Яким може бути майбутнє, якщо спробувати почути його ознаки вже сьогодні? 69-та «Варшавська осінь», що тривала впродовж 18–26 вересня, не пропонувала відповіді у вигляді одного переконливого образу. Її тема – «Знаки» – спонукала придивитися до того, яке значення ми надаємо звукам, словам, рухам, зображенням і навіть мовчанню. Серед численних подій фестивалю проступали різні можливості: світ, у якому машина намагається прочитати людину; світ, що переживає розпад звичних культурних форм; світ, здатний відновлювати пам’ять; нарешті, світ, у котрому людина вчиться жити й слухати разом з іншими істотами.
У програмному зверненні директор фестивалю Єжи Корновіч пов’язує тему «Знаки» з потребою уважніше читати мистецькі події та світ довкола них. Цей заклик набуває особливої ваги в час інформаційного перевантаження, дезінформації та війн, які ведуться зокрема через медіа. Фестиваль розгортав його багатьма способами: поряд із гострими відгуками на сучасність звучала музика, зосереджена на власній структурі, знаходилося місце для гумору й абсурду. «Знаки» виявилися відкритим запитанням до мистецтва і слухача, а не ключем, який пояснює кожен твір.
«Варшавську осінь» важко уявити як послідовність концертів в одній залі. Її програма охопила шість напрямів: основні події, «Осінь у клубі», «Малу Варшавську осінь», «Контексти», міжфестивальну лінію та супутні ініціативи. До них додалися зустрічі з митцями, композиторські майстерні й щоденне фестивальне вебрадіо. Концертні майданчики пропонували різні умови присутності. Між оркестровим концертом, музичним театром, звуковою інсталяцією, прогулянкою та камерним виконанням змінювалися масштаб події, дистанція до виконавця і сама роль публіки.
Ця розмаїтість була частиною фестивального висловлювання. В одному випадку слухачеві пропонували вловити ледь помітну зміну звуку; в іншому – переміщуватися простором або шукати зв’язок між одночасними діями. Інтервенції Лідії Зелінської, які з’являлися в певних точках програми без оголошення, порушували навіть звичну межу між «твором» і тим, що відбувається між запланованими подіями.
Основну програму обрамлювали два промовисті оркестрові вечори. На відкритті диригентський жест у творі Кшиштофа Кніттеля запускав імпровізацію, а музика Аннеслі Блек залучала простір довкола публіки. У заключному концерті графічні знаки партитури Богуслава Шеффера стали матеріалом нового оркестрового твору. Між цими полюсами фестиваль випробовував, що ще може бути знаком і як змінюється його значення в різних тілах, медіа та просторах.
П’ятичастинний марафон 20 вересня запропонував особливо промовистий зріз фестивалю. Два його розділи становив клавіатурний метаречиталь Малґожати Валентинович: поруч опинилися рояль, кейтар, синтезатор, електронна й комп’ютерна клавіатури, предмети, відео та сценічний рух. Назва першої частини – NEW EARS – звучала як коротка інструкція до всієї «Осені»: потрібно щоразу навчатися чути звичний інструмент інакше.
У NEW EARS Келлі Шіган відправним пунктом стають звуки довколишнього середовища та імпровізаційна взаємодія з ними. У DRAGONFLIES & MONSTERS Агати Землі фортепіано, електроніка і дії двох перформерок пов’язані зі спогадами про дитинство. Композиторка зіставляє тілесну свободу гри з дисципліною музичного навчання: вивчений рух може стати опорою, але може й обмежувати.
У другій частині метаречиталю, HURRY UP, твір Лоїка Дестремо AD PEDEM LITTERAE переносить письмо та переклад у простір мультимедійної дії за участю двох виконавців із комп’ютерними клавіатурами. Клавіша тут щоразу означає інше: вона запускає звук, вводить літеру, задає ритм або виявляє рух руки.
Цей перехід від фортепіано до клавіатури комп’ютера можна прочитати як одну з фестивальних версій майбутнього. Технологія розширює коло музичних жестів, а разом із ним змінює уявлення про майстерність виконавця. Проте, що більше даних залишає після себе кожен рух, то наполегливішим стає запитання: хто їх зчитує і з якою метою?
Ще 21 вересня канадський ансамбль NO HAY BANDA поставив під сумнів саму можливість машинного порозуміння. У прем’єрі Пйотра Пешата AS IF UNDERSTOOD переконлива робота системи відсуває запитання про зміст, а EVERYONE NO-One Сема Салема відсилає до раннього чатбота ELIZA, що віддзеркалював слова співрозмовника. Хто й кого насправді чує в такому обміні?
Найгостріше воно постає у NO FUTURE Александра Шуберта, прем’єра якого відбулася 23 вересня у виконанні KOMPOPOLEX. За задумом композитора, троє музикантів опиняються перед системою, яка перетворює їхні звуки та рухи на дані для розпізнавання. Результати цього машинного «читання» стають видимими публіці, а виконавці змінюють спосіб дії, випробовуючи межу між людським сприйняттям і алгоритмічною класифікацією. Так NO FUTURE переносить питання з техніки на владу: хто визначатиме, які риси людини помітні, придатні до обліку й подальшого використання?
Іншу картину деконструкції пропонує THE CHOSEN ONES Тронда Райнхольдтсена. П’ятигодинна «опра» постає у формі багатоканальної документації: головний екран показує основну оповідь, а ще дванадцять передають подію очима глядачів, які були присутні на первісному перформансі. Композитор розбирає оперний жанр і його історичні символи, проводячи крізь сценічне дійство постаті Наполеона, Бетховена, Геґеля та Маркса. Якщо NO FUTURE ставить питання про майбутню владу систем розпізнавання, то THE CHOSEN ONES вдивляється у форми влади, успадковані від минулого. Обидва твори не обіцяють легкого виходу з кризи.
