Цьогоріч упродовж 1–16 серпня у Львові проходив IV Міжнародний фестиваль камерної музики Dzerkalo. На різних концертних майданчиках відбулося 12 концертів, у яких взяли участь українські й зарубіжні музиканти з Грузії, Латвії, Литви, Німеччини. Молода авторка пропонованого матеріалу вирішила окремо зупинитися на фестивальних виступах двох дуетів у Дзеркальній залі Львівської опери
Чи спадало комусь на думку, що Львову може бракувати камерної музики? З погляду музикантів, точно ні: нею наповнені коридори музичної академії, репетиційні зали філармонії, її чи не щодня кличе почути органний зал, вона влилася в культуру міста так гармонійно, що подекуди перетворилася на непомітну.
І видається, що саме останнє стало поштовхом для неочікуваних рішень фестивалю Dzerkalo. На 4-й рік існування він помітно виділився з-поміж львівських форумів, успадкувавши від них найкраще – вміння святкувати грандіозно (від 45-річних «Віртуозів») і приваблювати новинками (від «Контрастів»), упакувавши це в шарм справжнього світського фестивалю, адже важливу роль в іміджі Dzerkalo відіграла присутність львівської культурної еліти.
Так, завдяки подеколи оркестровому розмаху, часом неочікуваним локаціям, як, наприклад, Duckʼs Lake, контрастний відблиск отримали камерні концерти у Дзеркальній залі Львівської опери – ті, з яких 4 роки тому фестиваль розпочався. З-поміж них увагу сьогодні зосередимо на двох дуетних програмах, які для непідготовленого слухача могли б виглядати навіть схожими: обидві – про діалог двох, та й виконувалися подружніми дуетами з фортепіанною партією у дружин. Однак на цьому подібність і закінчується, – саме цими концертами Dzerkalo дало змогу відчути широке різноманіття академічної камерної музики, що здатне «поміститися» у скромний склад дуету.
«Стіна світла» – назва концерту від Duo Sonoro, дуету скрипаля Андрія Павлова й піаністки Валерії Шульги. Її дав програмі центральний твір – «Murus Lucis» Алли Загайкевич. Три опуси символічно торкнулися трьох історичних епох і разом із тим внесли відблиск сучасності до кожної з них.
Так розпочала вечір Соната для скрипки та фортепіано № 4 ля мінор. Існує думка, що Бетховен написав її не як сонату, де б фортепіано акомпанувало скрипці, що було притаманно класицизму, а як твір із рівноцінними партіями. Проте, при вслуховуванні у дует, увиразнювалося те, що змагатися за першість фортепіано могло хіба досконалістю звучання та професійністю Валерії Шульги, – за вимогою часу соната Бетховена все ж лишалася твором для скрипки і фортепіано.
Чи був це діалог? Безперечно. Чи був конфлікт? Так, але то було протистоянням не одне одному, а двох проти жорстокого бетховенського фатуму. Що ж до притаманного музиці композитора темпераменту – він знайшов відповідне емоційне втілення у грі Андрія Павлова, фундаментом якої стала точна і виважена фортепіанна партія Валерії Шульги.
Одним із важливих елементів дзеркала є відбивний шар. Саме ця «стіна» позаду скла забезпечує правдиве відображення. «Стіною світла» у програмі Duo Sonoro був твір Алли Загайкевич «Murus Lucis». Алла Загайкевич – одна з тих українських композиторок, яка досконало відчуває природу звуків та інструментів. Тож і тут слухачі мали нагоду почути це – у сонористичному поєднанні нашарувань фортепіанних співзвуч і пронизливому, як проміння світла, звучанні скрипки.
Дует – це вміння завжди розуміти партнера, сучасна ж музика – то здатність чути цілісний звуковий ландшафт, одночасно вибудовуючи його у залі. З чим однозначно впоралися музиканти у цей вечір.
Завершувала подію ще одна соната. Цього разу – повноцінний вибух романтичної експресії. Соната ля мажор є чи не найвідомішим твором Сезара Франка, який 1886 року послугував весільним подарунком Ежену Ізаї. Даний опус – простір для високої віртуозності виконавців, і він досконало відіграв роль кульмінації вечора. Дружина Ізаї не була піаністкою, Андрію Павлову пощастило більше, бо ж соната потребує також досконалої синергії, відображенням, а точніше віддзеркаленням якої став виступ дуету.
