«Музика, що, наче скульптура в мармурі, застигла у вічності». Це окреслення є найбільш влучним, аби описати враження від концерту, який відбувся 2 березня у Дзеркальній залі Львівської національної опери
У програмі прозвучали твори композиторів від епохи Бароко до XX століття у виконанні віолончеліста Дмитра Ніколаєва й піаніста Віталія Дворового.
Із перших нот Аріозо з Кантати «Ich steh mit einem Fuß im Grabe» (BWV 156) Йоганна Себастьяна Баха музиканти захопили публіку, повністю зануривши в образний світ барокової композиції. Цей твір не випадково був обраний першим номером програми, адже у ньому переплелися різноманітні темброві та динамічні градації, які в поєднанні соковитого звучання віолончелі й глибокого – фортепіано створили вражаючий ефект.
Далі експонувалися опуси композиторів-романтиків – Миколи Лисенка та Макса Бруха. Їхня музика така схожа й така відмінна водночас.
Елегія «Сум» (тв. 39) Миколи Лисенка розпочалась із тиші, в котру, наче нізвідки, влилась витончена мелодія соло віолончелі. Дмитро Ніколаєв відчував кожну фразу і навіть дихання й майстерно втілив ці елементи у виконанні. То був філософський роздум, оповитий сумом. У тому ж дусі продовжив музичну розповідь Віталій, однак у його проведенні тема дістала інше забарвлення, яке нагадувало журливу гру скрипки. Тут відсутня драма, музика була споглядального характеру, однак з певним болем, попри появу мажорних гармоній. Це ніби відзвук сьогодення.
Наступний номер програми – «Kol Nidreі» (тв. 47) Макса Бруха є одним із найбільш виконуваних творів композитора. «Kol Nidreі» – молитва, що читається у єврейській синагозі перед вечірньою службою. І хоча сам Макс Брух не був євреєм, до написання опусу його надихнули історії зі Старого Заповіту й дружба з кількома видатними єврейськими музикантами.
Розпочинається твір із соло фортепіано. У музичному матеріалі досить чітко простежуються частини молитви, розмежовані паузами. Кожне «слово» у виконанні Віталія було вислухане й осмислене, так само як і почуті всі перерви між фразами. Протягом розвитку з’являється багато епізодів, де відбуваються діалоги між віолончеллю та фортепіано. Це вже не молитва однієї особи, а спільне таїнство, в якому один говорить, коли інший слухає, і навпаки.
Відчувається неабияка взаємодія музикантів не лише в ансамблевому плані, а й в осягненні характеру, настрою. Надзвичайно барвисто в «Kol Nidreі» звучать послідовні арпеджіо у фортепіано, наповнення яких збагачується завдяки змінам гармоній. Вони вводять слухача у стан роздуму й спокою. У цій же манері до музичної молитви фортепіано приєднується віолончеліст. Закінчується твір у властивому жанрові медитативному характері, немов розчиняючись у просторі.
«Романс» для віолончелі та фортепіано Бориса Лятошинського – доволі нетривалий твір, однак надзвичайно багатий за образністю, емоціями. Ця композиція стала «золотою серединою» між молитовною медитативністю Макса Бруха та емоційною бурхливістю Йоганнеса Брамса, опус якого завершив програму.
У «Романсі» відчутний вплив епохи романтизму, що проявляється у широких мелодичних фразах. Однак Лятошинський у творчості застосовує елементи модернізму, тому тональний план п’єси є дещо віддаленим від гармоній XIX століття. Виконання музикантами цього твору вразило щирою емоційністю та ліричністю почуттів, які були майстерно передані засобами виразності віолончелі й фортепіано.
Останнім музичним дарунком того вечора у Дзеркальній залі була Соната для віолончелі та фортепіано № 1 (тв. 38) Йоганнеса Брамса на три частини: Allegro non troppo, Allegretto quasi Menuetto, Allegro.
Перша частина відкривається доволі прозорим музичним матеріалом як за фактурою фортепіанної партії, так і розгорнутістю мелодичної лінії віолончелі. Однак у процесі розвитку музика стає поривчастою, пристрасною, непередбачуваною, динаміка й напруженість зростають, але раптом усе заспокоюється так швидко та неочікувано, як і розпочалось.
У цій частині плавні текучі мелодії з притаманним «скромним» супроводом у фортепіано зіставляються зі стрімкими акордами й загальною динамікою forte в обох інструментів. Адже музиці Брамса властива певна непостійність, поривчастість, емоційний запал.
Друга частина – граціозна. Спершу тема нагадує менует із характерними штрихами – перевага стакато і мотивних ліг у віолончелі й фортепіано, що відображають танцювальну ходу, підскоки, поклони. Згодом з’являється протяжна мелодія, після якої виникає новий тематичний матеріал із багатьма хроматизмами та оспівуваннями. На початку кожного мотиву відчувається певний сумнів – мелодія починається й раптово обривається. Але за другим і третім проведенням після таких «непевностей» тема продовжується у більш відважній манері та закінчується менуетом.
Виконавцям вдалося дуже точно передати образний зміст, штрихи, характер кожної теми, а особливо трепетно і з особистісним ставленням у них прозвучав менует. Третя частина розпочинається досить відважно та героїчно, немов своєрідний контраст до попередньої частини. Спершу відчувається емоційне напруження, яке передається частими змінами гармоній і численними кульмінаціями. На зміну такому поривчастому початку приходить лірична лінія, котра поступово набирає обертів і підводить до кульмінації у партії фортепіано, зрештою зростаючи до загального піку динаміки в обох інструментів.
Але і це ще не край, – наприкінці твору застосовується стрето, прискорення темпу, що створює ще бурхливішу атмосферу. Цій частині особливо притаманні раптові зміни настроїв, ладу, динамічні перепади.
Хочеться відзначити прекрасне туше й тембровість звучання в обох музикантів. Вони яскраво показали свої уміння під час виконання сонати, адже це – одні з основних складових елементів майстерності, що застосовуються для передачі характеру твору. Артисти зуміли віднайти такі способи звуковідтворення на своїх інструментах, які не лише гармонійно взаємодіють, але й вражають багатством звукової палітри.
Публіка справді немов застигла у вічності під час цього музичного «споглядання». Лише звуки повітряної тривоги на останніх нотах Брамса повернули слухачів до реальності.
Марта БОЙКО