Поруч із цією тривогою фестиваль розмістив досвіди, які уповільнюють погляд. Того ж дня SCENATET представив CANTUS (VOLUME III) Єппе Ернста – сценічну роботу без звучання, але з виразною мовою дій і знаків.
Наступний твір програми, MEMORIAM Нільса Ренсгольдта, звертався до повторень, голосу, руху та способів передавання досвіду в спільноті. Після запитання «що машина здатна помітити?» виникало інше: що люди можуть зберегти й передати одне одному, коли даних уже недостатньо?
Своєрідну відповідь дав концерт European Workshop for Contemporary Music 25 вересня. У THE LIBRARY OF DISAPPEARING SOUNDS Адріанна Кубіца-Ципек звернулася до звуків, що зникли з її власного оточення, а три рівні THE GAME Пшемислава Пацека, розміщені між іншими творами вечора, перетворили концерт на гру: екран замінив партитуру, а публіці відвели роль арбітра. Так в одному вечорі зустрілися дві ймовірності майбутнього: пам’ять про зникаючі звукові світи й гра, що змінює роль публіки.
Особливе місце в цій розмові посів концерт NOTATIONS / IMPROVISATIONS 22 вересня – співпраця «Варшавської осені» з Українським інститутом, у якій виступили польський NeoQuartet та солісти українського Ensemble Nostri Temporis. Шість прем’єр не складалися в одну «національну тему». Програма охопила імпровізацію, роботу з матеріальністю інструмента, концептуальну дію й нові структурні підходи. Українські композитори були представлені власними художніми запитаннями та мовами, які вступали в діалог з іншими учасниками вечора.
У PERSPECTIVES OF THE SKY Назарій Стець переводить увагу з образу на того, хто його сприймає: позиція спостерігача визначає, яке значення відкриється. Поліна Погожа називає дослідження комунікації кашалотів імпульсом для a-a-a-i-i-i. У TACTILE SKETCHES Куба Кшевінський висуває на перший план саму працю видобування звуку: рука натрапляє на опір інструмента, і цей контакт впливає на музичний результат. Разом ці твори пропонують слухати те, що легко лишається поза звичними категоріями: іншу перспективу, іншу мову, іншу матеріальність. Сама співпраця ансамблів і фестивальних партнерів теж є практикою майбутнього – формою зв’язку, яка виникає через спільне виконання нової музики.
Та пам’ять у програмі фестивалю працювала не тільки як збереження. На заключному концерті Славомір Войцеховський у BSCH звернувся до графічної партитури SYMPHONY: ELECTRONIC MUSIC Богуслава Шеффера, створеної в Польській радіостудії експериментальної музики в 1960-х роках. Знаки, призначені для електронного твору, стали відправним пунктом нової оркестрової композиції. Між минулим і сучасним тут відбувається переклад: історичний задум продовжує жити, змінюючи засоби й відкриваючись іншому слуханню. Це ще одна ймовірність майбутнього – здатність переосмислювати спадщину, не втрачаючи її складності.
PARADISO. PLANT PARADE за концепцією Катажини Краковяк-Балки, показаний 25 і 26 вересня в Королівських Лазєнках, відкриває інший масштаб співіснування. Відправним пунктом стали рослинні образи в оздобленні палацу, а головними дійовими особами – самі рослини та історії їхніх переміщень. Контратенор, репер, вокальний ансамбль, костюми з живими рослинами, рух навколо Палацу на острові та гідрофони у воді утворюють подію, яку не можна охопити з одного місця. Дія розгортається по обидва боки будівлі: публіка бачить одне й чує те, що відбувається за межами її поля зору.
У цій просторовій побудові міститься важлива думка. Щоб скласти уявлення про ціле, доводиться рухатися і визнавати обмеженість власної позиції. Історії рослин, що перетинали кордони та потребували умов для життя в новому середовищі, переводять тему міграції й турботи в чутний, видимий і відчутний досвід. Вода, архітектура, рослини й люди беруть участь у творенні події по-різному. PARADISO пропонує майбутнє як мистецтво налагоджувати відносини між ними.
Заключний концерт не зняв напруження між цими можливостями. Після переозвучення графічної спадщини Шеффера у BSCH прозвучав фортепіанний концерт THEORY OF THE SUBJECT Тронда Райнхольдтсена. У його задумі солістка Еллен Уґельвік опиняється між оркестром як «системою», сценічною грою, документальним і живим відео та промовою композитора. Традиційна ситуація концерту перетворюється на гротескне запитання про місце людини серед інституцій і успадкованих мистецьких правил.
За дев’ять фестивальних днів «Знаки» не склалися в повідомлення з одним правильним прочитанням. Вони вказували на загрозу контролю, на втому культурних форм, на силу пам’яті та можливість співіснування. Майбутнє поставало щоразу інакшим залежно від того, хто слухає, хто говорить і кому дозволено залишатися незрозумілим. Можливо, найважливіша знахідка цієї «Варшавської осені» – сама готовність змінити місце слухання: перейти на інший берег і визнати, що звідти той самий світ звучить по-іншому.
Асматі ЧІБАЛАШВІЛІ
На головному фото: NeoQuartet – Karolina Piątkowska-Nowicka, Paweł Kapica, Michał Markiewicz і Antoni Majewski – на концерті Notations / Improvisations. Фото: Grzegorz Mart / «Варшавська осінь»
