Маестро, який диригував серцем (Пам’яті Дмитра Антонюка)

До річниці від дня смерті видатного диригента, заслуженого діяча мистецтв України Дмитра Жановича Антонюка (23 травня 1961 – 29 жовтня 2025)

Є постаті, чия присутність у культурному житті країни вимірюється не лише роками творчої діяльності, почесними званнями чи кількістю концертів. Їхній справжній масштаб розкривається у спадщині, яку вони залишають після себе, у людях, котрих надихнули, в мистецьких традиціях, що зберегли й примножили. Саме до таких особистостей належав Дмитро Жанович Антонюк – видатний український диригент, музикант, педагог, людина великого творчого темпераменту й безмежної відданості своїй справі.

29 жовтня 2025 року українська музична спільнота зазнала непоправної втрати. На 65-му році життя відійшов у вічність маестро, який чверть століття очолював Заслужений академічний ансамбль пісні й танцю Збройних Сил України, був художнім керівником Київського академічного муніципального духового оркестру, заслуженим діячем мистецтв України.

Його відхід став болючою звісткою для колег, вихованців, артистів, шанувальників музики й усіх, хто знав і цінував талант митця. Але диригенти залишаються з нами навіть тоді, коли їхні руки вже не здіймаються над оркестром. Вони продовжують жити в музиці, якій віддали життя.

Шлях, визначений покликанням

Дмитро Антонюк народився 23 травня 1961 року в Києві. Його професійний шлях був сповнений наполегливого служіння музиці. У 1984 році він закінчив московську державну консерваторію, після чого розпочав діяльність військового диригента. Перші роки професійної кар’єри були пов’язані з військовими оркестрами. Згодом він працював у ленінградському військовому окрузі, а з 1991-го продовжив службу в Києві.

То був час великих історичних змін, коли Україна здобувала незалежність і мала формувати власну державну символіку, військові церемоніали та культурні традиції. У цьому процесі військова музика відігравала особливу роль. Дмитро Антонюк опинився серед тих митців, кому випало не просто розвивати усталені звичаї, а творити нову музичну історію України.

У різні роки він працював із військовим оркестром Почесної варти Міністерства оборони України, очолював Зразково-показовий оркестр Збройних Сил України, а з 2002-го став начальником і художнім керівником – головним диригентом Ансамблю пісні й танцю ЗСУ. 2004 року його професійні здобутки були відзначені почесним званням заслуженого діяча мистецтв України.

Музика як голос держави

Військовий диригент – особлива професія. Тут недостатньо бездоганно володіти диригентською технікою, знати партитуру й відчувати оркестрове звучання. Потрібно розуміти природу військової музики, її історичне призначення, символічну силу та здатність об’єднувати людей.

Дмитро Антонюк чудово усвідомлював цю місію. Його діяльність припала на період становлення української військово-музичної культури. Він працював над формуванням сучасного репертуару, створенням урочистих фанфар, маршів і музичного супроводу державних церемоній. Саме Дмитро Антонюк написав фанфари для церемоніалів зустрічі Президента України та підняття Державного Прапора. З 1998 року він очолював військовий оркестр під час парадів незалежної України. Це була не просто робота музиканта, а участь у творенні звукового образу української державності.

Особливого значення набула його праця над національним репертуаром військових оркестрів. Дмитро Антонюк прагнув, щоб українська військова музика позбулася застарілої патетики, набула сучасного звучання, зберігаючи водночас історичну пам’ять і національну своєрідність. У репертуарі колективів під його керівництвом звучали козацькі марші, твори на історичну тематику, українські патріотичні пісні, ліричні композиції.

Осібне місце посіла мелодія «Пливе кача», яка в роки російсько-української війни набула символічного значення. У виконанні військового оркестру вона стала не просто музичним твором, а голосом національної скорботи, пам’яті та незламності.

Ансамбль, який став його творчою родиною

Двадцять п’ять років Дмитро Антонюк присвятив Заслуженому академічному ансамблю пісні й танцю Збройних Сил України. Для нього це був не просто професійний колектив, а живий творчий організм, у якому поєднувалися хор, оркестр, балет і солісти. Кожен мав свою мистецьку індивідуальність, але всі разом створювали цілісне сценічне дійство.

Під керівництвом маестро ансамбль здобув визнання не лише в Україні, а й далеко за її межами. Колектив гастролював у Китаї, Австрії, Бельгії, Нідерландах, Німеччині, Норвегії, Швеції, Іспанії та інших країнах. Його виступи демонстрували світові багатство української музичної культури, високий рівень виконавської майстерності й неповторність національної мистецької традиції.