Якщо програма Duo Sonoro мала виразні три частини, то дует піаністки Дарʼї Шутко та саксофоніста Романа Фотуйми обрав твори, що належали трьом векторам, які окреслювала назва «Ритуали звуку: спів, рух, медитація». Попри те, що ансамбль саксофона й фортепіано все ще є доволі неочікуваним для академічної сцени, програми музикантів щоразу дивують новими знахідками. Представлена на фестивалі Dzerkalo добірка поєднала первинне призначення музики із сучасною композиторською роботою.
Розпочався концерт із ритуалу руху: динамічна пʼєса «Blow» австралійського саксофоніста Баррі Кокрофта, чия назва відсилає до самого видиху в інструмент, від початку дала зрозуміти, що, хоч і більшість творів написано у ХХ столітті, цього вечора випаде нагода насолодитися мелодіями. До вектора руху належав і «Klonos» бельгійця Піта Свертса – твір, грецька назва якого означає мʼязовий спазм, композитор повʼязав її з тим судомним рухом, котрий робить саксофоніст у найскладніших технічних епізодах.
Оскільки його виконання відбулося наприкінці програми, така динамічна пʼєса звучала немов друге дихання, коли після навантаження на межі можливостей замість спаду виконавці ще раз вразили майстерністю. Її, до речі, не бракувало і в пʼєсі-сюрпризі, що неочікувано зʼявилася в програмі, – «Іспанському ноктюрні» Дмитра Арефʼєва.
Але кульмінацією руху все ж стала еклектична «Sonata» Вільяма Олбрайта. Написана 1984 року на замовлення консорціуму з трьох дуетів саксофона і фортепіано, вона робить рух одним із засобів віртуозності й вимагає від виконавців рівноголосого дуету. Залежно від інтерпретації це перетворює твір на захопливий перформанс із пошуком нових звучань, – і про успіх цього пошуку свідчили довгі оплески посеред концерту, гідні завершення вечора або запрошення на біс.
Кантиленність і контраст творам «руху» становив «спів» – «Елегія» Золтана Алмаші. Створена 1992 року для віолончелі та фортепіано, ця музика знайшла виконавців у багатьох популярних камерних складах, що зробило її чи не найвідомішим твором програми музикантів. Але саме вона стала дзеркалом, що відображало іншу грань дуету, – злагоджене звучання, яке послугувало простором для чи не найвиразнішого соло з усіх інтерпретацій пʼєси Алмаші.
Не меншою виразністю запамʼяталася і «медитація». Її у «чистому вигляді» представила «Lilac Tears» американської композиторки Дженніфер Джоллі. «Бузкові сльози» композиторка написала прицільно для виконання на біс дуетом легендарного саксофоніста Тіма МакАллістера й піаністки Ліз Еймс. На питання, що ж грають на біс артисти такого рівня, композиторка знайшла відповідь у поєднанні соло великих інструменталістів: виконанні Прінсом пісні Джорджа Гаррісона «While My Guitar Gently Weeps» у 2004 році під час посмертного введення Гаррісона до Зали слави рок-н-ролу.
Дует Дарʼї та Романа відклав запропонований композиторкою канон і виконав «Lilac Tears» ще на самому початку вечора, що стало експозицією «медитації» і одразу ж показало багатогранність програми музикантів, їхнє уміння працювати не лише з експресією, а й визвучувати найтонші деталі у тихій динаміці.
Завершувала концерт Фантазія на теми Джорджа Гершвіна в аранжуванні японського композитора Тошіо Машіми «Gershwin’s Cocktail» – попурі на твори «The Man I Love», «’S Wonderful», «Somebody Loves Me», «But Not for Me», «Someone to Watch Over Me», «Fascinating Rhythm», що у сяйві джазових мелодій віддзеркалювало всі головні напрями програми, створюючи при тому розслаблений кінець передостаннього вечора фестивалю. І саме тут на згадку приходило стереотипне використання саксофона у джаз-каверах – як минуле, до якого жоден зі слухачів, присутніх у залі, вже ніколи не повернеться.
Отож наприкінці вечора відповідь на питання про помітність камерної музики у місті, де, на щастя, щодня вирує культурне життя, прийшла сама. Камерній музиці часом бракує гідного обрамлення, ошатного блиску та охочих побачити власне відображення у ній, – що і пропонує фестиваль.
Марія ЛЕВКОВИЧ
Фото Віталія ГАБАРЯ
