…Завжди трепетна і якось по-особливому щемлива зустріч із цією музикою. Навіть якщо не знати, що всі ноти композитора були спалені, що то – воскресла з вогню творчість, автор якої зазнав чи не першим з українських композиторів світового розголосу і слави
33 роки він очолював Вищий музичний інститут імені Миколи Лисенка, згодом був ректором Львівської консерваторії, а потім на довгих десять літ став політичним зеком у мордовських концтаборах, розділяючи гірку долю таких самих «ворогів народу» – співв’язнів Митрополита Йосифа Сліпого, блаженного Степана Чарнецького, журналіста Петра Сагайдачного, американсько-українського поета Володимира Ковалика, художника С. Конаржа-Конаржевича, композитора Бориса Кудрика, який там, за колючим дротом і загинув, а його нотні фоліанти, резиґнуючи з власних скромних пожитків, Барвінський врятував і привіз до Львова після відбуття «строку»…
Був зятем видатного фізика Івана Пулюя: винайдені ним промені під іменем рентгенівських врятували мільйони людських життів, а перший світляний знимок був зроблений з руки найстаршої доньки Наталки – піаністки, майбутньої дружини композитора, якому належать теж щонайменше два світових винаходи: варіабельні прогресуючі метроритмічні швидкості й звукова пляма – кластер. Твори Барвінського друкувалися в найпотужніших виданнях Європи і навіть Японії, звучали в концертах, радіо- і телепередачах сотень країн, а його «Колискову» у виконанні живого оркестру Республіканської української капели під орудою Олександра Кошиця приймали по всьому світу «як найбільше осягнене коли-небудь людиною чудо». Не дивно, що після почутого Джордж Гершвін переосмислив її у власну колискову з опери «Поргі і Бесс» – «Summertime», котра стала одним із найяскравіших світових джазових стандартів…
Ще в часи навчання Барвінського у Празі в учня Антоніна Дворжака Вітезслава Новака його музика підкорювала слухачів. Він був одним із визнаних віртуозів-піаністів, із великим успіхом концертував у найкращих залах, входив до елітарних музичних кіл, акомпанував видатним співакам – чеській Крушельницькій Емі Дестіновій, належав до празької групи нової пластики Еміля Жака-Далькроза, з яким заприязнився. Ходив у вишиванці й ніколи не цурався свого народу та так любив і шанував рідну культуру й пісню, що найзнаменитіша чеська капела «Ґлагол» (аналог нашої «ДУМКИ») на чолі з Ярославом Кржичкою улаштувала з ініціативи студента-третьокурсника Барвінського грандіозний вечір української пісні… Іменитий, у зрілому віці професор Ягеллонського університету, поет Богдан Лепкий писав вірші під впливом творів зовсім молодого композитора, викликаючи його з Праги чи Львова до Кракова, щоб послухати музику юнака «для натхнення».
Василь Барвінський зростав і плекався у виквітному довкіллі українських інтеліґентів найвищої проби: в домі його батька (міністра релігії і освіти ЗУНР) Олександра Барвінського гостювали Митрополит Андрей Шептицький (який мав спеціальний фотель, що донині зберігся), Леся Українка, Климент Квітка, Богдан Лепкий, Михайло Коцюбинський, Олекса Новаківський (із яким кумували й хрестили дітей). Микола Лисенко мав два великих музичних хрещеника – Кароля Шимановського і Василя Барвінського, бо коли почув гру і композиторські проби останнього, то, наперекір батьківським планам, благословив юного Василя на тернисту й усіяну квітами музичну дорогу…
Навіть якщо цього всього не знати… Хоч дуже варто усвідомлювати, що він залишив у спадок незчислиму кількість добрих діянь у педагогіці й освіті, літературно-музичній критиці й музикознавчій науці, громадсько-культурних здвигах і змаганнях національної ваги. Та найголовніше – музичні твори. Вони мало не зникли, але, за словами докторки Стефанії Павлишин, «Божа справедливість межує із чудом».
