Поставити українську оперу на міжнародній сцені – завдання амбітне. Але для Ірини Шестеренко це вже не виклик, а послідовна місія. Піаністка, дослідниця, кураторка мистецьких проєктів, вона стала однією з ключових фігур у популяризації масштабної та різножанрової творчості Віталія Кирейка. Саме завдяки її ініціативам і наполегливості спадщина цього композитора сьогодні отримує нове життя, зокрема й за кордоном
Оперу Віталія Кирейка «У неділю рано…» – твір на 4 дії написано 1965 року на лібрето Миколи Зоценка за однойменною повістю Ольги Кобилянської. Прем’єра відбулася на сцені Львівської опери 1966-го, у 2014-му поставлено в Оперній студії Національної музичної академії України під супровід фортепіано (режисерка – Лада Шиленко).
І от 17 березня 2026 року в Будапешті у рамках фестивалю Jelen/Lét також пройшла прем’єра – ще один доказ того, що українська музика здатна звучати гучно й переконливо у світовому контексті. Про роботу над постановкою, закулісся міжнародної співпраці та виклики на шляху творчої команди говоримо із професоркою Національної музичної академії України Іриною Шестеренко.
– Для початку розкажіть, будь ласка, про Jelen/lét Fesztivál у Будапешті. Яка його ідея, концепція, історія?
– Щорічний фестиваль започатковано близько десяти років тому. Він охоплює різні жанри: драматичні, циркові, музичні вистави… Цікаво, що це, насамперед, театральний форум національних меншин, які населяють Угорщину: румуни, словаки, серби, хорвати, німці, роми… Українська діаспора давно існувала в Угорщині. Але Україна вперше взяла участь у цьому фестивалі лише 2024 року з оперою «Лісова пісня» Віталія Кирейка, яка так само, як і «У неділю рано…», була поставлена на сцені Українського національного театру в Будапешті.
– Чи представляв Україну хтось іще на цьому фестивалі?
– Більше ніхто і ніколи з України, крім нас, не брав участі. Ми були єдині на цьому фестивалі з постановками під режисурою Лади Шиленко. Між іншим, для усіх присутніх на фестивалі це був шок! Вони не передбачали, що рівень української опери набагато вищий, ніж решти презентованих вистав.
– Хто цього разу ініціював постановку опери саме Віталія Кирейка в рамках фестивалю? І на якому етапі вас запросили до проєкту? Адже зрозуміло, що в питанні дослідження й виконання музики цього композитора ви є головним експертом.
– Лада Шиленко давно хотіла здійснити цю постановку, а ініціатором стала Олександра Корманьош, засновниця й художня керівниця Українського національного театру в Угорщині. Вона знайшла кошти на декорації, костюми, перевезення, наші квитки, перебування в Будапешті багатьох солістів… Без цього постановка була би просто неможлива.
Як виконавиця творів Віталія Кирейка, я, як ніхто, знаю його музику, розумію зміст кожного образу, відчуваю тембри оркестру. Мені навіть можна не дивитися в партитуру: я одразу скажу, де який інструмент грає. Запросивши мене, почали шукати солістів. Головні героїні (Дар’я Литовченко і Ольга Дорощук) були виконавицями цієї опери ще у київській постановці 2014 року.
– Віталій Кирейко – автор п’яти опер. Чому вибрали саме «У неділю рано…»?
– Це друга за написанням опера після «Лісової пісні» й продовжує попередницю у музичному плані. Окрім того, вона досконаліша за формою і драматизмом. Єдине що: порушені Лесею Українкою та розвинені Віталієм Кирейком філософські проблеми – загальнолюдські, тому я вважаю значення «Лісової пісні» вагомішим в історії національної опери. Сюжет Ольги Кобилянської, покладений в основу «У неділю рано…», так скажемо, більшою мірою «українсько-угорський». Ще цікавіша опера «Бояриня», але для неї потрібен великий хор і оркестр, вона – найскладніша для постановки.
