Як описати те дивне відчуття, коли на етапі придбання квитка на виставку в Національному центрі «Український дім» до вух почало долинати тихе, однак напружене звучання скрипок, що доносилося зсередини кривих дзеркал?
Аудіовізуальний простір виставки – те, що першим привертає увагу. Його можна сміливо вважати новаторським, навіть модерністським підходом до осмислення життєтворчості класика української музики ХХ століття – Бориса Миколайовича Лятошинського (1895–1968).
До реалізації мистецького проєкту долучилася ГО «Фундація Лятошинського», засновницями якої є музикознавиці Ірина Тукова й Тетяна Гомон. До кураторської команди також доєдналися журналіст Олексій Ананов і композиторка Алла Загайкевич. На їхніх організаторських плечах лежала чимала відповідальність, адже це перша виставка про музику, яка з 13 серпня до 04 жовтня відбувалася в приміщенні «Українського дому».
Одразу постає кілька запитань. Як відгукнеться суспільство на таку форму розмови? Чи буде готовий глядач не лише розглядати експонати, а й взаємодіяти з ними? Відповіді варто пошукати безпосередньо у виставковому просторі.
Зі слів організаторів стає зрозуміло, що виставка – не просто спроба розповісти біографію композитора, показати його рукописи, фото й особисті речі. Її поява в «Українському домі» має дещо ширшу мету – зробити ім’я Лятошинського видимим і чутним далеко за межами професійного музичного осередку. Адже знати про композитора і знати його самого – не одне й те саме. Можна пам’ятати важливі дати, назви симфоній і послужний список, але так і не відчути, чому його музика залишається важливою сьогодні.
Проєкт має доволі влучно підібрану назву – «Лятошинський. Відображення». Однак вона дає зовсім незначне уявлення про його концепцію поза інсталяційним простором. Адже важливим є контекст! Так, ми розуміємо, що тут натяк чи, скоріше, пряма вказівка(!) на абсолютно радикальний фортепіанний цикл композитора. Проте глибше зрозуміти значення цього визначення можна лише тоді, коли ваша нога ступить на перший поверх мистецької галереї.
Поверх 1
Сірі стіни, пластичні аморфні дзеркала, чорно-білі портрети Бориса Лятошинського… На думку спадає одне – умови радянського тоталітарного режиму. Куратори виставки буквально відтворили ту викривлену реальність, у якій перебував композитор.
Вдивляючись у криві дзеркала, ми бачимо світ таким, яким нам його нав’язують, – спотвореним відображенням, що не залишає змоги побачити ані навколишню реальність, ані себе такими, якими ми є насправді. Та, можливо, саме в цьому й полягає один із ключів до концепції виставки: не запропонувати якийсь єдиний, усталений образ Лятошинського, а дати можливість побачити його з різних ракурсів – через музику, особисту історію, оточення й культурний контекст.
Цю ідею можна простежити в рішеннях щодо організації простору. Автори розділили експозицію на окремі зали з відповідними тематичними назвами – «Життєрух», «Модернізм», «Заборонена симфонія», «Золотий обруч», «Мандри», «Учні», «Відображення». Однак не тільки це повинно привернути увагу, а й написи італійською під ними. Кожна із зон має темпову, скоріше, навіть образно-емоційну вказівку, що відповідає семи мініатюрам циклу «Відображення» (1925). Таке рішення видається особливо промовистим, адже вже на початку маршруту ми отримуємо своєрідний ключ до розуміння інсталяції.
Поверх 2
Якщо ви хочете дізнатися більше про особистість Лятошинського, його захоплення, простежити крок за кроком складний шлях творчого становлення, то варто зазирнути до зали «Життєрух» на другому поверсі. Тут ви побачите унікальну колекцію речей митця – від студентського квитка до меблів із кабінету. Кожен предмет зберігає пам’ять не лише про самого Лятошинського, а й цілу епоху, свідком і творцем якої він був.
Шлях до зали «Модернізм» пролягає крізь темні полотна й кадри з фільму Дзиги Вертова «Людина з кіноапаратом». Наприкінці довжелезної зали, увішаної різними експонатами модерної епохи, видніється кімната з написом «Музичний модернізм Бориса Лятошинського», звідки лунають звуки фортепіано. Потрапляючи всередину, опиняєшся в темряві, а в центрі підсвічується прозорий куб із рукописами фортепіанного циклу «Відображення». Створюється таке відчуття, ніби музика пишеться на очах.
Поверх 3
Далі піднімаємося на третій, фінальний поверх виставки – наймасштабніший за просторовим рішенням. Організатори задіяли тут чимало креативних ідей: напівпрозорі проєкційні полотна, музичні «лампи», різноманітні мультимедійні елементи.
Тут також представлено окрему секцію про оперу «Золотий обруч» – від історії створення до деталей сучасної постановки у Львівській національній опері (режисер Іван Уривський). Для тих, хто ще не мав нагоди побачити виставу, фотоматеріали та відеозапис інтерв’ю з її творцями відкривають можливість зазирнути за лаштунки її сьогоденного сценічного прочитання. Оригінальні костюми, афіші й нотні матеріали наочно демонструють значущість цього твору як для нас, так і наступних поколінь митців.
Попри те, що окремий акцент зроблено на «Золотому обручі», Третій симфонії та фортепіанному циклі «Відображення», автори виставки намагаються не замикати постать композитора в межах кількох знакових творів. Навпаки – простір буквально наповнюється його музикою. Поруч із роялем Лятошинського під примарним сяйвом своєрідних музичних «ламп» можна почути зразки його камерно-вокальної, камерно-інструментальної та хорової творчості. У цих творах відчувається любов до української культури – такої вільної, сильної і незалежної.
Якщо зараз ми вважаємо Лятошинського титаном української музики ХХ століття, то ті, хто свого часу навчався у нього, можуть показати нам зовсім іншу його сторону – не монументальну, а істинно людську. Тому цілком вдалим видається рішення авторів створити окремий куточок, де можна прослухати інтерв’ю сучасних українських композиторів – учнів Бориса Лятошинського. У словах Валентина Сильвестрова, Лесі Дичко, Леоніда Грабовського і Святослава Крутикова оживають найсокровенніші миті спілкування з майстром. Завдяки їхнім спогадам вимальовується не лише постать видатного композитора, а найцінніше – людина, яку вони знали особисто. Як зазначив Віталій Годзяцький, «багатьом хотілося бути його учнями…» – і ці слова підтверджують авторитет Лятошинського, його вплив на молоде покоління митців.
Наприкінці, вже з усім цим невичерпним багажем знань про митця, можна послухати виконання Третьої симфонії, якою завершується виставка. Однак чи справді це кінець? Чи, можливо, тільки початок осмислення значущості постаті Бориса Лятошинського в сучасному українському культурному просторі?
Вікторія ПАНЬКО
Фото надані авторкою статті