Саме ця видатна українська вчена при повній забороні імені та музики композитора, всупереч тодішній владі почала відроджувати його затерте ім’я, повертати музику. І парадоксально, що перша згадка про Барвінського після репресій прозвучала у журналі «Совєтская музика» в Москві невеликою статтею Стефанії Павлишин.
Надії на відновлення творів було дуже мало (ще й досі не всі твори знайшлися), проте, немов лелеки, зліталися нотні листки з усього світу, а серед них були і солоспіви, які Павлишин упорядкувала та зініціювала видання цих перлин української вокальної музики. Постання, наче Фенікса з попелу, навіть безнадійно втрачених композицій (як це сталося з Фортепіанним концертом, котрий знайшовся через 30 років у далекій Аргентині точно в день смерті композитора) доводило – шедеври неможливо спалити!
Тому зустріч із цією музикою, сповненою особливих флюїдів і якоїсь непереборної сердечності, тепла, заразом – сили і мужності, а ще – надзвичайно шляхетної інтелігентності, вишуканості – пробуджує дуже глибокі й незабутні відчуття, залучаючи до своєї аури багатьох людей. Її винятковість – у ґравітації, адже Барвінського хочеться слухати ще і ще, а хто вміє грати чи співати, – пірнати й купатися в променях цього неймовірного звукового океану. Так, саме безмежного океану, бо на зустрічі, про яку йтиметься далі, камерна вокальна лірика Василя Барвінського прозвучала у зовсім незвичному амплуа.
Дванадцять солоспівів композитора були аранжовані львівською композиторкою Богданою Фроляк для голосу і симфонічного оркестру, що надало цим композиціям особливої глибини, відкрило нові грані, по-новому представило добре відомі в музичному світі твори. Безумовно, ідея оркестрування своїх вокальних поем, – а саме так можна трактувати не одну його мистецьку пісню, – належала самому Барвінському. Вторуючи Ріхарду Штраусу, який першим запропонував жанр сольної пісні у супроводі симфонічного оркестру, Барвінський має оригінальні крупномасштабні вокально-симфонічні прочитання таких монументальних полотен, як «Псалом Давида» на слова Пантелеймона Куліша (до речі – близького товариша батька композитора – Олександра Барвінського), трагічного «Місяцю-князю» («Ноктюрн») та апофеотичного «Сонету» («Ода до Пісні») на знамениті тексти Івана Франка, які свого часу звучали в різних концертах в Україні та за кордоном.
До сольних вокально-оркестрових полотен належить і поема «Його портрет» на вірші Максима Рильського з яскравими шевченківськими знаками, інтерпретована радянською владою як портрет вождя світового пролетаріату (?!), хоча Барвінський відстоював думку, що це портрет Шевченка. Аранжування для різних типів оркестрів (камерного, струнного, симфонічного) ініціювали свого часу Антін Рудницький, згодом – Ярема Якуб’як, Мирослав Скорик та інші. Однак Богдана Фроляк запропонувала таке оригінальне оркестрове прочитання романсів Барвінського, що цей своєрідний цикл є, радше, ретроспективним поглядом чи навіть діалогом із перлами української вокальної камералістики. Обираючи власний «камертон» щодо музичної інтерпретації (очевидно, при достатньо дискретному ставленні до вокальної і фортепіанної партій), авторка вийшла на високий щабель індивідуального прочитання, що обумовило появу мистецького артефакту під назвою «12 солоспівів або вокальних поем» Барвінського–Фроляк на кшталт глибоких авторських транскрипцій, як Бах–Зілоті, Паганіні–Ліст, Бізе–Щедрін.
По-справжньому вишуканий оркестр тембрально ґравітував до сецесійної доби, з якою безумовно асоціюється левина частка доробку композитора і в стильовому, і в життєвому аспектах. Іноді складалося враження, що ми перенеслися на початок ХХ століття, рефлексуючи до далеких і в нашій уяві – благородних часів. Ведений одним із найіменитіших світових диригентів сучасності, американцем українського походження Теодором Кухаром (в Україні відомий як Кучар), оркестр звучав напрочуд колоритно, вистроєно і повнозвучно, загалом – у лагідно-ностальгійному ключі, подекуди нагадуючи малерівське письмо, в більшій мірі викликаючи оркестрові візії композиторів чеської школи Вітезслава Новака чи Йозефа Сука, а також Сергія Рахманінова, Ейтора Вілли-Лобоса чи Семюеля Барбера.
