00-ruah

II Всеукраїнська учнівська конференція «ARS LONGA», що відбулася 29-31 травня в рамках культурно-освітнього проєкту CRESCENDO ART FORUM-2021, репрезентувала масштабний вислів мистецького дискурсу, а отже – грандіозний фінал навчального року для початкової мистецької освіти. Концепція конференції реалізувалася через упровадження до вихідного музичного спектру учнівських досліджень та комунікативних акцій образотворчої і театральної компоненти. Ідейна авторка та менеджерка проєкту Олена Садівнича інспірувала низку творчих новацій, скерованих на розширення трансляції мистецького мовлення. Це експонування дитячої художньої творчості у тематичній виставці «Косівський передзвін», залучення графічних ілюстраторів – творців оригінального репортажу конференції у жанрі коміксу, пленер «Музика природи». Показово, що серед запрошених хедлайнерів «ARS LONGA» з’явився один із найвідоміших художників світової театральної сцени – Юхим Руах.

Діалог із митцем відбувся у третій робочий день конференції й фактично створив культурну подію для усіх учасників заходу. Модерували зустріч із Юхимом Руахом учні початкових мистецьких закладів: Доліч Марія і Бажмаєва Євгенія (обидві – КДМШ №12) та Кісіль Олександр (КДМШ №3 імені Віктора Косенка). Враження учнів-модераторів відповідають рефлексіям дорослої аудиторії: Юхим Борисович захоплює і приголомшує через філософський склад мислення, високу мовленнєву культуру, інтелектуалізм висловлювань, вражаючий досвід викладацької роботи (Державний інститут театрального мистецтва, Театральний інститут імені Бориса Щукіна при Державному Академічному театрі імені Євгена Вахтангова, Школа-студія МХАТ) і художньо-декораційної практики театру (оформлення драматичних, оперних та балетних вистав на різних сценах світу) у поєднанні з напрочуд світлими, інтелігентними, гранично скромними особистісними рисами. Онлайн-діалог із Юхимом Руахом відтепер доступний у текстовій версії інтерв’ю.

– Юхиме Борисовичу, дякуємо за участь у нашій конференції. Скажіть, будь ласка, Вам із дитинства подобалося малювати? Хто виплекав у Вас любов до цієї справи? Ви народилися художником, чи, все ж таки, стали ним?

– Доброго дня, мої дорогі! Питання неймовірно складне. Коли кажуть, людина народилася художником – що мають на увазі? Що вона вже в дитячі роки творила шедеври? Ні. Усі ми починали з того, що розбирали літери, склади… Так само й у живописі. Я малюю з чотирьох років, але художником назвати себе зміг, напевне, років через сорок, коли чомусь навчився. Наскільки я серйозний, глибокий художник – не мені судити, це справа публіки. Звичайно, я щасливий, як і будь-яка людина, коли мої роботи подобаються. Але казати, що я художник із великої літери, не наважився би. Я – звичайний художник.

– А у чому полягає особливість професії театрального художника?

– На мою думку, театральний художник не повинен мати власний погляд на драматургію, на партитуру. Він має дивитися на все очима режисера. Наприклад, я працюю із різними режисерами над «Гамлетом» Шекспіра. Невже я маю кожному з них нав’язувати свій погляд? Ні, це виглядатиме смішно. Навпаки, мені цікава думка кожного режисера – як він бачить матеріал, котрий мені здається зрозумілим. Лише погляд режисера перевертає свідомість – як мою власну, так і свідомість публіки. Тому особливість роботи театрального художника полягає у втіленні інтуїції, мрії, ідеї режисера.

– Як Ви прийшли до професії театрального художника? З чого почалося Ваше захоплення театром? Це був драматичний чи музичний театр? Розкажіть про це детальніше.

– Це надзвичайно складне запитання і, водночас, дуже просте. Усе в цьому житті відбувається випадково. Я мріяв про реставрацію, але під час навчання зрозумів, що це абсолютно не моє. Я просто втік на театральний факультет, оскільки з театром уже був пов’язаний багато років у якості художника-декоратора і, навіть, режисера. Адже розпочинав я ще школярем і, як не дивно, це був музичний театр. Моя перша музична робота як художника – «Муха-Цокотуха». Співали діти, я робив для них костюми, декорації, це було і смішно, і наївно водночас. Згодом, потрапивши художником-декоратором у Музичний театр імені Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка, я закохався в цю справу по вуха! І ця любов не вичерпується, я дуже люблю музичний театр.

– Юхиме Борисовичу, скажіть, робота над якою постановкою запам’яталася Вам найбільше?