Ансамбль став справжньою школою фахового зростання для багатьох виконавців. Тут формувалися таланти, народжувалися творчі особистості, відкривалися нові імена. Серед артистів, чий професійний шлях був пов’язаний із цим колективом, – Злата Огнєвіч і Тіна Кароль. Зокрема, Злата Огнєвіч не раз із вдячністю згадувала Дмитра Жановича як людину, котра повірила в її талант, підтримала й дала можливість здобути перший великий сценічний досвід. У цьому також виявилася особлива риса Антонюка – здатність бачити в молодому виконавцеві майбутнього митця, спрямовувати й допомагати розкрити творчий потенціал.

За диригентським пультом – особистість

Диригентська професія завжди передбачає особливу форму відповідальності. Маестро не просто керує виконанням музичного твору. Він вибудовує його внутрішню драматургію, об’єднує різні голоси в єдине ціле, визначає характер звучання, його емоційну силу та художню переконливість.

Дмитро Антонюк володів цим даром. Колеги згадували його як людину великої енергії, харизми, щирості й відданості музиці. Він жив своїм колективом, радів успіхам артистів, уболівав за кожен концерт, мав багато творчих задумів і планів.

Його діяльність не обмежувалася військовою музикою. Як художній керівник Київського академічного муніципального духового оркестру, він працював над розширенням репертуару, популяризацією оркестрового мистецтва й залученням широкої аудиторії до академічної музики.

Він належав до тих митців, для яких сцена була не місцем демонстрації власної майстерності, а простором служіння музиці й людям. Особливо промовистим є свідчення його колег про те, що в останній день життя Дмитро Жанович перебував на репетиції. Людина, яка цілковито присвятила себе музиці, до останнього залишалася у звичному творчому середовищі.

Мистецтво, яке не зупинила війна

Повномасштабна російська агресія поставила перед українськими митцями нові виклики. Змінилися обставини концертної діяльності, умови репетицій, саме призначення багатьох мистецьких заходів. Для військових музикантів ця зміна була особливо відчутною. Колективи виступали в укриттях, на станціях метро, перед військовослужбовцями, у складних і часом небезпечних умовах.

Навіть невеликий склад виконавців продовжував нести людям музику. І в цьому була особлива місія Дмитра Антонюка: він розумів, що військова музика в такий час – не лише церемоніал, урочистий марш чи мистецьке представництво держави. Це ще й моральна підтримка, можливість зберегти людяність, віру та внутрішню силу.

Коли країна бореться за існування, культура не відходить на другий план. Навпаки, вона стає одним із найважливіших чинників національної стійкості. Дмитро Антонюк був серед тих, хто своїм мистецтвом утверджував цю істину.

Спадщина, що звучатиме й надалі

29 жовтня 2025 року зупинилося серце Дмитра Жановича Антонюка. Але його творчий шлях не завершився разом із земним життям. Залишилися оркестри, які він очолював, музиканти, яких навчав і надихав, артисти, котрим допоміг знайти власний голос, концертні програми, гастрольні виступи, створені ним музичні твори й аранжування. А також особлива сторінка в історії української військової музики, до написання якої він доклав чверть століття праці.

Можна вимірювати мистецьку діяльність нагородами, званнями, концертами й міжнародними виступами. Але справжню велич митця визначає дещо інше – те, наскільки глибокий слід він залишає в культурі свого народу. Дмитро Антонюк належав саме до таких особистостей. Його диригентська паличка об’єднувала десятки музикантів, професійна воля створювала гармонію великого колективу, а талант допомагав українській музиці звучати гідно й переконливо на світових сценах.

Сьогодні, згадуючи маестро, хочеться говорити не лише про втрату. Виникає бажання сказати про вдячність. За роки натхненної праці, за виховані покоління музикантів, відданість українській культурі, за те, що військова музика під його керівництвом стала невід’ємною частиною мистецького обличчя незалежної України.

Музика має дивовижну властивість: вона не визнає остаточного прощання. Її звучання може стихнути, але мелодія залишається в людській пам’яті. І поки лунатимуть українські марші, а на сценах виступатимуть військові оркестри, нові покоління музикантів продовжуватимуть справу своїх наставників.

Житиме й пам’ять про Дмитра Жановича Антонюка. Він був диригентом, який умів чути музику серцем і все життя присвятив тому, щоб українська музика звучала гідно, сильно та вільно. Світла пам’ять Маестро. Вічна пам’ять Дмитру Жановичу Антонюку…

Андрій ШЕЛОМЕНЦЕВ