятаю, що коли був приблизно того ж віку, що й Ви, коли почали писати музику, то абсолютно чітко усвідомлював, – я буду музикантом. Я не був упевнений, що буду саме композитором, але те, що буду музикантом – розумів. Тому я попросив батьків «віднести» мене до музичної школи. Власне, цю картинку, коли тато несе мене на своїх плечах до музичної школи, я дуже добре пам’ятаю. А вже у другому класі моя вчителька зовсім випадково виявила у мене здібності до творення образів засобами музики.

Це сталося досить цікаво. Я навчався гри на фортепіано і най-не–улюбленішим для мене заняттям був розбір музичних творів. Тобто, виконувати музичні твори, виступати на академічних концертах тощо мені дуже подобалося. Але ось цей перший, стартовий етап вивчення музичного твору – розбір нотного тексту – я страшенно не любив. Якось, мені дали до вивчення п’єсу українського композитора Ракітіна «Карабас-Барабас». І замість того, щоб розібрати й вивчити музичний текст, який написав композитор, я вирішив створити свого «Карабаса-Барабаса». Скориставшись тим, що мої батьки зовсім не зналися на музиці і не могли проконтролювати мене, я зіграв їм своє «домашнє завдання» (а насправді – те, що я сам скомпонував). Батьки схвалили мою гру. А опісля я прийшов з музичної школи із двійкою на весь щоденник! Тобто, батьків обманути я на той момент зміг, а ось вчительку – ні…

Моя історія з «Карабасом-Барабасом» тривала уроків п’ять, доки мої тато й мама не прийшли вже до музичної школи із запитанням: що не так?! Вдома дитина дуже гарно «Карабаса-Барабаса» грає, а зі школи приносить двійки! І з’ясувалося, що я вигадав свого «Карабаса-Барабаса». Власне, відтоді мої вчителі почали розвивати мою схильність до створення музичних образів.

Євгенія Бажмаєва: А яка саме музика Вам подобалася у дитинстві? І чи змінилися Ваші смаки з часом? Яка музика надихає Вас уже сьогодні?

Є.П.: Насправді процес відбору та вибору: «подобається – не подобається» – триває й досі. Тобто, мої смаки, тим більше музичні, змінюються майже щоденно, в залежності від того, що нове я чую та відкриваю для себе. У цьому питанні головне, не тільки для мене, а й для усіх, – рухатися далі, опановувати якомога більше музичного матеріалу, слухати якомога більше. І, відповідно, тоді буде відбуватися процес: щось подобається, щось не подобається.

Ось я, наприклад, учора відкрив для себе французьку композиторську школу ХХ століття. Я від неї у захваті! Кілька творів французьких композиторів минулого століття я чув раніше, але вони мені не подобалися. А ось учора послухав і змінив думку. Тож, протиставлення «подобається – не подобається» не може бути сталим: сьогодні подобається одне, завтра може подобатися зовсім інше. І я вважаю, це нормальним.

Є.Б.: пане Євгене, наскільки композитору необхідна професійна освіта? Адже нині маємо багато прикладів музикантів і композиторів, які досягли успіху, не навчаючись у жодному з мистецьких навчальних закладів. Академічні знання дійсно допомагають чи, навпаки, у деяких ситуаціях заважають?

Є.П.: Можливо, я виглядатиму консервативним, але вважаю, що для композитора освіта потрібна. Це обов’язкова умова для творчого зростання. Звичайно, є унікальні випадки, про які ви, напевне, всі знаєте, коли людина, не маючи фахової освіти, досягає успіхів саме в композиторській сфері. Але це одиниці, одиниці й одиниці!

Для того, аби створювати щось, потрібно мати інструменти. Таким інструментом є знання. У сфері композиції це, зокрема, знання про музичну будову, поліфонію, гармонію, інструментознавство, оркестровку тощо. Тобто, це комплекс знань, у тому числі теоретичних, який буде допомагати створювати музичні твори. Ці знання можна здобути самостійно. Але тоді потрібно буде докласти набагато більше зусиль, аніж просто скористатися системою освіти.

Дар’я Бутенко (учасниця конференції, спікерка): Добридень, пане Євгене! Розкажіть, що надихає Вас на створення музики?

Є.П.: В основі будь-чиєї дії, і композитора також, має бути ідея. Тобто твір мистецтва має нести якийсь меседж, те про що митець хоче сказати. Власне, формування цієї ідеї, її осмислення, кристалізація, такий своєрідний «перед-композиційний» етап забирає у мене багато часу. А сам етап безпосередньої творчості музичної – це вже суто технічні моменти викладення думки в ту чи іншу музичну форму.

Що надихає мене? Люди, тварини, все, що мене оточує. Потім це натхнення я маю осмислити і зрозуміти, чи ця ідея може бути корисною для слухача. Якщо я розумію, що так, дійсно, це може бути цікавим, тоді починаю концептуалізувати цю ідею. А потім уже – оформлювати музичний твір.