– Тобто ваша команда пішла за хронологією створення опер Віталія Кирейка, у якій простежується і літературна лінія, що об’єднує найяскравіші жіночі постаті українського письменства: спочатку то була драма-феєрія Лесі Українки, тепер – повість Ольги Кобилянської. Відомо, що основу сюжету «У неділю рано зілля копала» авторка запозичила з відомої української народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», створення якої приписують поетесі та співачці Марусі Чурай. Чи не могли б ви коротко описати події опери для читачів?
– Композитор разом із лібретистом Миколою Зоценком скоротив твір Ольги Кобилянської, зберігши основні сюжетні лінії, фольклорний колорит і глибину образів. В опері поєднано дві трагічні історії: долю циганки Маври, яку чоловік карає за зраду, та її сина Гриця, вихованого в родині заможних гуцулів. Хлопець опиняється в центрі любовного трикутника, кохаючи водночас двох дівчат.
Гриць збирається одружитися з Насткою і тим самим зраджує Тетяні, яка його дуже любила і вірила його обіцянці: «як сніг упаде – будеш в хаті моїй». Дівчина не витримує цієї звістки – одержима бажанням причарувати хлопця, вона дає йому зілля, від якого парубок помирає прямо на весіллі під час танцю. Так, усі персонажі переживають свої трагедії: Мавра втрачає сина, Настка – нареченого, Тетяна – коханого.
Фінал опери відкритий: наприкінці звучить просвітлена тема як чудо вічно живого кохання. Композитор ніби виправдовує Тетяну, котра показана дуже глибоко в психологічному плані…
– Розкажіть про основні масові сцени опери.
– Уже на початку твору – хор циган. Потім є сцена на Івана Купала в третій дії, весілля – в останній. Усі вони побудовані як великі епізоди з танцями та сценічним дійством, де поєднуються солісти, хор, міманс і створюється цілісна театральна картина.
– Як утілено фольклорну складову в музиці опери «У неділю рано…»?
– Там дуже відчувається українське, угорське і румунське коріння. Зокрема, містяться інтонації українських народних пісень, використовуються ладові особливості гуцульського фольклору… Масові сцени – Івана Купала, весілля – побудовані як народні обряди. У картинах із циганами звучать чардаш та угорські ритми, а в танцях – навіть румунські інтонації. Головний герой, циган Андронаті, батько Маври, грає на скрипці дойну. Тобто фольклор не «вставний», він пронизує всю музичну тканину опери.
– Які ще особливості музичної мови цього твору Віталія Кирейка ви вважаєте важливими? Чи складна вона з виконавської точки зору?
– Найважливіше в опері, як і у творчості Кирейка загалом, – мелодичність матеріалу, а також різнобарвність гармонічного колориту. Крім того, яскраве оркестрування, політембровість, розгалуженість фактури, поліфонічність викладення особливо складні для виконання. Вокальна партія не дублюється в оркестрі, а якщо це лейтмотив, то тема може звучати як імітація або інше пластове нашаровання. Ансамблі дуже складні, і кожен персонаж має свою окреслену інтонаційну характеристику. Ну і, звичайно, наскрізна драматургія, яка розкриває кілька напрямків і драматургічних ліній.
– Сценічна реалізація опери – завдання об’ємне і багатовекторне. Особливо, коли це відбувається не в стаціонарному режимі та з обмеженою кількістю кадрів. У попередній постановці на ваші плечі ліг весь репетиційний процес, адже у «Лісовій пісні» ви замінили цілий оркестр! Які завдання як музичній керівниці (й не тільки) вам довелося виконувати в процесі підготовки та постановки опери «У неділю рано…»?
– Спершу, звичайно, шукали солістів-вокалістів. Музика Кирейка непроста: не всі впораються з інтонаційністю, складною вокальною лінією і мінливим метроритмом… Далі слід було записати партії для співаків разом із супроводом, надіслати аудіо хорових номерів, надати музичний матеріал балетмейстеру, бо ми займалися онлайн. Тобто я робила фортепіанні записи окремо для всіх солістів, хору і тих, хто танцює.
Наступна стадія – консультування. З киянами займалися тут, із рештою солістів зустрілися вже в Будапешті. Потім з’єднували ансамблі й хори, після того були репетиції з танцювальними номерами і, нарешті, генеральні прогони з усіма учасниками.