Сцена з “Анни Кареніної”

– Звичайно робота над «Анною Кареніною» у режисерській версії Євгена Лавренчука. Із Євгеном Вікторовичем ми знайомі давно, зробили багато проєктів, але один із найулюбленіших – «Анна Кареніна» і саме завдяки його погляду на можливості театру. Євген Лавренчук непересічний режисер, геніальний (я поясню, що маю на увазі, згодом), енциклопедично освічений. Я не знаю іншої такої людини, яка б настільки розумілася на музиці, літературі, поезії, живописі, звичайно ж, театрі. Усім відомий роман Льва Толстого «Анна Кареніна» Лавренчук побачив зовсім інакше. Він пізнав його як красу тексту. Це спектакль не про жінку, яка закохалася в офіцера, і не про XIX століття. Це вистава про мову великого письменника, вистава про текст, адже саме текст є головною дійовою особою спектаклю. Розповісти про це неможливо, це треба бачити. Моя мова слабка та немічна, щоб висловити всю велич цього проєкту!

Гадаю, у моєму житті навряд чи буде щось подібне, хоча праця із Лавренчуком – це щоразу відкривання світу наново. І саме тому він геніальний режисер. Адже геніальність – це уміння наново відкривати речі, які усім відомі та цілком очевидні. Але виявляється, що відкривши їх заново, ми бачимо все інакше і вже не можемо повернутися до себе тодішніх, якими були до цього знання. Воно повністю змінює наше мислення, наше сприйняття. І все це – завдяки режисеру. Ось що таке геній.

Також хочу згадати один із останніх наших спільних проєктів –«Травіату» Джузеппе Верді. Я не знаю театру, який би не поставив «Травіати». Усі театри світу ставлять цю оперу Верді. Але приходить Лавренчук – і стається диво, виникає щось зовсім нове. «Травіата» – це твір не про куртизанку, яка померла від сухот, не про жінку, якою просто скористалися, тому що світом правлять гроші, – ні! Це спектакль про найвеличнішу самотність душі, це вистава про те як душа, яка шукає кохання, раптом опиняється у пустелі, і ця пустеля жахлива. Не дай Боже нікому це відчути. Нехай кожного, кого ви любите, і хто любить вас, осяють кохання, краса, радість. Але те, що відбулося з героїнею Верді – це абсолютна самотність, руйнування ілюзій, кришталевих замків, які вона створила у своїй свідомості.

La Traviata

Я мрію, щоби партитуру вердіївської «Травіати» із ремарками і зауваженнями Євгена Лавренчука надрукували. Адже це дивовижний текст. У ньому немає «живого» місця: до кожної ноти знайдено пояснення. Режисер побачив смисл у використанні кожного інструмента, у звучанні буквально одного такту він розкрив історію! І в цьому сенсі я не знаю рівних Лавренчуку, він унікальний. Якщо нам пощастить і його партитуру надрукують – це буде школою для всіх майбутніх музичних режисерів.

– Розкажіть детальніше про роботу над постановкою «Травіати». Можливо, були моменти, які не вдалося реалізувати з якихось причин?

Я згадую той час як пору надзвичайного щастя. Увесь день Євген Лавренчук, тоді головний режисер Одеського оперного театру, був зайнятий. Він приходив опівночі, і ми до другої години ночі гуляли вулицями і розмовляли про Верді, його оперу. Найбільше щастя, яке може відчути художник – це довіра режисера. Адже Лавренчук довіряв мені свої замисли, свою інтуїцію.

Із Євгеном Лавренчуком

На практиці моя задача була досить складною, тому що Євген Вікторович, приміром, міг сказати: «Ось у мене у такому-то такті в другій дії звучить флейта, вона має такий-то сенс, і я хочу це побачити у сценографії». Він не хотів, щоб музика просто супроводжувала дію, він прагнув, аби саме вона була головною дією! Я розумію, що це принципова позиція такого великого режисера.

Зрозумійте, те, що ми вибудовуємо на сцені, те, що публіка називає декораціями, костюмами, – все це паралельна драматургія зорових образів, вона створює музиці певний стерео-об’єм, так би мовити, 3D. Тобто музика перестає сприйматися тільки музикою, вона плине через візуальні образи. Ця візуалізація музики, жесту, голосу – власне, і є задачею, яка була поставлена.

Але спочатку була концепція: усе, що відбуватиметься упродовж майже трьох годин музики – це лише останні секунди помираючої людини, перед очима якої розгортається все її життя. Тобто саме відчуття швидкоплинності буття становило концепцію постановки. Візуальне втілення цієї концепції розпочалося з перших звуків твору, зі вступу, в якому бринить ледь вловимий голос життя. Саме вступ – не бравурний, а ось такий, в упівголоса, sotto voce, – для режисера і був ключем. І цей ключ знайшовся на сцені: у темряві виникає фігура Віолетти, а поруч із нею – грамофон. Вона слухає стару платівку… Це дивовижно. Я безмежно вдячний Лавренчуку за це свято життя, адже що таке театральний художник? Це свято «возникновения».