Є.Б.: У своїй творчості Ви звертаєтеся і до фольклорного тематизму. Звідки, а точніше, від кого у вас таке особливе ставлення до народної музики? Хто прищепив Вам любов до фольклору? Можливо, у вашій родині або у вашому близькому оточенні співали народні пісні? Можливо, свого часу Ви були учасником якихось фольклорних колективів?

Є.П.: Почну з останнього питання. У фольклорних колективах я не співав, але у фольклорних експедиціях брав участь. Під час навчання у консерваторії, у нас був курс фольклору, в рамках якого ми їздили маленькими селами, селищами Донецької, Харківської та Луганської областей і збирали (записували на диктофон) пісні, потім розшифровували, перекладали записане на ноти.

Десь 2–3 роки тому я почав повертатися до цього свого студентського досвіду. Головним чином, через наші сучасні реалії, через російський наратив про те, що Донецька, Луганська і Харківська області не є українськими територіями. Мені захотілося через творчість, музику сказати, що все навпаки, що ці землі є українськими, причому як на музичному, так і на вербальному рівнях. Адже мова фольклорних першоджерел, що звучали там за часів і мого студентства, й раніше –українська! Відповідно, це території українського культурного поля. Так з’явився проєкт «Коляда-Триб’ют».

М.Л.: Минулого року я долучався до участі у ньому. Вокальний ансамбль «Київські соловейки», в якому я беру участь, записав кілька опрацьованих Вами колядок і, навіть, виступав з ними на сцені Національної філармонії України. Розкажіть, чи плануєте продовжувати цей проєкт?

Є.П.: Я дуже люблю цей проєкт. По суті, він розпочався для мене майже тридцять років тому. «Коляда-Триб’ют» – це чотирнадцять колядок і щедрівок зі сходу України, які були записані у студентських фолк-експедиціях і на основі яких я створив 14 кавер-версій.

Були записані оркестрові фонограми як супровід до вокального виконання. Тому кожен, хто бажає, може долучитися до цього проєкту: зайти на сторінку в SoundCloud або в YouTube, або ж на сторінку Facebook, яка називається «Коляда-Триб’ют», завантажити партитуру, фонограму і співати східноукраїнські колядки та щедрівки в сучасних аранжуваннях. Знаєте, на Різдво, Новорічні свята переважно співають «Щедрика». Це добре, але ж окрім «Щедрика» існує величезна кількість новорічно-різдвяних пісень, які варті того аби їх виконували. І чотирнадцять пісень «Коляда-Триб’ют» до вашої уваги.

Щодо продовження проєкту. Хотілося би здійснити живу презентацію «Коляда-Триб’ют» на одній із київських сцен.

Є. Б.: ми маємо запитання у чаті. Любов Базілова, викладачка-консультантка цікавиться, де можна придбати ноти пісень «Коляда-Триб’ют?

Є. П.: Все, що я пишу, я викладаю у вільний доступ, на платформах Youtube, SoundCloud та на своїй Facebook-сторінці. Ви можете набрати у пошукувачах цих ресурсів моє ім’я і прізвище, зайти на них, знайти потрібний твір і просто завантажити або аудіо, або партитуру у форматі «pdf».

Жан Аві, експерт на учнівській конференції (Франція): Вітаю усіх! Євгене, Ви викладаєте усі свої твори у вільний доступ у соціальних мережах. А як щодо видання? Чи Ви розмовляли з редакторами певних музичних видавництв? Чи вважаєте це непотрібним, і Вам достатньо соціальних мереж?

Є.П.: Українська видавнича справа зараз перебуває не у найкращому стані, а контактів із зарубіжними видавництвами я, на жаль, не маю. Тому на цьому етапі я вважаю за доцільне усі твори віддати у вільний доступ. Сподіваюся, колись усе зміниться і митці зможуть заробляти на виданні своїх творів.

Жан Аві: Дякую Вам за відповідь. Із досвіду спілкування з композиторами як у Франції, так і в Україні, можу сказати: усі бачать, що краще ділитися своєю творчістю безпосередньо з виконавцями, ніж мати справу з редакторами, які зараз, на жаль, не дуже добре працюють.

Олександр Кісіль: Ви пишете практично в усіх жанрах: симфонічному, камерно-інструментальному, вокальному, хоровому… Мені особисто дуже сподобався Ваш твір-перформанс «Toy Concert», який був представлений на «Київ Музик Фесті-2020». У цьому творі є партія песика. Розкажіть, як взагалі виникла ідея написати цей твір? Як відбувалися репетиції? Як, власне, записана партія для песика, котрий «співає»?