– Скільки часу було на такі колективні репетиції?
– Я приїхала за дев’ять днів до прем’єри, ми поступово займалися спочатку з кожним окремо, а разом – десь за тиждень. Перші репетиції тривали до десяти годин на день.
– Уточнимо, що все відбувалось під ваш фортепіанний супровід, як і на самій виставі.
– Так, і ще була партія скрипки соло, яку майстерно виконав Роман Осечинський. Він закінчив Львівську консерваторію і вже багато років живе в Будапешті й працює у кількох оркестрах. Це – один із найкращих виконавців.
– Тобто ви знову відмовились від оркестру?
– Не відмовились – просто не було можливості його залучити. Це дуже дорого. Справа в тому, що оркестр коштує більше, ніж уся постановка. Мені пропонували зробити камерний склад оркестру із фортепіано. Я відмовилась. Потрібен був або весь оркестр, причому великий симфонічний, або ліпше додати до тембру рояля красу соло скрипки, яке прописано в партитурі. Камерний оркестр – не той варіант. Краще хороший концертмейстер, ніж поганий оркестр (сміється).
– Як ви оцінюєте режисерську концепцію Лади Шиленко?
– Вона дуже успішна! Крім того, Лада проходила стажування у США, була сценографкою оперних вистав у Франції та інших країнах Європи. Вона не тільки режисерка, а й дослідниця та популяризаторка опер Віталія Кирейка, її кандидатська дисертація присвячена саме його оперній творчості у сценічних втіленнях.
«У неділю рано…» в постановці Лади виглядала вельми цікаво: опера ніби отримала сучасне життя. Усі головні герої не просто виходили й співали арії чи дуети, – вони перебували в сценічному розвитку. Хор і персонажі мімансу підтримували їх або відсторонювались. Кожна сцена мала оригінальне світлове рішення: напівтемрява й атмосфера ночі – показ циганського табору й очікування народження дитини, найбільш яскраве світло – весілля. Також використовувалися різні варіанти для кожного персонажа. І, звичайно, відмічу костюми: ті, що не купили, Лада шила сама, робила віночки. Тобто вона – режисерка, сценографка, костюмерка, відповідальна за світло та інше. Так, як і я, – «все в одному»: диригентка, концертмейстерка, суфлерка…
– Тобто ви утворили потужний творчий тандем. Розкажіть про інших учасників колективу. Хто цього разу додався до вашої команди?
– Ми віднайшли, я вважаю, зірковий склад. Додались Ярослав Папайло (Гриць) із Львівської опери, Владислав Фоміних (Андронаті), соліст Київської опери, який зараз уже співає в Національній, Ксенія Ярова (Настка) та Вікторія Рудник (мати Тетяни) – угорка українського походження. Також долучився американський співак Джеймс Каран (циганський отаман Раду). Бела Дьордь Шілло, який у «Лісовій пісні» виконав три партії, тепер взяв участь як хормейстер, керуючи колективом угорських артистів «Новус». Розширився склад танцювального гурту «Було» (керівниця Анастасія Савенко).
Крім того, всі солісти – чудові актори. Яскраво вжилася в образ Ольга Дорощук (Мавра), а Дар’я Литовченко в ролі головної героїні Тетяни отримала відзнаку фестивалю за найкращу акторську гру.
– Які виконавські інтерпретації ролей найбільше вразили вас особисто?
– Найбільше – образ Тетяни. Дар’я Литовченко змогла передати різні стани героїні. Її персонаж майже весь час перебуває на сцені. Між іншим, друга назва опери – «Туркиня», це друге ім’я Тетяни. Віталій Кирейко бачив її як головну героїню.
Ще, звичайно, Андронаті. Він наймолодший, а грав найстаршого, однак настільки вжився у роль! Він немов старий дід у цьому капелюсі (сміється). І Гриць був чудовий: він зміг показати кохання до Тетяни і ніби як хороше, але більш спокійне ставлення до Настки, котра йому теж подобається.