Досвідчений Маестро з великою проникливістю вибудував цю романсово-симфонічну епопею. І нічого дивного, адже, народжений за океаном, Теодор Кухар походить із родини видатного українського скрипаля та композитора Романа Придаткевича – палкого прихильника творчості Василя Барвінського, інтерпретатора його скрипкових композицій. Отож із дитинства Теодор Кухар був наслуханий захопливих і водночас драматичних оповідей про спільне перебування обидвох митців у Празі, де Барвінський студіював у Вітезслава Новака, а Придаткевич – у Отакара Шевчика, а також про трагічну долю композитора та його творів у підсовєтській Україні. Тому з особливим пієтетом узявся за реалізацію проєкту, виказавши високою майстерністю і колосальним досвідом велику шану цій прекрасній музиці.
Та головним мірилом акції усе ж був голос. Багатозначне розуміння цього слова, а у творчій інтенції відомої львівської мисткині Наталії Половинки два поняття – Слово і Голос – зливаються у єдиному симбіозі, підкреслюючи їхню етимологічну нерозривну сутність, не випадково таку назву має вокально-акторська творча майстерня Наталії Половинки. Актриса й співачка стала ініціатором чергового звернення до Барвінського, адже закоханість у його музику прийшла в її життя раз і назавжди. І мисткиню не зупинило те, що солоспіви Василя Барвінського писані для потужних академічних голосів (ймовірно тому ми так рідко зустрічаємо їх у програмах вокалістів).
Найдостойніші та найславетніші зірки – Михайло Голинський, Михайло Маслюк-Мартіні, Мирослав Скала-Старицький, Модест Менцинський, Василь Тисяк, Орест Руснак, Павло Плішка, Теодор Терен-Юськів, Йосип Гошуляк, Павло Гунька (який здійснив антологічний запис усіх мистецьких пісень Василя Барвінського, учасниками якого стали виконавці різних країн) – солісти найпотужніших світових сцен, а також – видатні співачки Ема Дестінова, Ганна Крушельницька, Марія Сокіл, Євгенія Зарицька, Шарлотта Ордассі-Баранська, Іра Маланюк, Катерина Таранова, Ія Мацюк, Іванка Мигаль, Ева Столярчук-Бімс, Лілея Волянська – несли вокальну славу композитора за межами України. Після довгих років замовчування відроджували вокальну творчість на Батьківщині Марія Байко, Володимир Ігнатенко, Ігор Кушплер, Валерій Буймістер, Наталія Дацко, Ольга Пасічник, Наталія Романюк, Олег Лихач, Павло Толстой, Лілія Коструба, Василь Дудар, Олександра Ленишин, Наталія Дитюк, передаючи естафету молодшим поколінням.
Отож, Наталія Половинка, володіючи унікальним голосом, виплеканим в органічному сплаві автентичного традиційного співу з характерним народно-церковним елементом на основі мелодекламаційної (наспівно-речитативної, промовистої) манери драматично-акторського виконання та естрадної авторської пісні, в якому вчуваються то тремтливі нотки Едіт Піаф, то піднесений драматизм Олександра Вертинського, то експресія Марлен Дітріх, вирішила асимілювати ці композиції у зовсім новому й незвичному амплуа. Мало того – єднаючи в одне ціле транспоновані чоловічі (басові, баритонові, тенорові) та жіночі (колоратура, драматичне сопрано) партії (таку «вільність» дозволила собі свого часу лише неперевершене українське мецо – Іра Маланюк, виконуючи драматичний монолог «Ой поля ви, поля» у Австрії, Франції, Німеччині, Англії, у найпрестижніших залах Європи), що було дуже нелегким завданням і для аранжувальниці, виконавиця спромоглася донести головні, меседжі композитора.