Є.П.: Песик, партію якого прописано у цьому твору, – мій друг на прізвисько Бандит. Власне «Бандит», бо поводився по-бандитськи, багато шкодив. Він прожив 11 років… Бандит допомагав мені працювати: коли я сідав складати музику, він починав мені «підспівувати». Я вирішив цим скористатися, і так виник задум твору «Toy Concert».

Я використав у назві слово «Toy-» тому, що мій песик мав породу той-тер’єр. Окрім того, «toy» у перекладі з англійської, – це іграшка. Тому у творі оркестранти грають не тільки на звичайних музичних інструментах, а й на іграшкових. Власне, в об’єднанні історії з «toy», своєрідній грі слів – собака (породи той-тер’єр) співає, музиканти грають на іграшках («toys») – і полягала ідея твору: я хотів, щоби усі поринули у своє дитинство, посміхнулися, згадали радісні моменти свого життя.

Коли твір виконували у Львові, ми роздавали іграшки глядачам, і вони теж підігравали на «музичних» іграшках. Тож це був веселий музичний перформанс із застосуванням усього іграшкового, що тільки можна було задіяти на той момент.

О.К.: Однак, мене все ж цікавить саме партія песика. Вона була чітко прописана у партитурі, чи це була радше алеаторика?

Є.П.: У польського композитора ХХ століття Вітольда Лютославського є термін «контрольована алеаторика». Тобто вільно, але контрольовано. Партія песика з’являлася у двох чітко визначених фрагментах. За песиком була закріплена конкретна мелодія на губній гармошці, під яку, власне, він і «співав». Тобто, я визначив місця, де мала звучати тема «соліста», розставив їх у партитурі і тут було без варіантів – Бандюша обов’язково «заспіває» саме в тому місці, в якому я задумав, щоби він «співав».

Жан Аві: Євгене, я прослухав кілька Ваших творів на Youtube. І для себе з’ясував, що Ваші хорові твори дуже глибокі. У мене склалося враження, що вокальний, хоровий жанр для Вас дуже особистісний, ніби «притягує», Ви йдете до цього за покликом душі.

Є. П.: Дякую Вам за чудове запитання. Я намагаюся бути щирим у кожному своєму творі, незалежно від жанру чи складу виконавців. Десь це вдається краще, десь ні, – то вже не мені вирішувати. Але якщо Ви маєте на увазі саме хорову симфонію-перформанс «Осяяні чорним сонцем», то маю сказати: так, зараз це один із моїх улюблених творів. Мені приємно, що він Вам теж сподобався.

Ж.А.: Так, як мав на увазі також і твір «Осяяні чорним сонцем». Не знаю достеменно, чи я правильно зрозумів Вас і Вашу творчість, але у мене склалося враження, що для Вас саме цей вокальний твір значить більше, ніж інші твори. Також я слухав й інші Ваші композиції, серед симфонічних, зокрема, і «Toy Concert». Але я підкреслюю, що передача почуттів, емоцій, архаїчні ритми (подекуди здається, що цим ритмам дійсно п’ять тисяч років), складні та незвичні гармонії – все це зроблено дуже чуттєво і бере за душу. І для мене цей Ваш твір також на сьогодні є найкращим. Прослухавши його, я зрозумів, що Ви фахівець і просто метр гармонії! Вітаю Вас!

Є.П.: Щиро дякую!

О. К.: Після деокупації Київської області Ви представили твір «Страсті поля Рутченкового». Розкажіть про історію його створення, про меседж, який Ви вклали нього.

Є.П.: Якщо «Коляда-триб’ют» – моя любов, то «Страсті поля Рутченкового» – мій біль. Прем’єра твору відбулася в рамках акції «Буча: Реквієм». Сам захід за своїм змістом перегукується із трагічними подіями, які відбувалися в Донецьку у ХХ столітті.

До 2014 року я жив у Донецьку, працював у Донецькій державній музичній академії. У будівлі цього закладу свого часу знаходилося відділення НКВС. У її підвалах катували українців, потім їх вивозили на Рутченкове поле і розстрілювали. А мешкав я тоді у будинку, за яким розпочиналося Рутченкове поле. І шлях від консерваторії до свого дому я сприймав як шлях людини, яку везуть на страту, я постійно почувався дотичним до репресивних дій радянської системи 1920–1940-х років ХХ століття. Тому, у цьому творі я хотів переповісти історію катувань і вбивств, які влаштувала радянська влада.

Але історія повторилася вже на початку ХХІ століття. Після деокупації Київщини увесь світ дізнався про злочини рашистів. У Бучі на території церкви апостолів Петра і Павла поховано близько п’ятиста місцевих жителів, усі з яких були цивільними. П’ятсот українців!

Тож твір «Страсті поля Рутченкового» – це нагадування нам про те, що зло має бути покаране. Воно не було покаране у ХХ столітті тому повторилося на початку ХХІ-го. І покласти цьому край маємо ми! Зрештою, якщо ми цього не зробимо зараз, історія буде повторюватися.