А взагалі – всі молодці! Я вважаю, що опера пройшла на високому професійному рівні! Оплески лунали хвилин десять – всі були захоплені музикою і виконанням!
– Як під час підготовки вистави співпрацювали митці різних національностей?
– Чудово! Всі розуміли одне одного завдяки музиці. Хормейстер перекладав хористам угорською мовою, інші всі знали українську. Тільки з Джеймсом Караном розмовляли англійською.
– Робота з іноземними виконавцями вплинула на музичну інтерпретацію твору? Чи відкрилися нові сенси? Тим паче, у самій музичній мові опери вже закладено ідею багатонаціональності…
– Думаю, що так. Кожен артист щось вносив у свій неповторний образ, який уже з іншим не сплутаєш. Окрім того, всі – високі професіонали. Дуже приємно, що до мого приїзду солісти вивчили текст.
– Наскільки складно іноземним артистам було виконувати оперу українською мовою?
– Найбільші труднощі постали для хору. Їм підписали латинкою українські слова, однак, звичайно, відчувався акцент. Проте у Раду (партія Джеймса Карана) акценту зовсім не було, він звучав ніби українець.
– Чи можна вважати цю постановку формою культурної дипломатії? Які сенси вона транслює за межами України?
– Після вистави в інтерв’ю для телебачення я сказала, що творчість Віталія Кирейка, яка об’єднала різні фольклорні джерела, сьогодні наближає об’єднання українців з Європою. Це і є культурною дипломатією, коли українська музика звучить на європейській сцені, демонструючи найвищий професійний рівень. Ми зробили дуже вагомий крок у популяризації української музики за кордоном. Це досягнення не тільки нашої команди, а й всеукраїнське. На фестивалі ми показали своє обличчя і європейці побачили рівень української опери, музики, виконавців. Я думаю, що цю оперу слід показати і в нас.
– Як ви розцінюєте ситуацію, коли оперу українського композитора неможливо поставити в Україні й доводиться це робити за кордоном?
– З одного боку, то загартовує і відкриває нові перспективи, але водночас показує, як складно реалізовувати такі проєкти. Зокрема, творчість Віталія Кирейка ще не навчились сприймати належним чином, хоча він творив саме українську ідентичність. Його музика складна, вона потребує високого рівня виконавців, режисури і великих фінансів, тому її рідко або взагалі не виконують. Ми три роки подавали проєкт до Українського культурного фонду з постановкою «Лісової пісні», але не виграли жодного разу. Проте завдяки їм вдалось оцифрувати майже всю спадщину композитора.
– Отже, ми розібрались, яке значення має ця подія для нашої музичної культури на міжнародному рівні. А тепер скажіть, чому варто дивитись цю оперу сучасному глядачу? Насамперед, українському, а в ширшому контексті – європейському.
– Для нинішнього світу «технократії» людська душевна емоція впливає і діє як катарсис. Почувши й побачивши цю оперу, ти переживаєш разом із героями, відчуваєш силу емоції та кохання, яке сильніше за смерть. Зазвичай у Кирейка навіть у найтрагічніші моменти все одно перемагає світло. На мій погляд, філософська категорія життя і смерті, яку композитор ніс у творчості, необхідна особливо зараз і після війни, коли вона закінчиться. Тому що ми всі психологічно й ментально вразливі, – не тільки ті, які були на полі бою, але й інші, тому що стільки років живемо у постійний тривогах, думках про втрачені людські життя і душі. Щоби повернути людську душу, їй потрібен катарсис, а класична музика впливає найбільше.
– Цього року – століття з дня народження Віталія Кирейка. Чи не могли б ви анонсувати наступні заходи й творчі плани, присвячені цій події?
– Зараз планується подача двох проєктів на участь у програмі Міністерства культури України, що запроваджує національну ініціативу «Тисячовесна» для музичної спільноти. Не знаю, чи зможемо ми виграти фінансування, але у будь-якому випадку сторіччя відзначимо в консерваторії. Наша справа – попри все популяризувати музику Віталія Кирейка, тому що вона того варта і заслуговує на те, щоб про неї знали.
Спілкувалася Анастасія ЗАДЬОРА
Фото надані авторкою матеріалу