– Юхиме Борисовичу, яким є Ваше ставлення до сучасного драматичного театру? Чи подобаються Вам сучасні тенденції його розвитку?

– Я не театрознавець, я просто художник. А Ваше запитання – до театрознавця: про тенденції театру, його тренди, розвиток… Я не можу взяти на себе такий тягар відповідальності. Звісно, у мене є власні уявлення про театр, але я б не наважився їх висвітлювати публічно.

Зрозумійте, мистецтво – доволі провокаційна площина. Шедеври спокушають доступністю, простотою, кожен думає, що теж так може. Усі експерименти, переважно, стосуються технологій. А форма від часів Античності не змінилася. Вона має п’ять частин: зав’язка і перший конфлікт, друга зав’язка і другий конфлікт, розвиток, кульмінація, фінал. Так само не змінилася і форма сонатного алегро. Інша річ, що форма стає більш компактною, стислою, або ж розгорнутою, триває у деяких постановках дві доби, – але це не змінює сутності форми, сутності драматургії. Змінюється лише її наповнення, мова. Я знаю режисерів, які люблять на сцені кіно замість декорацій. Але не можна поєднати життя, живу душу актора і кінозображення, для мене це нонсенс. Утім, для багатьох це вираз сучасного мистецтва. Я не наважуся твердити, добре це, чи погано. Я кажу тільки про власний смак.

– Які матеріали для створення декорацій Ви використовуєте у своїй роботі найчастіше?

– Щодо себе, наголошую, я – махровий традиціоналіст. Я за те, щоби театр залишався театром майже…XIX століття. Для мене це завжди чарівництво – коли з нічого, з клею, паперу, ганчір’я, буквально зі сміття виникає диво! Я знаю таких майстрів. В Одесі, наприклад, працює справжня чарівниця бутафор Ольга Ковальчук. Вона може з нічого створити все – як Господь Бог. Коли я зустрічаю таких людей, то відчуваю театр. Це щодо матеріалів.

Звичайно, не можна оминути літературу, міфологію, психологію. Але слід на цьому розумітися, адже окрім пошуків втілення образу, ми маємо усвідомлювати, як це побачать глядачі, як результати нашої праці виглядатимуть у театральному світлі. Адже театр, на відміну від кіно – це справжня, чиста гра. Якщо у кіно вас обманюють гіперреальністю, – камера підглядає за краплинами поту на обличчі героя, показує рваний край його сорочки, потертість на кріслі, бо кіно дуже детальне, уїдливе та документальне, – то у театрі це неможливо. У театрі звичайна паличка, водночас, і Святий Хрест, і меч Дюрандаль, і, навіть, живий персонаж, з яким можна спілкуватися!

Коли гасне світло і відкривається завіса, усі глядачі не залежно від того, хто вони, якого соціального статусу, віку завмирають: починається чародійство. У цьому сенсі театр безсмертний. Саме тому я називаю себе традиціоналістом, я цілком і повністю у театрі, який сьогодні називають застарілим і немодним. Дякую за запитання!

– Скажіть, прошу, як довго триває процес створення декорацій і скільки людей беруть у ньому участь?

– Щодо виготовлення декорацій – тут набувають сили інші закони. Театр, за усієї дивовижності, є виробництвом, це величезний, невидимий світові завод, де працює безліч фахівців. На все існує кошторис, тайм-менеджмент (строк, у який ми повинні здати декорації, костюми, бутафорію, аксесуари тощо). Попри це в останній тиждень перед спектаклем у театрі панує справжнє божевілля: усі хочуть побачити, як результати їхньої праці працюватимуть на сцені. Адже фонтан, який має виникнути на сцені, не повинен залити електромережу, а собака, якого проведуть по сцені, не повинен боятися публіки. Усе треба розрахувати, спланувати, випробувати. І така гонитва перед спектаклем притаманна усім театрам. Сподіваюся, я нікого цим не здивував.

– Юхиме Борисовичу, Ви не лише театральний художник. У Вас є картини, написані на початку 1990-х років, які, однак, Ви оприлюднили відносно нещодавно. Чому так сталося?