Для такого варіанту подачі солоспівів Василя Барвінського було обрано спеціальне рішення – спів із мікрофоном у супроводі симфонічного оркестру. Ця практика існує віддавна і в академічній музиці (пов’язана головно зі специфікою концертів у дуже великих приміщеннях чи на стадіонах із метою ощадності голосів), не кажучи про естраду, для якої мікрофон став невід’ємним атрибутом. Що ж, такий мікстовий вихід Барвінського з суто академічної камерно-вокальної класичної сфери має всі підстави, адже бажання популяризувати і наблизити твори композитора до ширшої публіки, відродити так популярний на зорі ХХ століття мелодекламаційний стиль ужиткового, домашньо-камерного співу, заслуговує на увагу. Хоча такий тип вокального виконання дещо контрастував із потужним оркестровим акомпанементом, та постмодерні виклики «поєднання непоєднуваного» (які так перегукуються з сецесійною химерністю), власне завдяки мікрофону, були цілком спростовані, а публіка змогла насолодитися водночас і надзвичайно тонкою, пронизливо глибокою артистичною інтерпретацією Наталії Половинки й відчути барвистість, багатство симфонічного звучання.
Моновиставу було побудовано в досить специфічний спосіб: це Франковий «Місяцю-князю», після якого прозвучав диптих експресіоністично-символістичних полотен із чеського періоду на слова Богдана Лепкого «Нудьга» і «В лісі»; а тоді возсіяв гімнічний «Сонет» на вірші Івана Франка, за яким глибоким контрастом врізалися два патріотично-драматичні монологи «Псалом Давида» на слова Пантелеймона Куліша і «Ой поля ви, поля» на тексти Олександра Кониського. Несподівано виринула лірична, в народному дусі «Ой сумна, сумна, темна ніченька», опісля якої зазвучав такий улюблений українськими авторами гайнівський «У мене був коханий рідний край» (у перекладі Агатангела Кримського), який змінився жагучим романсом «Щаслива будь» на слова Богдана Лепкого. Дві полярні колискові – зоряно-ясна «Колисанка» (слова Григорія Чупринки) та велика розгорнена драматична сцена з шевченківською трагедійністю і розмахом «Ой люлі, люлі, моя дитино» – фіналювали у цій композиції, кодою якої став один із небагатьох в українській музиці містичний романс-поема на переспіваний Василем Масловим-Стокізом біблійний текст «Пісня пісень». Загалом видається, що автори не ставили собі за завдання виробити якусь драматургічно-наскрізну композиційну лінію чи дотриматися хронологічного порядку написання творів, пропонуючи дану підбірку, радше, як колаж, калейдоскоп, вільну конструкцію.
Режисерсько-постановочне рішення Сергія Ковалевича, «який, власне, завдяки роботі з мовленим через спів словом, допомагав відкрити те інтимне, особисте, що є таємним і водночас центральним у музиці Барвінського, а режисер Валерій Більченко (Німеччина) делікатно вирішив простір так, щоб світилася сама Музика», – на думку Наталії Половинки. Концепція вистави, вочевидь, була продиктована першим номером – «Ноктюрном».
Сама обстановка сцени – загашене світло, дворівнева розсадка оркестру; духові на сцені, а струнні – під сценою, безпосередньо в глядацькому залі, поміж якими, на п’єдесталі, в епіцентрі дійства, освітлена лілійовими відтінками, наче місячним сяйвом, височіла постать співачки. Вона притягувала до себе всю увагу, адже була чи не єдиною світловою плямою у практичній темряві (за винятком глухих світлячків на пультах оркестрантів).
Відсвічувала ще й дивовижно гарна, стилізована в сецесійному дусі чорна сукня (художник – Петро Нестеренко-Ланько), крізь гіпюрові узори якої проміння вигравало таємничими відблисками (художник зі світла – Богдан Дворник). Екран задника в дуже приглушених тонах вихоплював то обличчя музикантів, то солістки, диригента чи елементів залу в хаотичному порядку, вірніше, у якомусь непередбачуваному плині, неначе вільному потоці свідомості.