М.Л.: Сьогодні Ви вже згадували свій твір: хорову симфонію-перформанс «Осяяні чорним сонцем». Розкажіть про твір детальніше. Де саме було зроблено запис? Хто допомагав створювати перформативну частину?

Є.П.: Прем’єра цього твору відбулася 2021 року у Покровську Донецької області. Презентація відбувалася на стадіоні. Зараз переглядаю відеозапис прем’єри, де, окрім виконавців, видно ще й обличчя глядачів – радісні, світлі, натхненні. І думаю: а де зараз ці люди? Чи живі вони? Адже Покровськ, Бахмут, увесь схід України сьогодні просто знищують, як знищили вже Маріуполь. Це, знову ж таки, ще один біль, який ми маємо пережити, а переживши стати сильнішими, ніж були раніше.

Стосовно вашого питання. Постановка перформансу – це робота не тільки композиторська. Це робота і режисера-постановника, і хореографа, і хормейстера, і диригента. Цей твір дуже масивний і складний для сприйняття, бо у ньому порушено проблемні для суспільства сходу України теми. Але попри усі перелічені труднощі упродовж 2021 – 2022 років його вже взяли в роботу три хорових колективи, і він вже має три постановки. А це означає, що твір відбувся, він актуальний.

М.Л.: Скажіть, чому, на Вашу думку, зараз усе частіше в академічних творах для кращого сприйняття аудиторії композитори вдаються до різноманітних візуальних ефектів? Чому слухачам усе складніше просто слухати академічну музику?

Є.П.: Я не можу з Вами погодитись! Питання не в тому, що сучасна аудиторія нібито складніше сприймає традиційне виконання академічної музики. Справа в ідеї, яку композитор вклав у свій твір. Якщо композитор задумав на початку того чи іншого твору перформативну складову, він, очевидно, має далі її втілювати й виправдовувати для втілення цієї ідеї. Водночас, Ви зараз можете відвідати концерт у філармонії чи в будь-якій іншій залі, і не побачите цієї перформативної складової, тому що вона не потрібна. Вона не задумувалася композитором взагалі. Бетховен мислив тільки музичними категоріями, він не створював перформанси. Він створював музичні твори. Ці твори виконуються саме як музичні. Інколи буває, що до творів класичної музики для кращого сприйняття додають якусь візуальну історію. Але це вже задум режисера.

Є.Б.: Чи могли б Ви, поділитися своїми творчими планами? Над втіленням яких проєктів Ви працюєте зараз?

Є.П.: Зараз працюю над твором, який замислював створити вже в цьому році. Це мав бути великий твір. Але через війну, реалізувати цей задум поки що не вдалося. Однак, думаю, що найближчим часом я почну втілювати його на папері, і вже наступного року ви почуєте цей твір у виконанні наших артистів Національного будинку музики України.

Є.Б.: Як Ви вважаєте, коли ЗСУ прийдуть на нині окуповані землі Донеччини, Луганщини, Криму, які твори мають звучати на першому українському концерті на цих територіях?

Є.П.: Ви у прямому сенсі вгадали мої мрії! Лишень учора я думав: а що треба буде показувати у Донецьку, коли місто звільнять від окупанта? І мені видається, що має бути якась позитивна історія, це має бути якась добра історія, але з правильним українським акцентом. Що саме презентувати, поки не знаю. Але цей твір має бути добрим, позитивним, українським. Я думаю про це.

Є.Б.: Останнє питання до Вас: яку пораду Ви дасте композиторам і музикантам-початківцям?

Є.П.: Фантазуйте. Фантазуйте необмежено. Мрійте, творіть, слухайте більше музики, читайте більше літератури, не бійтесь опановувати щось нове для себе. Будьте вільними у своєму виборі, зокрема, й у творчому виборі.

У зв’язку з цим, повернуся до проєкту «Коляда-Триб’ют». Коли я створив альбом із кавер-версій народних пісень, то сам собі проговорив таку історію: я створив альбом, який дуже-дуже давно мріяв створити. Цей альбом вийшов легким, простим, зрозумілим, демократичним. А так виходить, що коли ми, композитори (особливо «класичного» нахилу), навчаємося, то чомусь соромимося писати просту музику. Просту, зрозумілу і демократичну. Принаймні, я постійно соромився. А потім – створив «Коляда-Триб’ют» і з’ясував, що дуже задоволений тим, що подолав власний комплекс, скажімо так, творити просту, звичайну музику, зрозумілу і демократичну. Тому не бійтеся долати власні комплекси, власні проблеми. Навчайтеся, фантазуйте, і втілюйте свої мрії.

Є.Б.: Дуже дякуємо Вам за настанову!

Матеріали підготував Олег КОЗУБ