– Ще в юності я дав собі слово: не виконувати жодного замовлення. Я пишу лише свої сни, фантазії. Ті мої роботи, що були опубліковані, оприлюднив не я, це зробили мої друзі. Справа в тому, що я не розумію сенсу виставки: людина написала і виставила. Для чого вона писала? Це як освідчення у коханні. Невже ви захочете його публікувати?..

Я й зараз пишу, у моїй студії дуже багато робіт, але я не збираюся їх публікувати. Мені це здається зайвим. Приходьте до мене у студію, подивитесь, я буду щасливий.

– Розкажіть, у чому Ваше джерело творчого натхнення?

– Знаєте, натхнення не черпають звідкись, немає такого колодязя, хоча й кажуть про Кастальський ключ, або джерело Іппокрени. Насправді натхнення – певна властивість закоханості й захвату. Платон, великий давньогрецький філософ, називав натхнення священним безумством. Коли людина втрачає розум, звідки вона черпає своє божевілля? Ось я перевертаю ваше запитання, і ви розумієте, що відповіді на нього не існує.

– Яким є Ваше творче кредо?

– Найголовніше у цьому житті, чого я і вам бажаю – бути самими собою. Не мати імідж перед кимось, а бути собою. Так само у мистецтві, творчості. Бо першим, кого людина обмане – буде вона сама. У мистецтві не можна нічого доводити, у мистецтві слід просто бути.

– Юхиме Борисовичу, Ви справляєте враження людини-книги, невід’ємної від літератури. Які письменники надихають Вас, які твори любите читати?

– Як не дивно, натхнення приходить мені не від художньої літератури. Я нею просто милуюся. Мої улюблені письменники – Томас Манн, твір «Йосип та його брати», уся відома вам класична література, від певного часу поезія. Але натхнення приходить від літератури філософської. Я читаю моїх улюблених філософів, і це дійсно надихає, тому що вони дозволяють піднятися над самим собою. Адже звичайне життя, у якому я існую, не подарує мені тих думок, які я знаходжу у філософів. За ту мить, що я читав, я піднявся до рівня мислення філософа. Ви можете це уявити? Ось вам джерело натхнення!

Будь-який філософ передусім приголомшує. Наприклад мій улюблений філософ Ойген Розеншток-Хюссі говорить: «Коли проголошена істина, всі інші мають право на брехню». Чи не вражає? Або коли Жиль Делез каже, що висота інтелекту це здатність до найтоншого аналізу й уміння побачити усі деталі. І він же говорить, що висота інтелекту це здатність до узагальнення усіх деталей. Кожна думка, яку вам дарує філософ – це думка, яка робить вас кращими, вищими, розумнішими.

– Дозвольте поцікавитися, а які Ваші улюблені композитори?

– Йоганн Себастьян Бах. Звичайно, Доменіко Скарлатті, Вольфганг Амадей Моцарт і так далі. І Людвіг ван Бетховен, і Фридерік Шопен, і Дмитро Шостакович – улюблені композитори. Я не надто розбираюся в сучасній музиці. Хоча я й знайомий із композиторами сучасного шумового напрямку, начебто розумію їх музику, але відгуку серця на неї у мене немає. Мій відгук серця – на класичну музику.

– А оперні композитори?

– Я люблю оперних композиторів, яких навряд чи буду ставити, адже все залежить від режисера. Перш за все, Джузеппе Верді, і, звичайно ж, Джакомо Пуччині. А потім йдуть всі інші: Глюк, Страделла, Перголезі. Все ж найперше – Пуччині. Щоразу, коли я чую його оркестр – я щасливий!

– Юхиме Борисовичу, чи є твір, який Ви б хотіли поставити?

– Взагалі, окрім оперної музики я дуже люблю балет. Я мрію працювати як балетний художник. Але, на жаль, у балеті новації майже неможливі. Хоча така революція вірогідна. Те, що я хочу поставити, має мене здивувати. Тому я чекаю від режисера щось таке, що навіть наснитися мені не могло. І тоді настане щастя, бо я відкрию для себе новий світ.

– Що Ви порадите молоді, яка мріє про професію театрального художника?

– Моя порада банальна: художник має бути художником. Тобто він повинен вміти свої мрії, сни, фантазії намалювати. Все інше – справа професії. Нині художник – трішки інженер, він має розумітися на металоконструкціях, знати опір матеріалів та інші театральні технології. Театральний художник, як і будь-який митець, навчається все життя. Адже кожен новий проєкт примушує дивитися на все по-новому, вчитися заново.

– Дякуємо Вам, Юхиме Борисовичу за спілкування!

– Дякую модераторам за їх питання, повагу й увагу. Для мене це велика радість. Бажаю усім вам тільки одного – любові. А все інше додасться!

 Матеріал підготувала Олександра ВИСТАВКІНА