Відчуття великого льоху (свого часу такий прийом густої темряви був застосований співачкою на шевченківському вечорі в оперному театрі), ба більше – глибокої, майже безпросвітної ночі надавало дійству загадкової фантасмагоричності, експресіоністичного нерва, сецесійної екзальтованості й навіть дещо містичної сублімації. Заколисуючий тонкий голос співачки, немов місячним променем виводив усе нові та нові картини химерних людських думок, адже не випадково автори почали моновиставу романсом із циклу «Нічні думи» Івана Франка «Місяцю-князю», неначе буквально передаючи слова: «Із небозвідної стежки погідної важко глядіть тобі в море бездонне, в людськості бідної горе безсонне…»
Філософський концептуалізм моновистави ґравітував, безперечно, до сучасної людини, проблематики, виводячи, проте, насущність у метафізичні сфери, рефлексійне споглядання (хоча яке ж вчулене, сердечне, пережите!). При тім не бракувало і глибоких драматичних емоцій, однак не крикливих, екстравертивних, радше, сутнісно вглиблених у непізнані екзистенційні площини, які у кожного виконавця і слухача мають власну вимірність.
Можливо, працюючи над даною композицією на замовлення Наталії Половинки, яку було прем’єровано у Львівській опері минулого 2019 року, Богдана Фроляк (а співпраця двох мисткинь є тривалою) виходила насамперед зі світоглядних констант особистості співачки, яка, захоплена українською архаїкою широкого спектру, тяжіє в музичних уподобаннях до медитативності Валентина Сильвестрова, абстрагованої метафізичності Леоніда Грабовського, шляхетної кордоцентричної лірики Василя Барвінського, ретроспективної рефлексійності Богдани Фроляк, виявляючи завжди і в усьому глибоку філософську змістовність.
«Задум вистави – це одинока розмова Художника, людини з великим світом. Звідси – тихий голос (цю відвагу надали мені “Тихі Пісні” Сильвестрова) і оркестр як світ-океан життя», – констатувала співачка. Ймовірно тому Богдана Фроляк у прочитанні Василя Барвінського втілила не так «оркестрову копію фортепіанного оригіналу”, як запропонувала цікаву авторську симфонічну моновиставу для оркестру й голосу Наталії Половинки, яка вела діалоги з музикою композитора, минулим і сучасним, із собою, людьми і Богом…
Не меншим героєм події був і оркестр Львівської філармонії – чудові музиканти, переважно вихованці львівської школи, власне, школи Барвінського, настільки природно й безпосередньо виконували цю музику. Зрештою адептом львівської школи і було створене це напрочуд гармонійне та шляхетне оркестрування – лауреаткою Національної премії імені Тараса Шевченка, відомою композиторкою Богданою Фроляк. Виняткова злагодженість вертикалі, тонкі переходи і баланси між групами та солюючими інструментами виказували руку майстрів. Вражали чудові густі струнні, які фантастично вокалізували поліфонічні плетива замалим чи не хорового голосоведення, беззастережно співного за суттю, такі ж тембрально багаті й розмаїті та дивовижно дискретні в хоральних поєднаннях духові, хвилеподібні розливи арфи й тремолювання литавр, які рокотали, відтворюючи винятково тонкі динамічні градації.
Богдана Фроляк надала оркеструванню щедрої імпресіоністичної барви, чималого драматичного виразу, звукописних, достоту малярських розсипів світлотіней і звукозображальних деталей tonmalerei. Відзначу чудове соло на скрипці у фінальній «Пісні пісень» Миколи Гав’юка, спрограмоване самим Барвінським, адже солоспів написаний для голосу, скрипки і фортепіано, яке тепер виблискувало щебетанням флейт, променями арфових арпеджій, витончених divisi струнних і духових. Так і хотілося у фіналі, щоби вранішні промені врешті осяяли нічний світ, як це відбувається, коли «світло тихе…». Та найважливіше, аби ці промені, на які так чекав молоденький Соломон, співаючи вдячну передсвітанкову пісню Богові, засвітилися в душі.
І виконавці осягнули той рівень катарсису, слухаючи щедрі та щирі оплески вдячних слухачів. Маститий Маестро Теодор Кухар укотре продемонстрував високий рівень музиканта-художника, філософа, лірика, утримавши в цілості насправді дуже нелегку та енергетично складну композицію, зіткавши найтонші грані психологічних перебігів та екзистенційних глибин, творячи чудове і розкішне звукове море, на хвилях якого так еліміновано вигравали вокальні партії.
Саме так – вокальні партії, бо та галерея образів-персонажів, яку заекспонувала Наталія Половинка у майже романсовій моноопері, то був театр одного актора. У ньому зійшлися і чорні фатальні думи, і страхи безвиході, і розпач покинутої душі, і народний гнів, і преясна колискова, і велика драма прощання покритки з дитям, і гімн любові – неймовірний художній акт дуже потужного артистичного дару і таланту. Що ж, досвідчена співачка, актриса театру і кіно, режисерка, педагогиня, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка, заслужена артистка України Наталія Половинка здійснила надзвичайний мистецький прорив, у тому числі й у справі повернення Барвінського.
Цілком справедливо зазначила велика подвижниця популяризації творчості композитора, його віддана учениця професорка Наталія Кашкадамова у нещодавній статті в інтернет-журналі «Музика» про дещо гіперболізоване відчуття втрати Барвінського, яке мало б уже перерости по стількох роках копіткої праці сотень музикантів різних націй у стійке усвідомлення його повнокровного існування, радше – утвердження в музичному просторі України. Бо у великому світі, куди доля понесла його музику разом з українцями, він завжди жив і звучав: на тисячних стадіонах під час концертів Республіканської капели Олександра Кошиця, у світових турах піаністів Любки Колесси, Дарії Гординської-Каранович, Романа Савицького, в Україні – у концертах Марії Крушельницької, Романа Криштальського.
Перші закордонні гастролі у Канаді великий Іван Козловський почав зі знаменитої колядки «Що то за Предиво» Василя Барвінського, яку виконав у супроводі оркестру і велетенського зведеного хору США і Канади. У Білому Домі по радіо США звучали солоспіви композитора, а також чи не на всіх великих оперних сценах – Гранд-опера, Ковент Гарден, Метрополітен, Колонн, Моцартеум тощо… Існують записи Модеста Менцинського, Іри Маланюк, Павла Плішки, Йосипа Гошуляка, Лілії Волянської, Ольги Пасічник, Павла Гуньки, Христини Соловій, нещодавно випущено диск Наталії Дитюк – Мирослава Драгана.
Слід погодитися, що в Галичині сучасні вокалісти й музичний загал добре знайомі з творчістю Барвінського. Але чи так є по всій Україні? Тут можна розгорнути дискусію. Хоча, на мою думку, проєкт, здійснений Львівською філармонією у важких умовах карантину, має значно ширшу візію, а саме – через інтернет-ресурси, оскільки було здійснено відеозапис акції, увійти з цією оригінальною композицією у сучасний медіапростір, де для когось це буде нагода оцінити інноваційне прочитання, для когось – уперше відкрити ім’я і творчість великого галичанина, а сумарно – вкотре висвітлити ці, огорнені присмаком втрати, нотні листки.
Україна – це кожен із нас. То ж чи гідно і належно ми плекаємо прекрасну музику Василя Барвінського, перед якою, за словами Теодора Терена-Юськіва, ми ще так довго будемо в боргу? Риторичне запитання, котре можна поставити в значно ширших, гносеологічних вимірах. Адже навіть якщо нічого не знати, то музика, наділена такою могутньою силою, – здатна, навіть поза нашою волею і свідомістю, у такій своєрідній формі вокально-симфонічних імпровізацій на теми солоспівів композитора відкривати людину в собі. І за це – велика вдячність тим, хто зважився у такий непростий час і в такий спосіб простягнути руку допомоги й підтримки нашим душам і серцям.
Лілія НАЗАР-ШЕВЧУК
